Вони дочекались повної темряви.
Лук'ян не поспішав. Він відвів загін з пагорба до густих верб на краю заплави й там, у яру, куди не діставало світло далеких вогнищ, зібрав усіх у коло. Дванадцятеро людей і дванадцять коней, один із яких ішов без вершника, з порожнім сідлом і складеним кожухом на ньому. Хомко сидів перед Параскою на її коні. Ніхто не розмовляв. Навіть Оришка, яка завжди шепотіла кожному, хто стояв поруч, цього разу тільки дивилась на Лук'яна, стискаючи в долоні хлібну кірку.
— Слухайте уважно, — сказав він тихо. — Скажу один раз.
Він присів, розгладив долонею сніг і пальцем накреслив лінію.
— Це кільце. — Півколо охоплювало їх зі сходу й півночі. — Там вони. Рахуйте не менше трьохсот. Вони не сплять і не їдять, вони чекають. А це, — він провів другу лінію, тонку, звивисту, що петляла в обхід першої, — наша дорога.
— Плавні, — сказав Сидір.
— Плавні. Дві версти болота, очерету й промерзлих проток. Для чужого це погибель: тонуть коні, зникають люди, а вночі чути голоси. Вовки туди не ходять. Вони знають, що там.
— А що там? — спитав Левко.
— Мавки.
Параска, що стояла поруч із хлопчиком, ледь помітно напружилась. Данило бачив, як вона поклала долоню Хомкові на плече.
— Вони живуть у гаю посеред плавнів, — продовжив Лук'ян. — Старий вербовий гай трохи вище за болото, де вода не замерзає навіть у морози. Колись Той, хто знає, домовився з ними. Не заради дружби, а заради проходу. Вони не чіпають тих, хто йде тихо й мовчки і несе при собі полин. Але вони нам не друзі. Хто відповість їм, зійде зі стежки чи озирнеться, того вони візьмуть.
— Як це, візьмуть? — спитав Тихон.
— Піде за ними й не повернеться. Шукати його марно. Параско, розкажи, що знаєш.
Параска зітхнула й вийшла на крок уперед.
— У нас їх звуть і мавками, і русалками, — почала вона, не відриваючи очей від снігу. — Старі кажуть, що то різні істоти, але в кожному селі розказують по-своєму, і я скажу так, як чула в дитинстві. Мавки — це душі дівчат, що померли не своєю смертю: втопились, повісились, зникли дітьми. Мертві не мають спокою, а живі їх не відпускають. Тому вони тримаються води й чекають.
— Чого чекають? — спитала Оришка.
— Когось, хто піде за ними. Вони гарні. З довгим розпущеним волоссям, зеленим, як водорість, у білих сорочках, з очима, що світяться в темряві. Вони співають. І, що найстрашніше, кличуть голосами тих, кого ти любиш.
— Як це?
— Мавка не мусить знати, хто твоя мати. Вона чує, кого ти хочеш почути, і говорить так. Ідеш уночі болотом, а тебе кличе покійний батько. Або дружина. Або дитина. Ти знаєш, що вони мертві, але голос такий справжній, що розум відмовляє.
Вона помовчала.
— І ще одне. Спереду вони дуже гарні. Але якщо мавка повернеться до тебе спиною…
— То що? — спитав Левко.
— То спини в неї немає. Там порожнина, довга, як корито, і все нутро видно. Цього не показують, поки ти не заглянеш. Так, кажуть, і ловлять: красою спереду, жахом ззаду, а поки ти оговтаєшся, вже пізно.
Стало так тихо, що чути було, як Оришка ковтнула.
— Як захиститись? — спитав Данило.
— Не відповідати. Ні словом, ні поглядом. Що б не чув, не озирайся. — Вона витягла з-за пазухи пучок сухого полину й роздала по гілці кожному. — Тримайте під сорочкою, біля серця. Затисніть зубами рукав, якщо буде тяжко. Біль допомагає: розум тоді не відпливає. І не розмовляйте. Навіть між собою.
— Там нікого нема, — раптом сказав Хомко.
Усі озирнулись. Він стояв, втиснувши голову в плечі, і дивився в землю.
— Він казав, — пробурмотів хлопчик. — Той, що годував. Що в таких місцях, якщо чуєш голоси, там нікого нема. Тільки пусто.
— Запам'ятай це, — тихо сказала Параска. — І не забудь, коли буде треба.
— А діти? — спитала Мальва.
— Діти йдуть посередині, — відповів Лук'ян. — Оришко, Хомку, ви зі мною й Параскою, на мотузці. Я першим. Сидір із Тихоном замикають. Усі інші між нами. Коней ведемо в поводу.
— А Іванів кінь? — спитала Ликера.
Усі озирнулись. Вона стояла біля порожнього коня, тримаючи його за вуздечку, спокійна, нерухома. У темряві її обличчя здавалось дуже старим.
— Я поведу, — сказала вона. — Він піде.
Ніхто не заперечив.
Вони вирушили, коли зорі вже стояли високо над долиною.
Спершу йшли берегом, де рівний сніг ще тримав вагу. Потім Лук'ян звернув убік, у густу очеретяну стіну, і Данило, що йшов третім, побачив, як вона розступилась: вузька, ледь помітна стежка, втоптана чи то звіром, чи то людиною, чи то самим часом. Очерет підіймався над головами й шелестів сухим листям, а зоряне світло падало крізь нього смугами, як через ґрати.
Йшли довго, мовчки. Лук'ян ступав упевнено, не озираючись, і щоразу, коли стежка роздвоювалась, обирав праву. Він не думав. Він знав дорогу, як знають дорогу додому.
Потім очерет урвався, і вони вийшли на край великої відкритої заплави. Тут Лук'ян дозволив усім хвилину подивитись.
Вогні були близько.
Тепер, коли вони стояли не на пагорбі, а майже на рівні землі, Данило побачив те, чого не було видно здалеку. Це були не просто вогнища. Це був табір, розтягнутий півколом, наскільки сягало око: намети зі шкур, багаття, довгі ряди рубаних жердин, на яких висіли якісь темні клунки. Він придивився й одразу відвернувся. Це були не клунки, чи він не захотів, щоб вони ними були.
Між вогнищами рухались постаті, сотні. Одні сиділи, інші ходили, треті лежали, скрутившись, як собаки. Але більшість мали вигляд людей, що давно відвикли від зайвих слів: мовчазні, зібрані, з однаковими рухами. Вони не розмовляли, не сміялись, не співали. Тільки час від часу від вогнища до вогнища перекочувалось тихе гортанне гарчання, ніби вони обмінювались тим, чого словами не передати.
— Скільки ж їх, — прошепотів Тихон.
— Не рахуй, — відповів Лук'ян, ледь ворухнувши губами. — Не допоможе.
Данило глянув праворуч. На невисокому пагорбі, осторонь від решти, стояв великий чорний намет без жодної прикраси. Перед ним горіло багаття, але не жовте, а якесь бліде й холодне на вигляд, і біля нього спиною до заплави стояв високий чоловік у довгому плащі. Стояв нерухомо, ніби вдивлявся в щось дуже далеке.
Ілько.
Лук'ян теж його побачив. Він не ворухнувся, але Данило помітив, як стислись його кулаки.
— Не зараз, — прошепотів він, ніби відповідаючи сам собі.
Потім обернувся до загону й підняв руку. Усе було ясно без слів. Вони по одному ступили у воду.
Вода була неглибока, по кісточки, але холодна так, що пекла крізь чоботи. Під нею лежало тверде мерзле дно, вкрите тонким шаром осінньої гнилі, а зверху хрумтів лід, що ламався під кожним кроком. Лук'ян ішов першим, випробовуючи кожну ступню, і за ним у тому самому порядку йшли інші.
Спершу було тільки холодно. Данило не відчував нічого, крім болю в ногах і гірко-солодкого запаху полину на грудях. Тиша стояла така густа, що навіть дихання здавалось гучним. Позаду нього Горпина йшла, тримаючи булаву двома руками, як посох, а за нею Левко щось шепотів собі під ніс: мабуть, перелічував пункти зі свого зошита.
Потім вони ввійшли в гай.
Він з'явився непомітно: очерет раптом відступив, під ногами затвердло, а довкола виросли дерева. Старі верби, сиві, розлогі, з гілками, що спадали до води, як довге волосся. Між ними повільно текла чорна вода без найменшої хвилі, над нею стелився тонкий туман, і в тому тумані все здавалось намальованим на склі. Було майже світло: сам туман випромінював слабке, холодне, зеленувате сяйво.
Данило відчув, що змінилось повітря. Воно стало густішим і солодшим, ніби хтось розбризкав у ньому квіткову воду. Він затиснув зубами рукав.
І почув пісню.
Вона йшла звідусіль і ніоткуди. Тиха, ніжна, зовсім не страшна. Багато жіночих голосів зливались в один, слів не можна було розібрати, але мелодія була така, що серце саме починало битись у такт. Ноги самі потяглись убік. Данило ще міцніше стиснув зуби, і рукав затріщав.
Тоді почулись голоси.
— Данилку, — сказав хтось. Голос був не дитячий, дорослий, теплий, давно забутий. — Данилку, ходи сюди. Я тобі свистка вирізав.
Він ішов, не повертаючи голови, і дивився на спину Мальви перед собою. Вона теж не озиралась, але плечі її здригнулись.
— З верби вирізав, — продовжував голос. — Як ти хотів. Ходи, покажу, як свистить.
Батько колись у травні так робив: різав вербову гілку, постукував по корі ручкою ножа, щоб лубок відстав, і витягав з неї свисток. Данило не згадував про це роками. Тепер згадав так виразно, що відчув на язиці гіркий смак вербової кори.
Рука сама потяглась до пояса, ніби він хотів узяти те, чого там не було. Потім хтось позаду, мабуть Тихон, легенько торкнувся його плеча, і він пішов далі, не озираючись.
Між деревами, на самому краю видимості, щось ворухнулось.
Він не хотів дивитись. Але очі піднялись самі, і він побачив її.
Вона стояла на маленькому острівці посеред чорної води, в довгій білій сорочці до самих ніг. Зелене волосся сягало їй колін і ворушилось, ніби його колихала течія. Обличчя бліде, юне, гарне, з великими світлими очима, у яких стояла така невимовна печаль, що Данилові на мить захотілось підійти й обійняти її.
Вона дивилась просто на нього. Нічого не казала, тільки злегка похитала головою, ніби питаючи: чому ти не йдеш? І показала рукою кудись убік, у туман.
Він відвернувся. Рукав тріщав у його зубах, перед очима пливли зелені плями.
Позаду хтось тихо ойкнув.
— Левку, — прошепотіла Горпина так, що ледве було чути. — Левку, не дивись.
— Я не дивлюсь, — так само пошепки відповів він. Голос був натягнутий, як струна. — Але вона мені читає.
— Що?
— Мій зошит. Вголос. Ту сторінку, яку я вирвав і спалив. Я її ще пам'ятаю напам'ять, а вона читає без жодної помилки. — Він судомно ковтнув. — Горпино, вона каже, що я був правий. Що все було правильно.
— Левку!.. — Горпина стиснула зуби так, що Данило, який ішов поруч, почув, як вона скрегоче. — Слухай мене. Не її, а мене. Я зараз стукну тебе булавою по спині, якщо ти ступиш убік. Я не жартую.
— Не треба, — слабко відповів Левко. — Я йду. Йду.
Здалеку, з протилежного боку, долинув інший звук, дуже тихий, ледь вловимий.
— Горпинко, — сказав чоловічий голос. Не звідусіль, а з одного місця, з лівого боку, десь за деревами. Розмірений, густий, повільний, як удари молота по ковадлу. — Горпинко, ходи до кузні. Булава готова. Я тобі нову викував.
Данило відчув, як Горпина, що йшла поруч, хитнулась.
— Тату, — прошепотіла вона, і голос її був не її: тонкий, дитячий, надламаний. — Тату…
— Ходи, доню. Я зачекав. Усі ці роки зачекав.
— Горпино, — різко прошепотів Левко. — Горпино, не…
Вона ступила крок убік. Данило схопив її за рукав. Вона шарпнулась і глянула на нього очима, яких він не впізнав: широкими, мокрими, повними не страху, а такої ніжності, від якої хотілось кричати.
— Це мій тато, — сказала вона.
— Твій тато помер.
— Знаю. — Вона втягла повітря. — Знаю, що помер.
І раптом, не змінюючись на обличчі й не відводячи від нього очей, вона піднесла до рота ліву руку й вп'ялась зубами в м'ясо під великим пальцем. Глибоко, до крові. Не вскрикнула. Тільки переступила, перевела подих і прошепотіла крізь зуби:
— Ходімо. Я готова.
Данило нічого не відповів. Він узяв її за плече, і вони пішли далі. Вона йшла рівно, дивлячись просто перед собою, по щоках у неї текли сльози, а з прикушеної руки капала на лід кров, чорна в зеленому світлі.
Попереду спіткнулась Оришка.
Лук'ян, що йшов першим, не озирнувся. Але мотузка, до якої були прив'язані діти, натяглась. Данило звів погляд. Оришка стояла нерухомо, дивилась униз, на воду, і її губи тремтіли.
— Мамо, — сказала вона.
Параска, що йшла за нею, схопила її за плече.
— Оришко.
— Мама мене кличе.
— Оришко, це не мама.
— Вона каже, що не сердиться. Каже, що все добре. — Голос дівчинки був дивно рівний, зовсім не дитячий. — Каже, що чекала мене.
Оришка підняла голову. Очі в неї були повні сліз, але вона не плакала. Дивилась кудись у туман, де щось ворушилось, біле, тонке, схоже на людську постать.
І коли Данило вже не міг стерпіти, коли хотів кинутись і закрити її обличчя долонею, дівчинка дуже повільно підняла руку, в якій стискала кірку, і піднесла її до губ.
— Куцю, — прошепотіла вона. — Куцю, де кірка, там і дім.
Нічого не сталось. Кірка не засвітилась, ніхто не озвався. Але десь дуже далеко, ніби крізь стіни й сотні верст, пролунав тихий шепіт, зовсім не такий, як у мавок: сердитий, хрипкий, діловитий.
— Думай про піч, дурне дівча! Про піч! І нікуди не йди!
Оришка мимоволі всміхнулась крізь сльози.
— Про піч, — повторила вона. — Про піч.
Вона глибоко вдихнула, втерла обличчя рукавом і пішла далі, ступаючи міцно, ніби по знайомому подвір'ю.
Ззаду, ближче до кінця колони, зупинилась Ликера.
Данило не бачив цього, але відчув: весь ряд завмер одночасно, ніби хтось різко стягнув мотузку. Лук'ян не обернувся, тільки підняв руку, забороняючи говорити.
Ликера стояла посеред стежки, тримаючи в одній руці вуздечку Іванового коня, а другою стискаючи на грудях мішечок із полином. Обличчя її було нерухоме. Вона дивилась просто перед собою, і в зеленому світлі здавалась статуєю.
— Ликеро, — тихо, ледве чутно сказала Параска.
— Ликеро, — повторив голос, веселий, трохи хрипкий, добре знайомий. Він лунав зовсім близько, ніби їй просто у вухо. — Ти мені коровай обіцяла.
Данило відчув, як на потилиці здибилось волосся.
— Я ще пам'ятаю, — продовжував голос. — Ти сказала: принесу. А я чекаю. Мені тут нічого їсти.
Ликера не відповіла. Вона так міцно стискала вуздечку, що пальці побіліли. Порожній кінь із зламаним списом на сідлі тихо форкнув.
— Ти ж не забула? Ти ж обіцяла.
— Ні, — сказала Ликера.
Вона сказала це майже беззвучно, але почули всі. Лук'ян різко обернувся, Параска кинулась уперед, Мальва скрикнула.
— Ликеро, мовчи!
— Я не забула, — сказала вона. — Я принесу.
Вона зробила крок убік. Лише один. Її нога лягла на крижину, і крига тріснула.
— Ликеро! — крикнув Сидір.
Він кинувся до неї, але не встиг. Вона вже стояла по коліна у воді, не відводячи погляду від туману, і щось тонке, біле, невидиме тягнулось до неї довгими руками.
І тоді вперед кинувся не Лук'ян, не Сидір і не Данило.
Кинувся Хомко.
Він вислизнув з-під Параскиної руки, перемахнув мотузку й вбіг у воду просто за Ликерою. Худий, маленький, з розплющеними очима, повними такого жаху, якого Данило не бачив ні в кого з дорослих. Він схопив її обома руками за пояс і потяг назад із силою, на яку не повинен бути здатний десятирічний хлопчик.
— Не йди! — закричав він. — Не йди туди! Там нікого нема! Там нікого нема!
Ликера похитнулась. Вона глянула на нього й не побачила, як дивляться крізь людину. Потім очі її повільно зосередились.
— Там нікого нема, — повторив Хомко, і голос його обірвався на шепіт. — Я знаю. Він мені казав. Там тільки пусто.
Ликера опустила очі на хлопчика. Потім, ніби прокидаючись, схопила його за плечі, притиснула до себе й затихла.
Туман довкола них ворухнувся. З нього зовсім близько долинув тихий, розчарований звук, схожий на видих. Щось біле й тонке промайнуло повз і зникло.
— Рухаємось, — тихо наказав Лук'ян. — Швидко. Вона відступила. Не дозволяйте їй повернутись.
Вони пішли швидше, ніж раніше, майже бігом, по тій самій вузькій стежці, між верб, що розступались перед ними й зімкнулись позаду. Пісня стихала, голоси віддалялись, зелене сяйво тьмяніло. Данило біг, не відчуваючи ніг, і лише тоді, коли очерет знову зімкнувся навколо, а під підошвами захрумтів звичайний сніг, зрозумів, що вони вийшли.
Він упав на коліна й заходився жадібно, з хрипом ловити повітря.
— Усі тут? — задихано спитав Лук'ян.
— Усі.
— Лічіть.
Вони лічили. Дванадцятеро людей. Дванадцять коней. Один без вершника.
— Живі, — підсумував Лук'ян. Він сів на сніг, виснажений, і вперше за весь шлях не тримав на обличчі маски впевненості. — Усі живі.
Ніхто не відповів. Ликера стояла, тримаючи на руках Хомка, який не відпускав її шиї. Параска, плачучи без звуку, обіймала Оришку. Горпина сиділа на снігу, притискаючи прикушену руку до грудей, а Левко, весь сірий, мовчки перев'язував їй долоню клаптем від власної сорочки.
— Дурна, — прохрипів він. — Дурна, дурна, дурна.
— Знаю, — відповіла Горпина. — А ти не лізь зі своїм зошитом.
— Який зошит, ти собі руку розгризла!
— Я не піддалась, — сказала вона з дивною впертістю. — Це різні речі.
Він хотів відповісти, але не зміг. Сидів, тримаючи її долоню, і з його очей мовчки текли сльози.
Данило відвернувся. Ліворуч Мальва сміялась і плакала водночас, а Тихон, що сів поруч, обійняв її за плечі, і вперше за весь шлях не став відводити руки. Устина стояла осторонь, дивилась на чорний гай і мала нерухоме обличчя.
— Ти чула щось? — тихо спитав Данило.
— Ні, — відповіла вона, трохи запізно.
— Устино.
— Нічого такого. — Вона глянула на нього. — Просто хтось кликав мене. Тією мовою. Я не розуміла слів, але знала, що вони значать.
— Що?
— «Іди додому».
Данило промовчав. Слів у нього не було.
За годину вони дісталися кінця плавнів.
Перед ними, на невисокій косі, що виступала з болота, стояла стара очеретяна хатина, схожа на звичайну рибальську сторожку: низька, обмазана глиною, з вибіленим комином. Біля порога лежав порожній кошик, а на крокві висіла рвана сітка.
Лук'ян підійшов до дверей. Постукав двічі, коротко, і ще раз, довго. Чекав.
Нічого. Потім зсередини, ніби крізь землю, долинув ледь чутний звук: брязнув засув.
Двері відчинились.
Двері відчинились не на людину. Лук'ян навіть не нахилився, бо на порозі, у смузі жовтого світла зсередини, сидів кіт.
Чорний, великий, з білою плямою на грудях і обірваним лівим вухом. Він сидів рівно, обгорнувши лапи хвостом, і дивився на прибулих так, як дивиться господар на гостей, що прийшли пізно й без попередження. Не радісно й не вдоволено. Скоріше втомлено.
— Чорте, — сказав Лук'ян.
Кіт позіхнув, показавши рожевий язик, підвівся й потерся об його чобіт. Раз, другий. Потім відійшов убік, звільняючи прохід, і задер хвоста. Данило готовий був заприсягтись, що в цьому хвості читалося: «Нарешті. Ви не поспішали».
Лук'ян нахилився, провів долонею по кошачій спині й на мить затримав руку.
— Дякую, що дочекався, — тихо сказав він.
Усередині хата була така сама, як зовні: одна кімната, глиняна долівка, ослін, колода замість столу, під стелею низки сушеної риби. Тільки комин був не комином. За вигнутою заслінкою ховались вузькі залізні сходи, що вели вниз, у чорне, тепле, пахуче землею й димом нутро.
А біля заслінки стояв чоловік.
Данило його знав. Огрядний, плечистий, з довгими вусами, що спадали на груди, і з шаблею, яку він тримав не при боці, а впоперек, обома руками, як тримають жердину на переправі. Харко Задніпровець, осавул Січі, той самий, що зустрічав їх тоді й перевіряв так, що в Данила мало не підігнулись коліна.
Тепер він не здавався страшним. Він мав вигляд людини, яка не спала кілька діб.
— Хто йде? — спитав Харко, не опускаючи шаблі.
— Той, хто тримає, — відповів Лук'ян.
— Межу, — сказав Харко, і плечі в нього опустились разом із клинком. — Лук'яне. Чорти б тебе взяли. Ми вже думали…
— Потім. Скільки в нас часу?
— Завтра. Новий місяць завтра.
Обидва замовкли. Данило помітив, як Харко глянув повз Лук'яна на тих, що входили до хатини, і порахував їх так, як лічить кожен вартовий: голови, коней, поранених.
— Бракує, — сказав він тихо.
— Іван.
— А.
Харко підвів погляд. Не на Лук'яна, а на Ликеру, що стояла біля дверей із порожнім конем. Постояв секунду. Потім зробив те, чого Данило від нього не чекав: зняв шапку.
— Хай йому там буде тепло, — сказав він. — Заходьте. Усі. Коней забере Свирид, відведе до стайні. Ходімо вниз.
Сходи були довгі. Вони спускались вузьким колодязем, обшитим дубовими плахами, і з кожним поверхом повітря ставало теплішим і сухішим, пахло воском і деревним димом. Світло йшло знизу, золотаве, рухливе. Данило рахував східці й збився на сімдесятому.
Хомко тримав Параску за руку й дивився навколо широко розплющеними очима. Йому вже вистачало розуму не ставити питань, але на другому майданчику, де сходи робили поворот і на стіні висів потемнілий кований ліхтар, він не втримався.
— А що це? — шепнув він.
— Січ, — відповіла Оришка, що йшла позаду, з тим виразом обличчя, з яким колись пишалась власним ліжком у чужій хаті. — Не бійся. Тут гарно.
— А де вона?
— Під нами.
— Під землею?
— У Великому Лузі. Згори болото, посередині очерет, а під очеретом хати. Тільки двері сюди одні, і ти їх не знайдеш, якщо не знаєш.
— Оришко, — тихо мовив Лук'ян, не обертаючись. — Не все розповідай.
— Я лише розповідаю, що знаю.
— От і тримайся того, що знаєш.
— А кіт? — спитав Хомко.
— Чорт? — Оришка зраділа питанню. — Він тут головний. Живе довше, ніж Харко. Кажуть, був ще тоді, коли Січ тільки будували.
— Кіт не живе так довго.
— Цей живе.
Чорт, що йшов поруч Лук'яна, не озирнувся. Але хвіст його ворухнувся, ніби підтверджуючи.
Брама була внизу, наприкінці сходів. Не така, як уявлялась Данилові, коли він побачив її вперше: не залізна, не кована, без веж. Просто високі дубові двері, чорні від віку, з масивним засувом і маленьким віконцем на рівні очей. Двоє вартових, що сиділи біля них на кам'яних лавках, при появі Лук'яна підвелись і вклонились, ніби перед ними стояв не старий із покаліченою лівою рукою, а воєвода.
За дверима починалась підземна вулиця: широка, довга, мов покрита дахом улоговина, вимощена каменем, з рядами ліхтарів на стінах і дверима по обидва боки. Кузні, комори, майстерні, житлові хати. Данило бачив її вдруге, але все одно на мить спинився.
Людей було далеко більше, ніж минулого разу. Чоловіки й жінки, пари й одинаки, молоді й старі, у кожухах, киптарях, каптанах, з шаблями й без. Вони не гуртувались і не гомоніли голосно. Усі кудись ішли й щось несли: мішки з порохом, оберемки осикових кілків, бочки зі смолою, в'язки списів. З кузень долинав дзвін, не один, а десятки молотів у різному ритмі, і вся вулиця від цього тремтіла, як жива.
Це були приготування. Данило ще не знав, до чого.
— Усе, що горить, зносять нагору, — тихо проказав Лук'ян, помітивши, що він озирається. — Усе, що не горить, лишається внизу. Так готуються до довгої облоги. Колись таке вже було. Понад сто років тому, коли нас було тринадцятеро.
Рада збиралась у великій залі наприкінці вулиці, під склепінням, що трималось на чотирьох товстих стовпах із чорного дуба. На стінах висіли вицвілі прапори й довгий ряд бойових шабель, кожна з яких мала свою історію. Посеред залі стояв стіл у вигляді підкови, і людей за ним було менше, ніж пам'ятав Данило.
Шістнадцять місць, дванадцять людей.
Він помітив це одразу й по обличчю Мальви зрозумів, що вона теж. Чотири стільці стояли порожні, рівно, зі згашеними свічками. Три пари загинули цього тижня, четверта не повернулась.
За столом, на чільному місці, сидів чоловік, якому не поставили ні свічки, ні кубка, а стілець його був вищий за інші.
Той, хто знає.
Данило не бачив його з тієї ночі, коли вони пішли на Чигирин. Він здавався таким самим: високий, сухий, із сивим неприбраним волоссям до плечей, у простому сірому кожусі, з обличчям, на якому не було ні зморшки, ні жодної ознаки віку. Сидів нерухомо, поклавши долоні на стіл, і дивився на двері. На правій руці рукавички не було. Свічка біля його пальців горіла жовтим полум'ям, але віск довкола не плавився.
Він глянув на Лук'яна й промовив одне слово.
— Живий.
— Живий, — відповів той.
— Це добре.
Більше нічого. Але Данило бачив, як змінились обличчя Ради: двоє чоловіків біля стіни перестали стискати руків'я, Домна, що сиділа праворуч від старого, повільно видихнула, а Гордій Книжник, худий, сутулий, із чорнильними плямами на пальцях, нарешті опустив очі до паперу, який тримав угорі, ніби чекав, коли ця мить мине. Біля стіни стояли Мирослав і Одарка, очаківські, що прийшли на Січ півмісяця тому й ще не звикли до її розмірів.
— Сідайте, — сказав Той, хто знає. Голос був негучний, трохи хрипкий, як у людини, що довго мовчала. — Хто здатен стояти, хай стоїть. Лук'яне, доповідай.
Лук'ян доповідав стоячи, не дивлячись на жодного з членів Ради. Просто перед собою, на дошки підлоги, і голос його був рівний, як у людини, що багато разів прокручувала в голові цю розмову.
Він розповів усе. Про Дубину, про порожні колиски, про тридцять п'ять безіменних могил у п'яти рядах по сім. Про Ілька, що чемно сказав «тато» й запропонував обмін. Про смерть Івана. Про кістяний ріг, у який той засурмив відступ.
— Скільки їх? — спитав лисий чоловік зі шрамом через усю щоку.
— Не менше трьохсот, — відповів Лук'ян. — Але це лише ті, хто стоїть кільцем. Командують ними Ілько й іще двоє, яких я не бачив. А вдома лишились, мабуть, інші.
— Вдома?
— Там, де вони живуть. Вони не взялись нізвідки. Їх хтось годував і тримав. — Лук'ян підвів очі. — Він збирав їх сорок років.
Нікому не потрібно було пояснювати, хто.
— Діти, — сказала Домна. Голос у неї був глибокий, спокійний, звиклий до того, що її слухають. — Скільки з них діти?
— Більшість. — Лук'ян помовчав. — Є й дорослі. Є ті, що вже зовсім не люди. Але ті, кого я бачив на Дубині, були ровесниками наших учнів. Вони пам'ятають своє ім'я не більше, ніж пес пам'ятає матір.
Хтось за столом тихо вилаявся.
— А Ілько? — спитав Гордій. — Той, чемний?
— Він не такий, як інші. Він пам'ятає все. Він із Лозової, одна з перших, тоді йому було сім чи вісім. Тепер сорок з гаком. Єдиний із них, хто ходить у плащі, говорить мовою й носить шаблю. Каже, що тримає зграю, коли вовка немає.
— А вовк?
Лук'ян ледь помітно сіпнув лівим плечем.
— Вовк поруч. Я його не бачив, але чув. Він виє, а вони слухаються. Прийде сам. Не знаю, коли.
— Прийде, коли настане новий місяць, — сказав Той, хто знає.
Усі повернулись до нього.
— Вони чекають безмісячної ночі, — продовжив він. — Не тому, що темрява їх годує. А тому, що в темряві вони чують краще, ніж ми бачимо. Так було завжди. Вовк не любить показуватись, поки не вирішить, що час. А такого часу він чекав довго.
— Ти кажеш так, ніби знаєш його давно, — тихо зауважив Гордій. — Ти нам ніколи не розповідав.
— Розповім. Не сьогодні.
— А коли?
Старий подивився на нього. Не сердито й не різко, просто довго, так довго, що Гордій перший опустив погляд.
— Коли воно мине.
Запала мовчанка. Потім Лук'ян, що досі стояв нерухомо, відкашлявся й сказав майже сам до себе:
— Є ще одне. Але не для всіх.
Той, хто знає, повільно кивнув.
— Тоді після Ради.
Рада закінчилась швидко. Домна коротко, без прикрас, розповіла новим людям про те, де вони опинились: що пар у них близько трьохсот по всій Україні, що Січ це дім, де вчаться, лікуються й ховають дітей, а Рада налічує шістнадцять голосів, і тепер їх дванадцять. Про Того, хто знає, вона сказала лише одне речення.
— Він не в Раді, — сказала вона. — Він тут раніше за Раду. Але коли треба вирішувати, до нього йдуть усі.
— Чому? — спитав Хомко, що стояв біля стіни, вчепившись в Оришчин рукав.
— Бо він знає.
Хомко кивнув, ніби це все пояснювало. Данило подумав, що хлопчик, мабуть, правий.
Пізніше, коли в залі лишились тільки Лук'ян, Домна й Старий, Данило вийшов із рештою до коридору.
Там їх уже чекали: двоє учнів із глеками гарячого узвару, жінка з перев'язками для Сидора, миски з пшоняною кашею, що парувала, як мала піч. Хтось подав Горпині чисте полотно для перев'язки долоні, і вона сіла просто на підлогу.
Устина стояла осторонь, біля стіни, і не їла. Данило підійшов до неї з двома мисками.
— Їж.
— Не хочу.
— Їж, бо впадеш.
— Я не…
Двері зали відчинились.
На порозі стояв Той, хто знає.
Він вийшов сам, без Лук'яна й Домни. Не поспішаючи, ступив у коридор, у золотаве світло ліхтарів, і всі, хто там був, замовкли. Навіть ті, що сиділи на підлозі й їли, підвелись. Оришка витяглась, наче її прошив невидимий дріт.
Він пройшов повз них, і на мить Данило відчув холод. Не такий, як від зимового вітру. Інший, глибокий, ніби повз нього пройшла не людина, а відчинена пивниця.
Старий зупинився перед Устиною.
Вони були майже одного зросту: він трохи вищий, вона ледь нижча. Данило ніколи не бачив, щоб вона так стояла: не відступала, не стискалась, не ховала очей. Дивилась просто на нього, як дивиться людина, що чекає удару й вирішила його не боятись.
Старий дивився довго.
Не на обличчя. На щось у ній, під обличчям. Данило не міг пояснити, як зрозумів, але зрозумів, що Той, хто знає, бачить те, чого не бачить ніхто з них. На мить у його зіницях спалахнуло щось, чому Данило не знав назви: не страх, не жаль і не гнів. Так дивляться на річ, що колись загубилась, а тепер знайшлась у чужій кишені.
Устина не відвела очей.
— Хто тебе навчив? — спитав він тихо.
— Ніхто, — відповіла вона. — Я сама.
— Той голос, що ти чуєш…
Вона здригнулась. Ледь-ледь, але Данило помітив.
— Звідки ви знаєте?
— Не знаю, — сказав він. — Але здогадуюсь.
Тиша. У коридорі не чути було навіть дихання. Данило стояв, тримаючи в руках дві миски, які раптом стали дуже важкими.
Старий підняв руку й повільно простягнув її до Устининого обличчя. Не торкаючись, він затримав долоню за пів пальця від її щоки. Данило побачив, як на Устининій шкірі, там, де вона її не торкалась, виступив тонкий іній.
Вона не відхилилась.
Він тримав так, може, десять ударів серця. Потім опустив руку.
— Не зараз, — сказав він і похитав головою.
— Що не зараз? — прошепотіла Устина.
— Усе. Те, що в тобі. Те, що я маю вирішити. Не зараз. — Він повернувся, щоб іти, але зупинився й додав, не обертаючись: — Мені шкода.
Він пішов коридором, і на кам'яних плитах за ним лишались сліди інею, що танули не одразу.
Данило не пам'ятав, скільки так простояв. Коли нарешті відвернувся, Устина вже сиділа на лаві, обхопивши коліна руками, і дивилась у стіну.
Він сів поруч. Поставив миску. Вона не торкнулась.
— Що він мав на увазі? — спитав Данило.
— Не знаю.
— Устино.
— Не знаю, Даниле. — Вона говорила тихо, без роздратування, не так, як казала «не знаю» раніше. — Але він, здається, щось про мене знає. І йому від цього зле.
Данило мовчав. Потім обережно, наче боячись зіпсувати крихку річ, поклав руку їй на плече.
— Що б там не було, — сказав він, — ти моя сестра. Решта потім.
Вона глянула на нього. Усмішка в неї була слабка й крива.
— Ти це кажеш, бо не знаєш.
— Кажу, бо знаю тебе.
— Це не те саме.
— Ні, — погодився він. — Але мені досить.
Устина взяла миску, глянула на кашу, на пару над нею й раптом, уперше за весь вечір, розслабила плечі. Вона почала їсти. Данило сидів поруч і мовчки дивився на неї. За стіною гудів дзвін кузні, а десь далеко чувся голос Чорта, низький, незадоволений, але рідний.
Пізніше, коли більшість спала, а він ще сидів у темному коридорі, до нього підійшов Лук'ян.
Старий був утомлений. Сів на лаву важко, поклав скалічену руку на коліно й довго мовчав. Потім сказав:
— Я розповів йому те, що казав хлопець, який помирав.
— Про ключ?
— Про дівчину. — Лук'ян глянув на нього. — Він не здивувався.
— Тобто знав.
— Не знаю. Може, здогадувався, може, чекав. Але він не здивувався, Даниле. А це гірше, ніж якби він схопився.
Данило відчув, як під шкірою повзе холод.
— Що він вирішив?
— Що Устина лишається при тобі. Що без тебе вона за браму не виходить. Що завтра вночі ви обоє будете там, де скажу я. Не на валу. Нижче, під брамною баштою, в Серці Січі.
— Чому?
— Бо там найтихіше. І бо там я зможу вас бачити.
Він підвівся. Хруснули коліна. Данило вперше побачив у ньому стару людину.
— Лягай, синку. Завтра довгий день.
— А ви?
— Піду побалакаю з котом. Він добре слухає. Не перебиває.
Він пішов коридором, і кіт, що дрімав на порозі кузні, підвів голову, потягся й мовчки рушив за ним.
Ранку на Січі не було. Не було ні сонця, ні півнів, ні роси. Було те, що Данило колись, у перший свій день, назвав «внутрішнім часом»: дзвін з кузні, що будив усіх на світанку, дух гарячого хліба з пекарні під третьою аркою і довгий низький рев рогів із верхніх галерей, яким вартові сповіщали, що надворі день.
Цього ранку роги ревли не один раз, а тричі.
— Тривога? — спитав Данило спросоння.
— Ні, — відповів Левко, що вже сидів на сусідньому ліжку й щось писав. — Це збір. До ночі в нас двадцять годин, і вся Січ узялась готуватись.
— Чому ти не спиш?
— Не міг. — Він підвів очі, червоні й запухлі. — Мені снилась та сторінка. Вона знову читала мені мій зошит, рядок за рядком. А в кінці сказала, що я там усе зробив неправильно.
— А ти?
— Я встав і перевірив. Вона була права щодо однієї фрази.
Данило хмикнув. Левко теж, ледь помітно, і вперше за кілька днів його обличчя стало звичайним, живим.
Січ, яку вони бачили вночі, вдень була зовсім іншою.
Підземна вулиця, що напередодні здавалась спокійною, тепер гула, як вулик. З усіх дверей виходили люди, носили, тягли, штовхали, і ніхто не стояв без діла. На початку вулиці, біля кузень, цілий ряд ковалів працював у три зміни, і дзвін стояв такий, що Данило, проходячи повз, мусив затуляти вуха.
— Що вони кують? — гукнув він до Тихона, що йшов назустріч із відром гарячої смоли.
— Наконечники! — відгукнувся той. — Осикові кілки із залізними вістрями!
— Осика проти вовків?
— Проти того, що в них!
Данило не зрозумів, але кивнув. Лише пізніше, коли вони зупинились біля великої майстерні, де старий чоловік із лівою рукою, обмотаною ганчіркою, показував учням, як стругати кілки, він почув пояснення повністю.
Старого звали Панасом, а в Січі кликали «Осиковий». Високий, сухий, з довгими пальцями, що рухались швидко й точно, як у плетільниці. На довгому столі перед ним лежали десятки брусків світлого дерева, і кожен учень, беручи брусок, мусив спершу притулити його до вуха.
— Слухай, — казав Панас, не підводячи голови. — Живе дерево шумить, мертве мовчить. А осика шумить навіть мертва. Її колись різали з цієї причини: вона не здається. Ти її рубаєш, а вона все тремтить без вітру. Знаєш чому?
— Ні, — відповів один з учнів.
— Кажуть, на ній повісився Юда. Не знаю, чи правда. Але відтоді вона тремтить і спокою не знає. А те, що не знає спокою, добре тримає тих, хто не знає його теж.
— Тобто осика проти нечисті, бо вона сама…
— Бо вона сама проклята. — Панас нарешті підвів погляд, окинув їх сивими, добродушними очима. — Не думай, хлопче, що все добре, то світле. Часом найкращий захист — те, що й само нещасне.
Данило подумав про Устину. Не з якоїсь причини, просто подумав.
Вона була в Домни.
Він знайшов її наприкінці вулиці, у великій залі під склепінням, вимощеній рівнішим каменем, ніж решта Січі. Тут не було ні столів, ні лав. Від стіни до стіни на підлозі мідною стружкою й білим попелом було накреслено кола. Одне в одному, їх було не менше тринадцяти, і від центрального розходились тонкі промені, що з'єднувались із меншими колами по кутках.
Посеред найбільшого стояла Домна, у простій сірій сорочці з підкоченими рукавами, і тримала бронзову чашу, з якої сіяла на підлогу тонку пилюку.
— Не ступай! — гукнула вона, не обертаючись, щойно Данило переступив поріг. — Там уже лежить.
Він завмер з піднятою ногою.
— Дивись під ноги, — спокійніше додала вона. — Бачиш лінію?
Він бачив. Майже непомітну, тонку, як волосина, сіру смужку на сірому камені.
— Переступи.
Він переступив.
— Тепер іди вздовж стіни, не навпростець. Ти ж Данило? — Вона всміхнулась, і Данило вперше побачив, як вона втомилась. Під очима лежали тіні, а на лівій щоці, там, де вона торкнулась обличчя, лишилась смуга білого попелу. — Тоді слухай. Цей хід я роблю не вперше, але вперше не для науки.
Вона підійшла, обтерла руки об фартух і заговорила тихіше.
— Ці кола роблять три речі. Перше: тримають межу. Нечисть ходить там, де їй дозволено. Якщо сказати їй «не тут» правильною мовою й правильною лінією, вона, навіть зла, не ступить. Друге: розносять тривогу. Кожне коло з'єднане з іншими, і якщо десь щось не так, я одразу відчую. Третє: ховають тих, кого треба сховати.
— Сховати?
— Ось тут, — вона вказала на найглибший кут, де кола переплітались у візерунок, що нагадував око. — Тут будете ви з Устиною. І діти. Така воля Старого.
— Чому там?
— Бо в центрі ніхто не спить. А на краях, — вона сумно усміхнулась, — зазвичай першими падають краї.
Данило не знав, що відповісти. Домна вже відвернулась до чаші.
— Іди до неї, — додала вона. — Вона там, праворуч, із твоїм другом. Я попросила їх зробити обереги. Сама не вмію так, як вона. Занадто стара.
Устина сиділа на підлозі біля стіни, схрестивши ноги, перед низьким столиком, збитим нашвидкуруч із двох дощок. На ньому лежали дрібні речі: мотки червоної нитки, шматочки кори, сушена горобина, пучки полину й кістки, схожі то на зуби, то на кігті. Поруч сидів Левко з зошитом, а між ними на підлозі росла купка маленьких мішечків із грубого льону, перев'язаних вузлом.
— Ось, — сказала Устина, не підводячи голови. — Тримай.
Вона кинула йому мішечок. Він розкрив долоню й упіймав.
— Що це?
— Те, що спрацює один раз. Якщо щось полізе тобі в голову, розірви. Чуєш?
— Чую.
— Не лише чуй, а й пообіцяй. Поки ти будеш обіцяти, воно вже перестане лізти.
Данило сховав мішечок за пазуху. Він був легкий і пахнув полином і дивним, ледь чутним духом сухої землі.
— Скільки їх треба?
— Сотня. — Левко стомлено потер перенісся. — Усім, хто на стінах і в проходах. Мені б іще день.
— Його в нас немає, — тихо відповіла Устина.
— Знаю.
Данило сів поруч, узяв шматок червоної нитки й почав крутити його між пальцями, просто щоб зайняти руки. Устина глянула скоса.
— Ти не вмієш.
— Навчи.
Вона дістала нову нитку й повільно, показуючи кожен рух, зав'язала вузол: не простий, а ступінчастий, з петлею всередині.
— Спершу так. Потім під. Потім через. Не стягуй. Нехай трохи гуляє.
Данило спробував. Вийшло щось схоже на купку болотяних водоростей.
— У тебе руки, як лопати, — сказала вона й хмикнула. — Ще раз.
Він повторив. Вийшло трохи краще. Ще раз. Ще.
Левко, що спостерігав за ними, закрив зошит.
— Забудьте, що я це бачив.
— Що? — спитав Данило.
— Нічого. — Левко почухав потилицю. — Просто… ви як брат із сестрою. Справжні. Мені це приємно.
Устина не відповіла, тільки нахилилась нижче над ниткою. Але куточок її вуст ворухнувся.
Горпину вони знайшли пізніше, в лазареті.
Він містився в довгій низькій залі, де вздовж стін стояли ліжка, схожі на корита, застелені сіном і рядном. Тут було тихо, тепло, пахло квітом липи, мазями й вареними травами. Більшість ліжок стояла порожніми. На одному, з перев'язаним боком, спав Сидір, відкинувши голову назад; на другому тихо стогнав хтось із незнайомих, звиклий до болю.
Горпина сиділа на краю ліжка з перев'язаною лівою долонею й їла кашу.
— Дай-но погляну, — сказав Данило, присівши навпроти.
— Не лізь.
— Ти її прокусила до кості.
— Не до кості. — Вона відклала ложку. На її обличчі з'явився вираз, який Данило знав добре: упертий, тихий, захисний. Так дивиться людина, що знає, що вчинила нерозумно, але не збирається в цьому зізнаватись. — Лікарка каже, до завтра загоїться, якщо не буду тягати нічого важчого за булаву.
— А булава важча.
— Булаву я тримаю правою.
— Горпино.
Вона глянула в миску.
— Найгірше те, що я не хотіла собі боляче, — сказала вона тихо. — Я хотіла піти. Він справді був там, Даниле. Тато. Я знала, що ні, але й знала, що так. І єдине, що мене зупинило, це що біль був справжній. Справжнього тата вже нема. А біль є.
Данило не знав, що відповісти, тож сказав єдине, що міг:
— Дякую, що не пішла.
— Ти Левкові дякуй. Він хапав мене за пояс, коли я вже нічого не чула. — Вона глянула на нього скоса. — Тільки не кажи, що я це розповіла.
— Не скажу.
— І що я йому колись дозволю прочитати свій вірш.
— Ти пишеш вірші?
— Пишу. Погані. Але він хоче почути.
— Я нічого не чув.
— От і добре.
Опівдні Данило нарешті дістався до зали, де його чекали.
Це був великий квадратний двір із тирсою на підлозі й голими стінами, що в Січі звався «тренувальним». Тут Лук'ян колись показував йому перші прийоми гопака: підсічку, нижню стійку, поворот через плече. Тепер на тирсі стояли двадцять шестеро хлопців і дівчат віком від дванадцяти до шістнадцяти й дивились на нього з таким виразом, що Данило аж закашлявся.
— Що це?
— Учні, — відповів Лук'ян, що стояв осторонь, спершись спиною на стіну. Вигляд він мав інший, ніж учора: чисто виголений, у свіжій сорочці, з вологим від води волоссям. — Вони не воюють. Може, найстарші постоять на другій лінії. Але їх треба чимось зайняти до вечора, а мені ще з Радою говорити. Тож навчай.
— Я? Я сам ще вчусь.
— Тоді навчи їх тому, що знаєш. У цьому й суть навчання.
Він пішов, не оглядаючись. Данило лишився сам на сам із двадцятьма шістьма парами очей.
— Ну, — сказав він, — хто вміє падати?
Ніхто не підвів руки.
— Добре. Тоді почнемо з цього.
За дві години Данило втратив голос, змок і вкрився тирсою, але був задоволений, як давно не бував.
Він не знав, що з цього вийде. Але діти слухали. Не всі: четверо хлопців у задньому ряду штовхались, одна дівчинка, Зоряна, весь час ховалась за інших, а найменший, на вигляд років дванадцяти, Мирон, питав «а навіщо» щоразу, коли Данило показував новий рух. Данило терпляче пояснював кожному, і на свій подив, виявив, що це легше, ніж він боявся.
— Бачите, — казав він, показуючи підсічку, — ви не б'єте. Ви забираєте опору. Людина тримається на ногах, як стіл на ніжках. Вибили одну, і стіл упав.
— А якщо він не людина? — спитав Мирон.
— Тоді він іще більше тримається на ногах. Бо ніг у нього більше.
Діти засміялись. Данило теж.
А потім двері відчинились, і до зали ввійшла Оришка.
Вона була не сама. За нею йшла Домна, у чистій блузі, з довгим вузьким згортком, перекинутим через руку. Усі учні випросталися, і Данило помітив, що навіть Мирон перестав питати.
— Оришко, — сказала Домна. — Ходи сюди.
Оришка підійшла, ступаючи так обережно, наче підлога під нею була скляна.
— Ти йшла з нами. Ти пройшла Сиву Яругу й Плавні. Ти слухала, коли треба, і не слухала, коли не треба. — Домна розгорнула згорток. На ньому лежав пояс: вузький, лляний, небарвлений, з одним вузликом на кінці. — Ти не воїн і не відьма. Ти ще дитина. Але діти, що ходять із нами, мають бути записані. Це не нагорода, це довіра.
Вона обвила пояс навколо Оришчиної талії й затягнула. Дівчинка стояла нерухомо, не дихаючи.
— Тепер ти учениця, — сказала Домна. — Не воїнів і не відьом. Просто Січі.
Оришка не відповіла. Глянула вниз, на пояс, потім на Данила, потім знову на пояс. І раптом обхопила Домну обома руками за стан і затисла так міцно, що та, хоч і не показала цього, ледь не похитнулась.
— Ну-ну, — тихо сказала Домна, погладивши її по голові. — Досить. Ти мене зімнеш.
— Дякую, — прошепотіла Оришка.
— Не дякуй. Заслужила.
Данило відвернувся, ніби йому щось потрапило в око.
До вечора Січ затихла.
Не так, як тихне місто перед ніччю. Інакше: ніби всі вже все зробили, всім усе сказали, і тепер лишилось тільки чекати. На галереях розпалили вогні, внизу відчинили великі двері пекарні, і дух гарячого хліба поплив усім підземеллям. Хтось розвішував на стінах нові смолоскипи, хтось розносив воду, хтось розкладав на столах списи.
А посеред головної вулиці, на майдані, який Данило досі вважав просто широким місцем, запалили вогнище.
Невелике, звичайне, з десяти поліній, обкладене камінням. Хтось викотив із комори діжку квасу, хтось приніс хліб, хтось пшоняну кашу з салом. Люди сходились поволі, мовчки, по одному, сідали просто на землю, підібгавши ноги, і ніхто не промовив ні слова, поки не набралось, мабуть, двісті.
Данило сів поруч Тихона й Мальви. Устина прийшла пізніше, з Левком і Горпиною, і всі четверо сіли поруч. Оришка влаштувалась між Данилом і Мальвою й не відпускала пояса. Хомко, якого Параска вже встигла вмити й вдягти в чисту сорочку, сидів поруч Ликери.
Лук'ян прийшов останнім. Не сів. Стояв позаду кола, спершись на стовп, із шапкою в руці, і дивився на вогонь так, ніби бачив у ньому те, чого не бачили інші.
Першим заспівав Сидір. Не голосно й не вдало, а хрипко, з-під ковдри, бо його, пораненого, посадили ближче до вогню. Пісня була стара, козацька, про коня, що чекає вдома пана. Хтось підхопив, потім ще хтось. Данило не знав слів, але мелодія була така проста, що він сам не помітив, як почав підспівувати.
Потім були інші. Про Дунай і про чайку, про вдову й козака, про дівчину, що чекає біля колодязя. Ніхто не просив, ніхто не командував. Один закінчував, другий починав. Хтось сміявся, хтось плакав, хтось, як і Данило, просто дивився в полум'я.
Коли пісня про дівчину скінчилась, настала довга пауза, така, що чути було, як потріскують поліна.
І тоді підвелась Ликера.
Вона не була в чорному. Ніякого жалобного вбрання: просто чиста біла сорочка, червона спідниця й намисто, мабуть, подароване їй колись Іваном. Вона вийшла до вогню, стала, склала руки перед собою й глянула на всіх так, ніби чекала, що хтось її зупинить.
Ніхто не зупинив.
Вона заспівала.
Це була не народна пісня. Данило зрозумів це з перших слів. Вона була просто її, зроблена тут-таки, зі слів, що самі приходили.
Ти казав: «Недалеко. Туди й назад».
Я чекала, не рахуючи днів.
Пекла хліб щоранку, ставила на лад
і півкоровая лишала в вікні.
Ти не прийшов. Та хто там рахує?
Хліб черствіє, а я знаю тебе:
хто пішов у темряву, світла не губить,
хто несе вогонь, того ніч не візьме.
Данило слухав, не рухаючись. Усі слухали. Ликерин голос не був гарний. Він був низький, хрипкий, надламаний. Але в ньому не було ні краплі показної скорботи, тільки така проста, жива інтонація, як у людини, що розповідає вночі близькій подрузі.
Лишаю тобі свічку, і хліб, і вогонь,
лишаю відчинені двері.
А прийдеш: не питай, чому не спала.
Не про сон ми з тобою казали.
Вона замовкла. Тиша. Потім, дуже повільно, схилила голову, ніби це було не завершення, а відповідь на чиєсь питання.
Ніхто не плескав. Ніхто навіть не зітхнув. Хтось поруч Данила провів рукою по очах, і це був чоловік із шаблею й посивілими вусами, якого він ніколи раніше не бачив.
Ликера не поспішаючи повернулась і сіла на своє місце. Параска поклала їй руку на плече, і вона не скинула.
Було вже за північ, коли вогонь став нижчий, а люди почали розходитись.
Данило сидів. Йти не хотілось. Йому здавалось, що доки він тут, ніч не настане, а так хоч іще кілька хвилин було тихо.
— Даниле.
Він обернувся. Лук'ян стояв поруч, усе ще зі шапкою в руці.
— Прогуляймось.
Вони пішли головною вулицею повз погаслі ліхтарі й порожні майстерні. Лук'ян мовчав довго. Потім, коли вони дійшли до кінця, до великих дубових дверей, що вели нагору, до хатини в плавнях, зупинився.
— Завтра, — сказав він, — вони підуть першими.
— Хто?
— Зграя. Вони завжди б'ють по краях, поки шукають слабке місце. Перші хвилі будуть проби, розвідка. Потім піде ядро.
— А ми?
— Ви будете там, де я сказав. А я, — він спокійно глянув на Данила, — піду вперед.
— Як вперед?
— Не так, як ти думаєш. — Він похитав головою. — Я стану на найнебезпечнішій ділянці. Біля Північної брами. Туди, де мене знають.
— Чому саме ви?
— Бо мене там чекають.
Данило відчув, як усередині щось стислось.
— Лук'яне…
— Ні, синку. — Старий підняв руку, не різко, лагідно. — Нічого не кажи. Я сказав це, щоб ти знав, а не щоб ти переживав. Переживатимеш завтра, а сьогодні мусиш виспатись.
— А якщо…
— Якщо що? Я йду вперед, бо так мусить бути. А чи повернусь, це не моя справа. Це справа ночі.
Він поклав руку Данилові на плече. Ліву, ту, де бракувало двох пальців. Але тримав так, що Данило не відчув відсутності.
— Одне запам'ятай. — Лук'ян нахилився ближче. — Коли настане твій час, не старайся бути сильнішим. Старайся бути впертішим. Вони завжди сильніші, швидші й хитріші. Але ніхто не впертий так, як людина, якій є що берегти.
— А мені є що берегти?
— Тобі? — Лук'ян глянув у бік вогнища, де лишилась Устина. — Гадаю, так.
Він відпустив його плече, обернувся й пішов угору сходами. Не оглядаючись, не поспішаючи, тією самою рівною, трохи втомленою ходою.
Данило стояв і дивився йому вслід, доки він не зник за поворотом. Лише тоді відчув, що за його спиною хтось є.
Це був Чорт.
Кіт сидів на третій сходинці знизу, акуратно підібравши лапи, і дивився на нього довгими жовтими очима.
— Ну що? — тихо спитав Данило. — Чого тобі?
Чорт не відповів. Просто стрибнув йому на плече, легко й тихо, і притулився лобом до скроні.
Місяць не зійшов. Данило довго не міг збагнути, чого йому бракує, поки зрозумів, що це не звук і не запах. Бракувало світла, якого навіть під землею завжди було трохи. Тепер воно кудись зникло, і темрява над Великим Лугом стояла густа, пружна, ніби її можна було різати ножем.
Старі люди кажуть, що на молодику не починають нових справ: ні сівби, ні заручин, ні подорожі. Молодик, кажуть, ще не росте, він тільки збирається, і все, що народжується в цю пору, народжується з недобором. Козаки не любили йти в похід на молодий місяць: шабля, мовляв, у такі ночі тупіша, а кінь сліпіший. Мабуть, і нечисть чекає свого часу саме тоді. Не з сили, а з розрахунку: коли той, хто світить, відвернувся, той, хто ховається, виходить із нір.
Данило чув це від Домни. Тепер бачив на власні очі, крізь вузьку щілину бійниці.
Серце Січі було не серцем, а вогнищем.
Так його називали: не зала й не вежа, а просто «серце». Це була кругла кам'яна кімната під самою брамною баштою, на півсотні кроків нижче поверхні. Посередині стояла мідна чаша завбільшки з діжку, і в ній горів вогонь, який, як розповідали, не гасили вже сто років. Невисокий, рівний, жовтий, без диму. Навколо чаші на підлозі Домна вкарбувала найбільше з кіл, а далі кола йшли уступами по всій Січі, як хвилі від кинутого в воду каменя.
Данило сидів на підлозі в самому оці, поруч Устини. З одного боку сиділи діти, двадцять шестеро учнів, що вчора вчились падати: тісно, дехто з дрімотою на обличчі, більшість із широко розплющеними очима. З другого Хомко притулився до Оришки, а вона, не дивлячись на нього, тримала його за руку, а іншою рукою стискала пояс.
На плечі в Данила дрімав Чорт. Точніше, вдавав, що дрімає.
— Ти боїшся? — тихо спитала Оришка.
— Ні, — відповів Данило.
— Брешеш.
— Брешу.
Вона трохи помовчала.
— Я теж. Але Куць казав, що це нормально.
— Мудрий домовик.
— Так.
Старий не був тут. Данило знав: Той, хто знає, ще з вечора стояв на східному валу, де, за словами Лук'яна, мав прийтись головний удар. Домна лишилась у Серці, біля чаші, і не дозволяла вогню осісти.
Устина сиділа поруч, пряма, нерухома, і дивилась у полум'я. Руки лежали на колінах. Данило помітив, що вона дихає надто рівно, так, як дихають, коли стараються нічого не відчути.
— Що? — спитав він ледь чутно.
— Нічого.
— Устино.
— Просто тут щось є. — Вона нарешті глянула на нього. — Під нами. Не те, що шумить. Те, що слухає.
Данило хотів відповісти, але в цю мить над ними, крізь товщу землі й кам'яне склепіння, долинув перший звук.
Виття.
Спочатку одне, довге, низьке, що йшло від самого краю обрію й повільно, як важка хвиля, котилось по Лузі. Потім до нього приєднався другий, третій, десятий. Вони не зливались в один голос, а будували щось схоже на склепіння: пласт на пласті, звук на звуці, так, що за хвилину виття заповнило все, що було над землею, і вже не можна було розібрати, де вовки, а де просто повітря.
Діти заскиглили й притислись одне до одного. Хтось зі старших розплакався без звуку. Домна, що стояла біля чаші, не повернула голови, але підняла одну руку долонею вниз.
Кола під ногами ледь помітно засвітились.
Спершу тільки тонкі лінії, ніби хтось провів по підлозі розжареною голкою. Потім ширші, яскравіші, і коли виття досягло найвищої точки, весь камінь у залі засяяв білим, холодним, живим світлом.
І Устина здригнулась.
Це було ледь помітно: тільки плечі й тонка смужка на шиї, де билась жилка. Данило, що сидів поруч, відчув це, як землетрус. Вона не зойкнула. Стисла руками коліна й опустила голову, і губи її беззвучно зашепотіли щось, чого він не розчув.
— Що? — прошепотів він.
— Другий удар, — відповіла вона, ледь ворухнувши губами. — Він б'ється в такт.
— З чим?
— З ними.
Домна різко озирнулась. Данило вперше побачив у неї страх. Не гучний, не відкритий: просто тінь, що пробігла по обличчі й зникла.
— Тримайся, дівчино, — сказала вона. — Не слухай. Слухай мене. Рахуй до дванадцяти й назад.
Устина кивнула й заплющила очі. Домна ще кілька секунд не відводила від неї погляду, а потім відвернулась до чаші, і її губи теж почали ворушитись, але мелодія в них була інша, твердіша.
Виття стихло так само раптово, як почалось.
— Тепер, — сказав у темряві чийсь голос, і над їхніми головами, високо, там, де було повітря, загримів барабан.
Один раз. Другий. Третій.
Данило не рухався з місця, але відчував усе, що діялось над ним, як відчувається удар у стіну сусідньої кімнати. Ось по землі пробігло дрібне ритмічне тремтіння: біг. Ось над головою пролунав свист, десятки, сотні, а потім глухий мокрий стукіт, ніби хтось кинув оберемок гілок у воду.
— Вогняні стріли, — сказав вартовий, що стояв біля бійниці. — Палять очерет.
— Вал дерев'яний? — спитав хтось.
— Земляний. Горить лише трава. А Брама дубова, облита смолою. Хай палять.
Данило глянув на Домну. Вона стояла нерухомо, з чашею в руках, і в світлі полум'я її обличчя здавалось вирізаним із дерева.
— Перша хвиля, — сказала вона, не обертаючись. — Проби. Лук'ян казав.
— А далі?
— Далі побачимо.
Він не знав, скільки минуло часу. Година, дві? Час у Серці йшов не за зорями й не за півнями, а за звуками. Гуркіт, тиша, свист, тиша, крик десь далеко і знову тиша.
Дехто з дітей заснув. Хомко вже посопував на Оришчиному плечі, а вона не ворушилась, ніби боялась його розбудити. Чорт, що весь цей час вдавав сплячого, раптом підвів голову, зіскочив із Данилового плеча й пішов до бійниці. Вартовий відсунувся.
— Дивись, — сказав він. — Хоч ти й не воїн. Тобі ж цікаво.
Данило підвівся, підійшов і глянув.
Бійниця була вузька, нахилена вгору, і крізь неї було видно шмат неба, шмат землі перед брамою й лівий край валу. Небо було чорне, без жодної зорі: хмари зійшлись над Лугом так щільно, ніби хтось накрив його кришкою. А земля була червона.
Горіли очерети. Широким півколом, на тридцять кроків від валу, сухі, облиті якоюсь смолою, що їх не лише палила, а й розбризкувала, вони стояли суцільною стіною вогню. Проти цього вогню рухались тіні. Багато: напівлюдські, напівзвірині, швидкі й мовчазні. Вони бігли до валу, добігали й на мить зупинялись, ніби чекаючи сигналу, а тоді відкочувались, і їхні місця займали наступні.
— Це штурм? — спитав Данило.
— Ні, — відповів вартовий. — Це як ножем по воді. Дивляться, де луснуть.
— А де лусне?
— Тут. — Він показав пальцем на Північну браму, що чорніла за двадцять кроків від бійниці, дубова, міцна, ще вчора побілена вапном, а сьогодні вкрита сажею.
— Чому тут?
— Бо тут Лук'ян.
Він справді був там.
Данило побачив його не одразу. Старий стояв біля самої брами, ніби просто так, без діла, без шаблі в руках, без шолома, у своїй старій кожушанці й високій шапці з вицвілим шликом. Поруч стояв тільки Харко Задніпровець, кремезний, неспокійний, що весь час переступав з ноги на ногу й шепотів щось собі під ніс.
Вздовж валу, праворуч і ліворуч, стояли інші: пари, піхота, лучники, двоє вогнеметників зі смоляними дудками. Усі дивились у вогонь, на тих, що бігали за стіною ватри. Лише Лук'ян не дивився туди.
Він дивився на вал.
— Що він там бачить? — прошепотів Данило.
— Не знаю, — так само пошепки відповів вартовий. — Він так стоїть уже з пів години.
Данило придивився.
Над самим краєм валу, у лівому куті, там, де земляний гребінь переходив у частокіл, щось ворухнулось. Постать. Невисока, тонка, зовсім не така, як ті, що бігали внизу. Вона стояла на вершині насипу й не ховалась, не пригиналась, не скрадалась. Просто стояла й дивилась на браму.
Обличчя він розгледіти не міг: надто далеко й надто багато диму. Але побачив, що вона босоніж.
Дівчина. Чи, може, не дівчина. У довгій сорочці або в шкурі, що спадала до колін. Ноги в неї були вузькі, довгопалі, голі, і на тлі червоного відблиску пожежі на них не було видно ні взуття, ні онуч.
— Лук'яне, — прошепотів Данило, ніби той міг почути.
Старий не обернувся. Але плечі його ледь ворухнулись.
Він бачив її. Тільки він. Решта вартових дивились ліворуч, на справжню атаку, і жоден не звернув уваги на самотню постать на краю. Вона стояла нерухомо й, здавалось, не кликала його, не загрожувала, не чекала. Просто була.
Данило відчув, як шкіра на спині стягнулась.
Тим часом бій ішов далі.
Виття змінилось. Тепер воно було коротке й різке, схоже на команди. Червона стіна багаття колихнулась, і з неї вийшло те, що Данило бачив у таборі, але не вірив, що вони наважаться.
Жердини.
Довгі, з клунками на кінцях, вони виринали з диму одна за одною, підіймались і хилились уперед, як прапори. Двадцять, тридцять, сорок. Клунки були зашиті в мокру сіру мішковину, і на кожному, нерівно, ніби дитячою рукою, було щось виведене темним.
— Що вони несуть? — пробурмотів вартовий.
Данило не встиг відповісти. За його спиною відчинились двері, і до Серця влетів Тихон, захеканий, сірий від кіптяви, з порожнім відром у руці.
— Смоли, — видихнув він. — Ще смоли, ліва ділянка майже вичерпана.
— Тихоне, що це на жердинах?
Той глянув у бійницю й зблід.
— Домна казала, це чучела, — сказав він. — Одягнені в одяг тих, кого вони вбили цього тижня. Не люди, лише оздоба. Щоб ми вагались.
— І що, не люди?
— Домна каже, що ні. — Тихон ковтнув. — Я не придивлявся.
Домна підняла голову від чаші.
— Смолу візьмеш у Панаса, у лівій комірці, — сказала вона рівним голосом. — І не дивись. Іди.
Тихон зник. А над їхніми головами, на валу, знову вдарив барабан, і голос Харка, густий і хрипкий, прокотився на всю площу:
— Вогонь!
Смоляні дудки ревнули разом.
Данило бачив у бійницю тільки частину: як з двох вогнеметів, поставлених на вал праворуч і ліворуч від брами, вирвались довгі, густі, жовті язики. Вони перетнули повітря, обхопили клунки на жердинах, і ті спалахнули одна за одною з тихим сухим тріском. Двором розтікся дух, від якого Данилові звело шлунок: не горілої тканини, а чогось іншого, солодкуватого, гіркого, чого там не повинно було бути.
Вони горіли, а за ними горіли ті, хто їх ніс.
Він побачив, як постаті в шкурах, що були найближче, кинулись геть, охоплені вогнем. Одні завивали, інші падали й качались, збиваючи полум'я. А ті, що були ззаду, не відступали: лізли вперед по тих, що горіли, перескакуючи через них, як через колоди.
Решту бою він уже не бачив, а чув.
Чув дзвін сталі, що долинав крізь стіни з усіх боків. Чув, як гупали осикові списи, і як хтось, зовсім близько над бійницею, молився швидко, без перепочинку. Чув голос Горпини, що горлала щось войовниче й нерозбірливе, і гупання булави, від якого здригалась навіть земля. Чув, як Левко шепоче заклинання, а потім раптом кричить від болю, але голос його не обривається. Чув Мальву, що кликала Тихона на ім'я: раз, другий, і втретє, вже тихіше, з полегшенням.
Чув, як хтось упав, і тиша, що настала після цього, була гірша за будь-який крик.
Лук'ян не рухався.
Данило не знав, скільки часу минуло, коли помітив, що все змінилось.
Тиша. Не повна, бо десь ліворуч ще брязкали шаблі, а позаду, в Серці, плакав маленький хлопчик. Але виття стихло, барабан замовк. Атака, що ще мить тому здавалась нескінченною, зупинилась, як хвиля, що доповзла до берега й відкотилась.
Тіні за вогняною стіною розступились.
Вони зробили це мовчки, без команд, одна за одною, утворюючи вузький прохід, рівний, широкий, спрямований просто на Північну браму. Данило, що стояв біля бійниці й не дихав, побачив, як по цьому проходу між двома рядами нерухомих постатей іде той, хто не йшов раніше.
Високий. Вищий за людину, мабуть, на півтори голови, з довгими, неприродно довгими руками, що звисали майже до колін. Одягнений у шкури, але не такі, як решта: сіро-сріблясті, густі, з довгим коміром, що спадав на плечі. У правій руці він ніс щось довге, вигнуте, тонке, на чому блищало червоне світло пожежі.
Шабля. Стара, зігнута, як серп.
Він не поспішав. Ішов спокійно, рівним кроком, і Данило, що дивився на нього крізь вузьку щілину, знав, що десь, у якомусь куті пам'яті, він уже бачив цю ходу. Не на ньому, а на Лук'яні. Так ходить людина, що знає, що її чекають, і не боїться запізнитись.
Він дійшов до краю пожежі, де вогонь ще догорав, і зупинився.
Усе замовкло. Навіть ті, що стояли на валу, опустили зброю. Данило чув, як хтось тихо шепнув: «Він». Чув, як хтось прошепотів молитву. Чув, як поруч, швидко й уривчасто, дихає вартовий.
А над ними, на лівому краю валу, там, де до цього стояла босонога постать, було порожньо.
Лук'ян повільно підняв руки.
Спершу до шапки. Він зняв її обома руками, не поспішаючи, ніби знімав корону чи жалобу, і подивився на неї довго, уважно, як дивляться на давню річ, яку хочуть запам'ятати. Потім повернувся до Харка.
— Відчиняй.
— Що? — Харко витріщився на нього. — Лук'яне, ти що?
— Відчиняй браму, Харку.
— Ні.
— Це не прохання.
— Лук'яне… — Голос осавула надломився. — Там вони. Там усе військо. Ти не можеш…
— Я не воюватиму з військом. Я говоритиму з одним. — Лук'ян глянув на нього спокійно, майже ласкаво. — Я чекав цього сорок років, Харку. Не відбирай у мене останньої хвилини.
— А Той, хто знає?
— Він на східному валу, там, де його місце. А тут моє.
Харко стояв іще кілька секунд. Потім опустив шаблю, відвернувся й дав знак двом вартовим біля засуву. Ті, не дивлячись на Лук'яна, підняли важкий дубовий брус.
Данило не пам'ятав, як вибіг із Серця.
Домна щось гукнула вслід, але він уже летів сходами вгору, не розуміючи, що робить. Устина вискочила за ним. Чорт метнувся під ногами, і за мить вони вже стояли на брамній площі, у запаху диму, гару й мокрої землі. А поверх усього, тонкий, ледь вловимий, ішов дух знайомий, звіриний, холодний, що ковзнув по горлу, як гостра льодинка.
Брама була відчинена.
Одна стулка, не повністю, вузький прохід, достатній, щоб вийшла одна людина. Лук'ян стояв перед ним спиною до Данила. Шапку тримав у лівій руці, правою ледь торкався піхов.
— Лук'яне! — крикнув Данило.
Старий обернувся.
Обличчя в нього було спокійне. Не мирне, не радісне й не сумне. Спокійне, як у людини, що нарешті дійшла додому після дуже довгої дороги й може трохи перепочити перед порогом.
— А, — сказав він. — Прийшли.
— Не йдіть туди.
— Даниле.
— Ви ж казали, що я мушу бути впертим.
— Казав.
— Тоді я впертий. Не йдіть.
Лук'ян усміхнувся одним кутиком вуст.
— Бач, який швидкий учень. — Він підійшов, поклав праву руку Данилові на плече. — Але ти не зрозумів. Це не те, що можна переупертити. Це моє.
— Я піду з вами.
— Ні.
— Лук'яне…
— Ні, — тихо повторив старий. — Не з цим. Ти мусиш лишитись із нею. — Він кивнув на Устину, що стояла за Данилом, бліда, зі стиснутими губами. — Бережіть одне одного. Це все, про що я прошу.
Чорт, що весь цей час терся об Лук'янові чоботи, раптом ступив уперед і пішов до прочиненої брами. Пішов упевнено, не озираючись, пряма спина, високо піднятий хвіст.
— Чорте, — гукнув Лук'ян.
Кіт зупинився.
— Іди назад.
Кіт обернувся й довго, не кліпаючи, дивився на нього жовтими очима. Потім повільно, з усією гідністю, що в нього лишилась, пройшов назад до Данилових ніг і сів, обгорнувши лапи хвостом.
— Дякую, — сказав Лук'ян. — Бережи його.
Він повернувся до стіни, де на кованому цвяху біля брами висіла стара лампа без скла. Повісив на цвях шапку й розправив її шлик, ніби хотів, щоб вона виглядала як слід.
— Висить, — сказав він, не обертаючись. — Я прийду по неї.
Потім ступив до прочиненої стулки.
— Лук'яне.
Він зупинився. Не обернувся, тільки трохи повернув голову.
— Що?
Данило не знав, що хотів сказати. Слів не було. Були тільки обривки: «дякую», «не йдіть», «ви мені як батько», «я не готовий». Усе це не підходило. Усе було надто голосне.
— Нічого, — зрештою вимовив він.
— Добре, — кивнув Лук'ян. — Нічого — це добре слово.
І вийшов.
Данило побачив його силует у проломі: сутулий, у довгій кожушанці, з правою рукою на руків'ї шаблі. Лук'ян ішов повільно, рівним кроком, по вузькій смузі землі між вогнем і темрявою, і з кожним кроком його постать ставала меншою, чорнішою, схожою на силует у театрі тіней.
Харко Задніпровець, що стояв поруч із засувом, нарешті ворухнувся.
— Зачиняй, — хрипко сказав він.
— Він же…
— Зачиняй! — закричав Харко, і в його голосі вперше за весь час прорвалось те, що він досі тримав усередині. — Він так наказав! Не відчиняти, поки сам не постукає! Зачиняй, чорти б вас узяли!
Двоє вартових, блідих, не дивлячись одне на одного, навалились на стулку.
Брама повільно, з протяжним глухим скрипом, схожим на зітхання, почала зачинятись.
Данило бачив, як звужується прохід. Як меншає смужка вогню, червона, рвана. Як у ній на мить спалахує постать Лук'яна, вже далеко, вже майже на півдорозі між брамою й вовком, що чекав на тому боці. Як із темряви, з-за рядів нерухомих, схилених, мовчазних тіней, підіймається щось велике, сіре, з довгою зігнутою шаблею.
Устина стиснула його руку, і він не помітив коли.
А потім стулка зійшлась із одвірком.
Брязнув засув.
Усе замовкло. Нагорі, на валу, ніхто не ворухнувся. Не було ні команд, ні вигуків. Було тільки гудіння вогню, що доїдав очерет, і тихий, мокрий, непомітний звук: це хтось із вартових, не соромлячись, плакав.
Данило стояв і дивився на зачинені двері. Поруч нього на землі сидів чорний кіт і теж дивився на них, не кліпаючи.
На цвяху біля брами, на тлі чорного дерева, висіла стара вовняна шапка з вицвілим шликом.
Вона чекала.