Характерники

Розділ 10. Дорога назад


Перший день дороги видався таким гарним, що Данило мало не образився на нього.
Небо було високе й чисте, повітря пахло снігом, димом і кінським потом, а сонце, що піднялось над полем, не гріло, але світило так щиро, що в очах аж ставало мокро. Шлях вів на північний захід рівною білою долиною, де через кожні кількасот кроків із-під снігу стирчали сухі бур'яни, а далеко попереду синіла смужка лісу. Вона не наближалась, скільки б вони не їхали, ніби хтось відсував її їм назустріч.
Вони їхали гуртом, але не купою. Лук'ян, як і належало, їхав попереду, а за ним, у передовому дозорі, Сидір із Парасковою. Позаду тяглась основна колона, а замикали її Данило з Устиною. Оришка їхала посередині на своєму сивому коні, якого вже встигла охрестити Пухликом, хоч ніхто не розумів чому, бо на вигляд він був сухий і довгий, як жердина.
— Він пухлий, — пояснювала вона кожному, хто питав. — Ото й Пухлик.
— Він тонкий, як палиця, — зауважила Горпина.
— Він просто вдає, що тонкий.
Горпина не знайшла, що відповісти, і це було, мабуть, найбільшим дорожнім досягненням того ранку.
Вони їхали вже кілька годин, коли Оришка під'їхала до Параски.
Та їхала на невисокій гнідій кобилі, спокійна, зосереджена, з тією особливою рівною поставою, яка буває в людей, що надто довго сиділи в сідлі й перестали це помічати. Темні брови її були насуплені, ніби вона розв'язувала якусь внутрішню задачу.
— Тітонько Параско.
— Що, Оришко?
— А на Січі діти справді сплять по десять у кімнаті?
— По вісім, — відповіла Параска. — Хлопці окремо, дівчата окремо. Спільні кімнати тільки в старших.
— А їсти там дають?
— Тричі на день.
— І кашу?
— І кашу, — з удаваною поважністю підтвердила Параска. — І борщ. І в п'ятницю риба.
— А якщо я не хочу рибу?
— То з'їси хліб.
Оришка задумалась.
— А можна я там… — почала вона й замовкла.
— Що?
— Ні. Нічого.
Параска не сказала нічого, лише обережно, не дивлячись, простягла руку й поправила дитині шапку. Це було зроблено так просто, що Данило, який їхав на кілька кроків позаду, відчув дивне тепло під ребрами. Параска була з тих людей, які не обіцяють нічого, але лишаються поруч.
Вони з Сидором були парою дванадцять років. Данило дізнався це від Левка, який уже встиг розпитати всіх про все й тепер розповідав, не питаючи, чи хтось хоче слухати. Сидір колись тесляр у Переяславі, поки в його селі не завелась навка, що вночі виманювала з хат малих дітей. Параска, молода знахарка з сусіднього хутора, першою побачила, що це не хвороба. Вони врятували одне одного, і відтоді не розлучались.
— Цього не розказують на Січі, — казав Левко, розкладаючи в голові цілу родословну. — Але в книжках про це є. Таких називають «створені пригодою».
— Це хто ж таке придумав? — не втримався Тихон.
— Я.
— То це не в книжках.
— Це в моїх книжках, — гідно відповів Левко.
Іван, що їхав поруч і слухав усе це краєм вуха, повернувся в сідлі, і його довге обличчя з носом, як дзьоб, розпливлось у такій широкій усмішці, що навіть Ликера, його пара, мовчазна й завжди зосереджена, ледь здригнулась кутиком вуст.
— Ти, хлопче, — сказав він, — мабуть, єдиний із нас, хто вміє розповідати біографії так, ніби їх усі вже читали. Мені б таку сміливість.
— А що, ви не любите розповідати? — спитав Левко.
— Люблю. Але я розповідаю те, що було. А ти те, що мало б бути. Це різні ремесла.
— А яке краще?
— Моє дає менше слави й більше сну, — відповів Іван. — Тож, мабуть, моє.
Усі засміялись, навіть Лук'ян, що їхав попереду й, здавалося, не слухав.
Близько полудня, коли сонце стало високо й навіть сніг під копитами почав сіро розмокати, колона підійшла до річки.
Вона була не велика: кроків шістдесят завширшки, з пологими берегами, порослими очеретом, що стирчав із льоду, як щетина. Колись тут був міст, але навесні його знесло, і від нього лишились лише чорні палі, що виступали з води, як зламані зуби. Трохи нижче за течією виднівся брід: широке мілке місце, де шлях спускався до води й перетинав її навскіс.
— Рось, — сказав Лук'ян, зупиняючись біля самого берега. — Тут ми переправимось.
— Крига, — зауважив Сидір, глянувши на воду.
Данило подивився. Берегами ріка була скута тонким сірим льодом, а посередині, у проході між двома кригами, чорніла вода. Рівна, густа, мов смола, зовсім без вітру. Над нею стелилась ледь помітна пара, хоч надворі було холодно. Течії не було. Здавалося, вода затихла й чекає.
— Це не тече, — тихо сказав Тихон.
— Ні, — відповіла Мальва. — Не тече.
— Тут щось не так, — додав Іван, і весела нотка в його голосі зникла.
Лук'ян довго мовчав, дивлячись на воду.
— Усі з коней, — сказав він нарешті. — Повільно. Параско, ти відповідаєш за розмову. Сидоре, ти за мною. Решта стоїть.
— Що там? — спитала Горпина, злізаючи на землю.
— Хазяїн.
— Який хазяїн?
Лук'ян не відповів. Він повільно, обережно пішов до берега, і Данило помітив, що він не торкається руків'я шаблі, а навпаки, тримає обидві руки на виду.
— Водяник, — тихо пояснила Параска, коли вони стали вряд на узвишші, а Лук'ян із Сидором пішли до води. — Господар ріки. Не нечисть і не злий дух, а господар. Це різні речі.
— Чим різні? — спитав Левко, дістаючи свою книжечку.
— Нечисть приходить не в свій час. Вона порушує порядок: мертві не мають ходити, упирі не мають пити кров, потерчата не мають блукати. А водяник сидить на своєму місці й тримає свою воду. Він не нападає. Він вимагає поваги, і якщо її не отримує, може затягнути на дно. А якщо отримує, може й допомогти.
— Як із ним домовитись?
— Дати мито. — Параска знову стала поруч з Оришкою, ніби випадково. — Хліб, масло, кашу в горщику, пучок конопель. Мельники кидають йому перше борошно, рибалки перший улов. Хто йде через брід, мусить вклонитись і назвати себе. Тоді водяник, якщо в доброму настрої, пропустить. Якщо ні, то або коня втопить, або вози перекине. Але більше не вб'є.
— А якщо не знати слів? — спитала Оришка.
— Тоді кажуть те, що розумієш. Він чує серцем, а не вухами.
Левко швидко писав у книжечці. Потім раптом підвів голову.
— Тут написано, що водяники не терплять заліза й солі.
— Дехто так каже, — обережно відповіла Параска.
— То, може, ми…
— Левку, — тихо перебила Горпина. — Заткнись.
Він замовк і подивився на неї з образою. Але книжечку не заховав. Данило помітив, що, поки Параска пояснювала, Левко вписував кожне її слово, і чомусь був цілком певен, що це ще матиме наслідки.
Лук'ян і Сидір вийшли на лід. Не на середину, де чорніла вода, а на самий край, до крижини, що виступала, як язик. Лук'ян зняв шапку. Сидір теж. Вони стояли без руху, вдивляючись у темну воду, і Данило, дивлячись на них із берега, відчув, як у повітрі щось змінилось. Не звук і не запах. Щось тонше.
— Хазяїне, — сказав Лук'ян голосно, ясно, тим тоном, яким говорять із людиною, чия повага важливіша за будь-яку силу. — Ми прийшли не ворогами. Ми перейти хочемо, а брід твій. Дозволь і прийми дар.
Вода не ворухнулась.
Потім, дуже повільно, на самій її поверхні, посеред гладкої чорної плями, з'явилась бульбашка. Потім друга. Потім ціла низка, і вода почала підніматись, наче хтось підіймав її знизу долонями, і з неї, спочатку тільки голова, потім плечі, потім усе тіло, постала постать.
Це був старий. Дуже старий, сутулий, мокрий, із довгою зеленуватою бородою, що спадала йому на груди, як водорості. Шкіра в нього була сіра, плямиста, із легким перламутровим полиском, наче в рибини, що давно вийшла з води. Очі великі, жовті, круглі, без повік, і вони не кліпали, а лише повільно оберталися, розглядаючи прибулих. На голові в нього сиділа кругла шапка з червоного сукна, і з-під неї стікала на лоб тонка цівка води.
— Хто це, — сказав він хрипким, булькаючим голосом, — лізе в мою воду з мечами й без мита?
— Лук'ян, — відповів Лук'ян. — Із Січі. А це Сидір. Ми з побратимами.
— З Січі, — повторив водяник, ніби пробуючи слово на смак. — Знав я колись одного звідти. Високий, пихатий, ходив босоніж по льоду й вважав, що вода його слухається. Я його втопив.
— Не всіх із Січі так, хазяїне, — спокійно відповів Лук'ян.
— Ні, — погодився водяник. — Не всіх. Але першого я запам'ятав.
Він повільно, ніби смакуючи кожен рух, підплив до самого льоду й сів на крижину, звісивши у воду довгі, схожі на плавці ступні. Дивився тепер просто на Лук'яна, і Данило відчув, як усередині в нього ворухнулась легка, невиразна тривога.
— Що несете? — спитав водяник.
— Хліб, масло, ячну кашу з салом, пучок конопель. Усе, що маємо.
— А сіль?
— Сіль не несемо.
— І правильно. — Водяник скривився. — Хто це вигадав, що я не терплю солі? Я що, оселедець? Мені й риба, і сіль, і хліб однаково смакують, аби поклали чесно. А то подають так, ніби хочуть відкупитись, а не віддати.
Позаду Данила хтось різко втягнув повітря. Він озирнувся. Левко стояв білий, мов крейда, і лише рухав губами, ніби щось рахував.
— Левку, — прошепотіла Горпина крізь зуби. — Не розкривай рота.
— Я тільки…
— Не розкривай.
Мито зібрали швидко. Хліб поклала Параска, масло Ликера, кашу, зварену ще ввечері на заставі й загорнуту в рядно, дістав зі свого мішка Сидір. Коноплі лежали в одному з Ликериних лантухів. Водяник приймав кожен дар мовчки, придивляючись, ніби оцінював не їжу, а намір. Хліб він понюхав і поклав поруч із собою на крижину. Масло розтер між пальцями. Кашу покуштував, ковтнув і ледь помітно кивнув.
— Нічого, — сказав він. — Козацька. Без викрутасів.
— Дякуємо, хазяїне, — сказав Лук'ян.
— Не дякуй. Я ще не сказав, що пропущу.
Він повільно обвів поглядом усіх, хто стояв на березі. Жовті очі зупинялись на кожному на мить, і Данило відчув, що хоч відстань між ними була чимала, погляд пройшов крізь нього, як холодна голка. Устина поруч напружилась. Мальва мимоволі схопилась за мотузку на поясі. Тихон поклав руку на ланцюг.
Погляд водяника зупинився на Оришці.
Вона стояла посередині гуртка, маленька, в нашвидку підшитому кожушку, тримаючи в одній руці вуздечку, а в другій свою тріску. Дивилась на нього без страху, з тією безстрашністю, яка буває лише у дітей, що ще не навчились боятись усього.
— Підійди, — сказав водяник.
— Не треба, — тихо кинула Параска, але Оришка вже ступила кілька кроків.
— Тебе як звати?
— Оришка.
— Оришка. — Він нахилив голову набік. — Від тебе пахне хлібом. І піччю. І… — він ледь підвів голову, принюхуючись, — домовим.
— Куць, — підтвердила вона. — Він мені кірку дав.
— Куць, — повторив водяник із дивною ніжністю. — Ото старий шахрай. Живий?
— Живий. Він у Чигирині, при млині. Хазяйнує.
— Хазяйнує. — Водяник тихо засміявся, і в його сміху було щось схоже на бульбашки у воді. — Знаю я його. Ми з ним колись разом гусей пасли на Дніпрі, поки він не зав'язав із цим ремеслом і не пішов у хату сторожувати. А я лишився. Ти скажи йому, що Хазяїн Росі кланяється. А то він, поганець, кілька століть не озивався.
— Він не вміє писати, — сказала Оришка.
— То нехай передасть голубом.
— Голуби теж не люблять Куця.
Водяник знову засміявся, цього разу голосніше. Усі, хто стояв на березі, з подивом дивились, як древній господар ріки, що тільки що погрожував утопити непроханих гостей, сидить на крижині й від душі регоче з слів дівчинки.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Ти пройдеш. І ти, — він показав на Лук'яна, — бо привів її. А решта платять.
— Ми вже заплатили, — нагадав Лук'ян.
— За право прийти. А за право пройти ще не платили. — Він хитро прищурив жовте око. — Це різні речі.
— Чого ти хочеш?
— Відповіді.
Усі замовкли.
Водяник підвівся на крижині на весь зріст, і Данило раптом зрозумів, що він значно вищий, ніж здавалося. Вода стікала з нього безперервно, але ні борода, ні одяг не набували мокрого вигляду: вони завжди були такі, ніби створені з води.
— Я хочу знати, — сказав він, — чому в моїй ріці стало тихо.
— Тихо? — не зрозумів Лук'ян.
— Три ночі тому, — повільно мовив водяник, — через мій брід пройшло десятеро. П'ятеро з людським запахом, п'ятеро без. Не вклонились, не назвались, не заплатили. Я збирався їх затопити. Підняв воду, покликав рибу. А потім відчув, чим вони пахнуть. — Він скривився так, ніби в роті в нього було щось гірке. — Вовки. Але не такі, як тут бувають. Вони пахли людьми, що стали вовками, і вовками, що ніколи не були людьми. У мене таке було лише раз, колись давно. Я не став їх чіпати. Я злякався.
— Ти злякався? — тихо перепитав Лук'ян.
— Так. І мені соромно. Мені триста років, я бачив татарські набіги, турецькі галери й козацькі байдаки, і ніколи не боявся. А ці пройшли по моїй воді, мов по землі, не замочивши ніг, а я лежав на дні й не ворухнувся.
Лук'ян і Сидір перезирнулись. На обличчі Лук'яна нічого не змінилось, але Данило побачив, як побіліли кісточки на його пальцях.
— Скільки було людських, а скільки звірячих? — спитав Лук'ян.
— Я ж казав. П'ятеро й п'ятеро.
— Коли вони пройшли?
— Три ночі тому. Рівно.
— Куди пішли?
— На схід. — Водяник показав довгим пальцем у бік, звідки їхала колона. — До міста. А потім повернулись.
— Повернулись?
— Тієї ж ночі, перед світанком. Але вже не десять. Дев'ять.
Лук'ян повільно випрямився.
— Не десять?
— Дев'ять. Одного не вистачало. Не знаю, де лишили.
Тиша. Далеко в очереті щось тихо плеснуло. Данило відчув, як по спині повільно повзе холодна цівка.
— Я не знаю, що вони шукають, — додав водяник. — Але якщо вони йшли у ваш бік, то вони вас шукали. А тепер ви йдете в їхній. Це добре чи погано, не мені судити. Але я хочу, щоб ви знали.
— Дякуємо, хазяїне, — сказав Лук'ян. — Ми цього не забудемо.
— Забудете, — відповів водяник без злості. — Усі забувають. Але не в тому суть. Іди. Вода буде спокійна.
Він повільно опустився назад у воду, і над ним зімкнулась чорна гладінь, і за мить на місці, де він стояв, не лишилось нічого, окрім кількох кіл, що розходились широко й тихо.
Брід вони перейшли без пригод. Вода була лише по коліна коням, дно тверде, течія така спокійна, що Данило, дивлячись униз, бачив своє відображення, чітке, як у дзеркалі, і дивувався, чому воно здається таким чужим. Оришка їхала, не відриваючи очей від ріки, і шепотіла:
— Дякую, дядьку. Дякую, дядьку.
Біля самого берега, вже на другому боці, трапилась єдина халепа. Левко, що весь час ішов поруч із конем, раптом спіткнувся об камінь і, змахнувши руками, повалився у воду на весь зріст, із книжечкою, з торбою, зі всією своєю ученістю.
Він виринув, сплюнув, протер очі й одразу почав шукати книжечку, що попливла за течією. Горпина, не кажучи ні слова, зіскочила з коня, увійшла у воду по пояс, перехопила книжечку, що вже майже відпливла, і вилізла на берег, мокра, холодна й страшно рішуча.
— Тримай, — сказала вона й жбурнула її йому.
— Дякую, — прошепотів він. — Я…
— Не кажи нічого. Просто пиши далі.
— Що писати?
— Що сіль водяник їсть. Бо мені здається, цей запис ти ще нескоро забудеш.
Вони обоє раптом засміялись, голосно, до сліз, і сміх їхній полетів над рікою, розійшовся по очеретах, змішавшись із далеким, ледь чутним плеском, схожим на сміх зовсім іншого створіння. Данило, що їхав останнім, озирнувся на брід. Нічого. Чорна вода, сіра крига, поламані палі моста. І над усім цим висока, спокійна, мовчазна тиша.
Але потім, лише на мить, він побачив: далеко, посеред ріки, на гладкій чорній поверхні повільно розійшлися три кола. Одне за одним. Як помах руки.
Табір вони розбили надвечір, у лісі за кілька верст від броду, у глибокій улоговині, де густі ялини заслоняли від вітру, а старий дуб, повалений грозою, давав майже готовий захист із трьох боків.
Лук'ян не казав нічого весь вечір. Він розпоряджався спокійно, коротко, як завжди: хто на варті, хто готує, хто доглядає коней. Але Данило, що сидів біля вогню й чистив шаблю, помітив, що Лук'ян відійшов убік, на край улоговини, і стоїть там, дивлячись у темряву. А потім опустився навпочіпки й пальцем почав щось малювати на снігу, при світлі невеликого ліхтаря, який дістав зі своїх речей.
Данило підійшов тихо. Лук'ян не ворухнувся, але сказав, не обертаючись:
— Сідай.
Данило сів поруч. На снігу було видно два ряди крапок. Перший ряд п'ять, другий теж п'ять. Потім стерта ґулька, де Лук'ян щось виправляв. Тепер вони складалися в один ряд із дев'яти.
— Десять пішли, дев'ять повернулись, — тихо сказав Данило.
— Так.
— Хто лишився?
— Не знаю. — Лук'ян не відводив очей від крапок. — Але хтось лишився в Чигирині. Хтось чекає. А це означає, що в нас там ще один гість, про якого ми не знаємо.
— Може, Юхим?
— Юхим не міг. Він цілий тиждень не виходив із хати. А ця десятка пройшла по броду три ночі тому. — Лук'ян стер долонею половину крапок. — Ні. Це хтось інший.
— Матвій у небезпеці?
— Не знаю. — Він нарешті підвів голову, і в його очах, у світлі ліхтаря, Данило побачив те, що рідко бачив у цій людині: сумнів. — Але ми не повернемось. Ми вже вирішили.
— Ми можемо послати когось.
— Кого? Іван? Він нам потрібний тут. Сидір? Так само. Ми й так розсіяли сили. — Лук'ян глибоко вдихнув. — Матвій не дурень, Даниле. Він двадцять років тримає ту карту, переживе й це. Я повірю в нього, бо інакше не зможу їхати далі.
Данило не відповів. Він дивився на стерті крапки й думав про те, що Лук'ян досі ніколи не казав «я повірю». Він казав «я знаю» або «я зроблю».
— Іди спати, — сказав Лук'ян. — Завтра довгий день.
— А ви?
— Я трохи посиджу.
Данило піднявся. Пройшов кілька кроків, озирнувся. Лук'ян сидів, схиливши голову, і дивився на снігову стежку, що вела від броду кудись у темряву. Над ним, понад верхівками ялин, повільно підіймався місяць, і від його світла на снігу лежали довгі сині тіні.
А вдалині, на самій межі чутності, щось тихо, коротко й тужливо заспівало. Не вовк і не птах. Ніби хтось з'єднав обидва голоси в один.
Данило завмер. Але Лук'ян не ворухнувся. Просто сидів і слухав.
Звук затих.
Другого дня з ранку впала імла.
Вона була не густа, а рідка, молочна, і крізь неї світло падало розсіяне, без тіней, ніби все навколо нарисували крейдою на сірому полотні. Дерева стояли в ній, як силуети, коні дихали парою, і кожен звук, брязкіт упряжі, чий-небудь кашель, розходився не далеко, а глухо, ніби його поглинала вата.
Вони виїхали рано. Лук'ян не казав нічого про вчорашнє, не повертався до броду й не питав нікого, що кому снилося. Просто сів на коня й рушив, і всі рушили за ним.
Тільки Іван замовк. Данило помітив це не одразу: десь через годину, коли тиша в колоні раптом стала надто довгою. Іван їхав попереду, між Тихоном і Сидором, із поглядом, спрямованим кудись у далину, і жодного жарту, жодної глузливої фрази, жодного «а от якби».
— Що з ним? — тихо спитав Данило в Устини.
— Не знаю. — Вона не відводила очей від дороги. — Може, думає про Ликеру. Вона вночі не спала.
— Чому?
— Бо чула те, що чув Лук'ян. Той дивний звук. Вона питала, що це було, а він не відповів.
Данило промовчав. Він і сам знав, що не відповів би.
Село з'явилось опівдні.
Воно лежало в невеликій долині, оточеній пологими пагорбами, і з гребеня, де вони зупинились, було видно його все: два десятки хат під соломою й очеретом, колодязь із журавлем, широку вулицю, що тяглась через усе село до невеликої дерев'яної церкви на узвишші. Нічого незвичайного. Звичайне село, схоже на тисячу інших.
Тільки з жодного димаря не йшов дим.
Зимового дня, в мороз, у селі, де живе півсотні людей, це не просто дивно. Це неможливо. Данило подивився на Устину, і вона, не обертаючись, кивнула. Вона теж це бачила.
— Дубина, — тихо сказав Лук'ян, дивлячись на село. — Двадцять хат, церква, млин на потічку. Пастухи казали, що тут були перші в цій окрузі, хто перестав відповідати.
— Перестав відповідати?
— Їздили сусіди з Кринички, чотири тижні тому, обмінятись зерном. Повернулись і сказали: нікого немає, двері відчинені, дим не йде. Потім заїхав гінець від пастухів. Те саме. Тоді вони повідомили в Чигирин, а там уже не було кого посилати.
— Бо всіх вирізали на дорогах, — глухо сказав Сидір.
— Так.
Лук'ян довго дивився на село. Потім повільно перекинув ногу через луку й зліз із коня.
— Ми зупиняємось. Не для ночівлі, а щоб подивитись. Параско, ти з Оришкою залишаєшся при обозі. Сидоре, ти з Іваном обійдеш околицю, не заходячи в село. Решта зі мною. Рухаємось тихо, парами.
— Лук'яне, — сказала Параска. — Може, не треба брати дитину?
— Вона може лишитись.
— Не хочу, — раптом сказала Оришка. Вона стояла біля свого Пухлика й міцно стискала в долоні кірку, яку дав їй Куць. Обличчя її було бліде, але голос рівний. — Я піду. Я знаю, що там.
— Звідки ти знаєш? — спитала Параска.
— Бо воно так само виглядає. Як у нашому селі. — Вона глянула на неї дорослими, надто дорослими очима. — Я не боюсь. Я просто хочу бути поруч.
Параска мовчки взяла її за руку.
Вони увійшли в село пішки, ведучи коней за вуздечки, повільно, бо кожен крок у цій тиші відчувався, як чужий. Сніг на вулиці лежав рівний, незайманий, хіба що вздовж одного ряду хат, ліворуч, було видно вузьку доріжку, втоптану не людьми, а чимось легшим. Данило її не розпізнав. Лук'ян теж. Він лише глянув на неї довгим поглядом і нічого не сказав.
Хати стояли цілі. Жодної розбитої шибки, жодних слідів боротьби, жодної перекинутої бочки. Двері були відчинені, але не вибиті, а просто відчинені навстіж, ніби господарі вийшли на хвилину й обіцяли повернутись. У першій хаті, куди зайшов Данило, на столі стояла миска з борщем. Борщ замерз у шматок червоного льоду, і в ньому, як муха в бурштині, стирчала дерев'яна ложка.
— Тут нікого, — тихо сказав Тихон із порога.
— Нікого, — підтвердив Данило.
На лаві біля печі лежала недов'язана шерстяна панчоха. Голка стирчала з клубка, ніби її тільки що поклали. На підлозі біля ліжка стояли дитячі черевички, маленькі, з червоними вушками, акуратно, пара до пари. Не розкидані, а складені.
Данило підвів голову й побачив у кутку колиску.
Вона була проста, дерев'яна, з вирізьбленими пташками на бортиках, і над нею висів на мотузці вишитий клубок оберегів: пучок звіробою, червона нитка, кабаняча щетина. Усередині лежала невелика подушечка й тонка льняна ковдра, складена надвоє, так акуратно, ніби хтось дбайливий пригладив її долонею.
Колиска була порожня.
Він довго дивився на неї. Потім вийшов, тихо, не зачепивши порога.
Вони обійшли всі хати. У кожній було те саме: нікого, холодна піч, їжа на столі, недороблена робота, акуратно складені речі. І в кожній колиска. У деяких по дві. В одній, великій, на чотири дитячі ліжечка, застелені однаковими полотняними ковдрами. У жодній не було ні сліду крові, ні сліду сварки.
Горпина вийшла з однієї з хат, мовчки стала біля тину й довго дивилась у порожнє поле за селом. Данило підійшов, але нічого не сказав. Вона не плакала. Просто стояла, тримаючи булаву обома руками так міцно, що пальці побіліли.
— Знаєш, що найгірше? — сказала вона нарешті.
— Що?
— Що вони жили. Дивись на ці вишивки, на ці дрібниці. Хтось тут довго й ретельно будував життя. А тепер…
Вона не доказала.
— Ми їх знайдемо, — тихо сказав Данило.
— Кого? Дітей? — Вона хитнула головою. — Лук'ян сказав: не врятував жодної.
— Лук'ян один. Нас дванадцять.
— Це не різниця.
— Різниця, — відповів Данило, хоча не був у цьому певен.
Вона нічого не відповіла. Але злегка нахилила голову й притулилась лобом до його плеча, зовсім ненадовго, на кілька секунд. Потім випросталась, витерла обличчя рукавом і пішла далі, як завжди, широким кроком, з булавою на плечі.
За церквою, на невеликому майдані, де за звичаєм мали бути могили, Данило вперше побачив те, від чого йому стало по-справжньому не по собі.
Могили були. П'ять рядів по сім. Рівні, охайні горбки, усі однакового розміру, ніби хтось відміряв їх мотузкою. Кожен накритий кількома камінчиками з потічка, акуратно покладеними в ряд. Над кожним стояв дерев'яний хрест, обтесаний ножем із соснової дошки, ніби їх заготували наперед кілька десятків.
Жодного напису. Жодного імені. Лише хрести й камінці.
— Хто це зробив? — прошепотіла Мальва.
— Той, хто знав, що робить, — відповів Лук'ян. Він стояв перед першою могилою, і обличчя його було нерухоме. — Хтось, хто не хотів, щоб мертві лежали просто так.
— Зграя?
— Ні. Звірі не ховають.
— Тобто це…
— Людина. Або майже людина. — Лук'ян повільно присів, торкнувся пальцями камінчика, що лежав на першому горбку, і піднесла до обличчя. Камінці були вологі, ніби їх вийняли з потічка не більше доби тому. — Мокра вовна.
Устина, що стояла позаду, подалась уперед.
— Це він, — тихо сказала вона. — Той, що тримав Юхима.
— Так.
— Але чому? — не зрозумів Тихон. — Він убив їх, а потім поховав?
— Не він убив, — відповів Лук'ян. — Він лише ховав. Я бачив таке вже раз. Давно. Зграя вбиває, а хтось із них, один, що ще пам'ятає людське, залишається й закопує мертвих. Може, з жалю. Може, за звичкою. Не знаю.
— Хто?
Лук'ян довго мовчав, дивлячись на ряди хрестів.
— Один із тих, що давно вже дорослий, — сказав він нарешті. — Один із перших.
Данило хотів спитати, що це означає, але Лук'ян уже піднімався, обтрушуючи з колін сніг. Обличчя його стало закритим, непроникним, і Данило зрозумів, що питати зараз не можна.
Дівчинка почула це першою.
Вони вже збирались іти, коли Оришка раптом зупинилась біля дзвіниці, що стояла окремо від церкви, на кілька кроків праворуч, і, схиливши голову, дивилась угору. Вона була без шапки, і в сірому світлі волосся її виглядало майже білим.
— Тітонько Параско, — сказала вона тихо.
— Що, Оришко?
— Там дихає.
Параска швидко підійшла й стала поруч.
— Де?
— Нагорі. Біля дзвона.
Усі завмерли. Данило не чув нічого, окрім вітру, що стукав шибкою десь у хаті. Але Оришка не відводила погляду від вузького віконця під самим дахом, і голос її був такий упевнений, що ніхто не сміявся.
— Я піду, — сказав Лук'ян.
— Я з вами, — відповіла Устина.
Вони піднялись сходами дзвіниці, вузькими, стрімкими, з дубовими східцями, що скрипіли під кожною ногою. Данило ішов позаду, тримаючи руку на руків'ї шаблі й намагаючись не дихати. Нагорі було холодно, вітер гуляв між стовпами, і великий бронзовий дзвін, схожий на перекинутий казан, висіла посередині, трохи похитуючись.
Під нею, у кутку, між стіною й підлогою, лежав згорток.
Спершу Данило подумав, що це купа ганчір'я. Потім згорток ворухнувся, і він побачив худу рученьку, що виглядала з-під лахміття, і голову, схилену на груди. Це була дитина. Хлопчик років десяти, чорнявий, бліде обличчя в чорних плямах від холоду, губи потріскані до крові, а в стиснутій руці він тримав щось маленьке й блискуче. Пряжку від чоловічого паска. Він тримав її так, ніби від цього залежало його життя.
— Тихо, — сказав Лук'ян, не рухаючись. — Не лякай його.
— Я не лякаю, — відповіла Устина.
Вона обережно, дуже повільно сіла на підлогу поруч, не доторкаючись, не наближаючись, і стала дивитись на хлопчика, не дивлячись, так, як дивляться на сполоханого звіра. Хлопчик підвів голову. Очі в нього були великі, сухі, без сліз, і в них не було ні страху, ні надії, лише порожня, застигла втома, від якої Данилові стало зимно.
— Привіт, — сказала Устина.
Хлопчик мовчав.
— Мене звати Устина. Я не зроблю тобі нічого поганого.
Хлопчик мовчав. Але рука, що тримала пряжку, трохи розтиснулась.
— Ти замерз, — сказала вона. — Хочеш, я тебе вкрию?
Він не відповів. Тоді вона повільно, дуже повільно зняла свій кожух і простягла йому. Не поклала, а тільки простягла, тримаючи на витягнутих руках. Хлопчик довго дивився на кожух, потім так само повільно підсунувся ближче й зарився в нього обличчям.
Устина не відсунулась. Вона обережно, ніби над потиснутою пташкою, обняла його за плечі.
— Тихо, тихо, — прошепотіла вона. — Усе вже скінчилось.
Хлопчик вдихнув раз, другий, а потім раптом затрясся всім тілом, мовчки, без жодного звуку, так, як трясуться ті, хто довго тримався й раптом дозволив собі відпустити. Устина тримала його, колихаючи, і з її вуст вирвались не слова, а тиха, ледь чутна мелодія. Данило впізнав її: не ту, що вона співала в Заріччі, не ту, чужою мовою, а звичайну, просту колискову, яку співають усі матері на землі:
Ой спи, малий, засинай,
Ніч іде в наш рідний край…
Хлопчик затих. Дихання його вирівнялось, обличчя розгладилось. Він спав.
Устина глянула на Данила. Вона не посміхалась, але в очах її стояло те тепло, яке він бачив лише кілька разів у житті.
І тут хлопчик, не прокидаючись, ледь чутно прошепотів уві сні кілька слів. Данило не розібрав усіх, але одне було чітке, як різьба на льоду:
— Господиня.
Устина здригнулась. Те саме слово казав у Заріччі перелесник, перед тим як Данило вдарив його востаннє. Данило бачив, що вона це теж пам'ятає.
— Що він сказав? — тихо спитав Лук'ян.
— Нічого, — відповіла вона, надто швидко. — Здалось.
Лук'ян довго дивився на неї. Потім нічого не сказав.
Хлопчика віднесли вниз на руках. Сидір, найсильніший із усіх, ніс його, огорнутого в Устинин кожух, і ніжно, як носять новонароджених, пройшов повз групу, що чекала біля дзвіниці. Параска, побачивши його, відвернулась і довго дивилась на хмари. Оришка стояла з відкритим ротом.
— Живий? — тихо спитала вона.
— Живий, — відповів Сидір.
— То я не помилилась.
— Не помилилась, мала. — Він раптом усміхнувся, і ця усмішка, велика, добра, змінила його обличчя. — Ти розумна дівчина.
Хлопчика поклали в одну з хат, на широку лаву, укрили кількома кожухами. Ликера принесла відвар із сушених трав, що пахнув м'ятою й чебрецем, і зуміла влити кілька ложок у рот, не розбудивши. Він спав, не здригаючись, із пряжкою в стиснутій руці.
— Скільки йому? — спитав Тихон.
— Років десять, — відповіла Параска. — Може, більше. Виснажений.
— Звідки він?
— З цього села, мабуть. Сховався в дзвіниці, коли прийшли. Не знаю, як вижив. Чотири тижні без їжі…
— Він не чотири тижні був без їжі, — тихо сказала Ликера. Вона заговорила вперше за довгий час, і всі повернулись до неї. — Дивіться на губи. Йому хтось давав воду.
Усі замовкли.
— Хтось годував його, — повільно сказав Лук'ян.
— Хтось залишив живим, — додала Ликера. — Так не виживають. Ні в холод, ні без води. Хтось про нього піклувався. Не щодня, може, але піклувався.
Мальва прошепотіла:
— Той, що ховав мертвих?
— Може бути.
— Чому?
— Не знаю. — Лук'ян стояв біля вікна, дивлячись у сірий день. — Але мені це подобається ще менше, ніж могили.
Сліди він знайшов надвечір.
Вони знаходились на східній околиці, там, де вулиця виходила в поле й ховалась між двома вербами. Лук'ян довго ходив уздовж них, присідав, торкався пальцями снігу, вдивлявся, ніби читав стару книгу, що давно знав напам'ять. Данило ходив за ним мовчки, не заважаючи. Він бачив, як змінюється Лук'янове обличчя з кожним кроком.
— Старі майже замело, — сказав Лук'ян нарешті. — Десять, чотири тижні тому. П'ятеро людських, п'ятеро з лапами. Прийшли з півдня, були тут довго, мабуть, пів дня. Потім пішли на північ. А це… — Він повільно випростався й показав на дві пари слідів, що вели не разом з іншими, а осторонь, туди й назад, до церкви. — Це свіжі. Вчора вночі. Хтось приходив до дзвіниці. Двоє.
— Двоє?
— Перший у чоботях, високий, широкий крок. Той, що ховав мертвих.
— А другий?
Лук'ян довго не відповідав. Він стояв над слідом, і Данило бачив, як рука його, та, що без пальців, повільно стискається в кулак.
Слід був маленький, вузький, босий. Не людська ступня, але й не звірина лапа: щось середнє, видовжене, з довгими пальцями, що глибоко вдавились у сніг. Така нога належала людині, яка звикла ходити без взуття по льоду й не відчувала холоду.
— Цей слід я бачив уже, — сказав Лук'ян глухо. — Давно.
— Де?
Лук'ян не відповів. Він стояв нерухомо, і по обличчю його не було видно ні гніву, ні страху. Тільки втома, така важка, що Данило раптом захотів просто стати поруч і мовчати.
У селі вони залишились ночувати. Лук'ян не хотів, але хлопчик, що все ще спав, потребував тепла й спокою, а надворі вже сутеніло, і до найближчого лісу було кілька верст. Вони розвели вогонь у найбільшій хаті, поставили варту, і до півночі ніхто не казав зайвого слова.
Данило вартував під ранок. Він сидів на порозі, закутавшись у кожух, і дивився на тиху вулицю, на хрести за церквою, що виднілись у світлі місяця, як ряд дрібних людських постатей. Було так тихо, що чути було власне серце.
Він не помітив, як хлопчик прокинувся.
Той вийшов із хати босий, тихо, не скрипнувши дверима, і стояв на порозі, дивлячись на небо. Данило не поворухнувся. Боявся сполохати.
— Ти хто? — спитав хлопчик.
Голос у нього був тихий, хрипкий, але чистий.
— Данило. А тебе як звати?
— Хомко.
— Гарно. Ти замерз, Хомку. Іди в хату.
— Ти з ними? — спитав хлопчик, не рухаючись.
— З ким?
— З тими, що прийшли за мною?
— Ми прийшли, щоб тебе забрати, — тихо відповів Данило. — Але не вони. Ми інші.
Хлопчик довго мовчав. Потім повільно перевів погляд із неба на Данила.
— Він сказав, що ви прийдете.
— Хто?
— Той, що годував. — Хомко стиснув пряжку в долоні. — Він приходив щоночі. Приносив хліб, воду. Не казав нічого. Тільки одного разу сказав: «Скоро прийдуть. Старого заберуть останнім».
Данило відчув, як у нього стискається серце.
— Старого?
— Так він сказав.
— Якого старого?
— Не знаю. — Хомко знизав плечима. — Але він казав це так, ніби добре його знав.
Він глянув на Данила й несподівано, коротко, майже невпевнено усміхнувся.
— А ти добрий. Ти не такий, як вони.
І, не чекаючи відповіді, повернувся й пішов у хату, ступаючи босими ногами по снігу, ніби по теплій землі.
Данило довго сидів нерухомо. У голові повільно, холодно складалась думка, яку він ще не хотів висловити вголос.
Старого заберуть останнім.
Він озирнувся на хату, де спав Лук'ян, і вперше за весь час відчув, що не знає, що робити з цим знанням.
Третього дня ліс змінився.
Раніше він був рідкий, прозорий, листяний, з білим підліском і довгими просіками, крізь які сонце падало смугами. Тепер дорога вела вглиб старого бору: ялини стояли стіною, високі, чорні, з важкими лапами, обтяженими снігом, і між ними лежав густий сутінок, у якому навіть удень було видно лише на десяток кроків. Коні йшли повільно. Кожен звук, скрип сідла, пирхання, брязкіт збруї, відлунював у цій зеленій тиші, ніби йшли не по дорозі, а по дну величезного дзвона.
Хлопчика везла Параска. Він сидів перед нею в сідлі, закутаний у запасний кожух, і мовчав. Вранці він їв, не підводячи очей, повільно, акуратно, так, ніби вчився цього заново. Нічого не питав. Лише раз, коли Данило проїхав повз, на мить глянув на нього й одразу відвів погляд. Данило не став чіпати.
Лук'ян не казав нічого про те, що розповів хлопчик. Данило сам не наважувався заговорити. Старого заберуть останнім. Він ніби носив ці слова в кишені, і вони чіплялись за кожен рух.
— Тут щось не так, — сказала Устина.
Вона їхала поруч, трохи позаду, і голос її був тихий.
— Що?
— Тихо. — Вона підняла руку, і Данило мимоволі замовк. — Чуєш?
Він прислухався. Нічого. Вітру не було, птахів не було, не було навіть далекого стуку дятла. Тиша стояла така густа, що від неї закладало вуха.
— Лісова тиша?
— Ні. Лісова тиша живе. А ця мертва. — Вона дивилась перед собою. — Ніби хтось нас чекає.
Данило хотів відповісти, але в цю мить попереду, на повороті, Лук'ян підняв руку, і вся колона завмерла.
Дорога звужувалась. Попереду, кроків за двісті, ліс раптом підіймався з обох боків крутими схилами, утворюючи вузьку яругу, якою пролягав шлях. Місцеві звали її Сива Яруга, бо навіть влітку в ній лежав туман. Зараз туману не було, але з боків стояли ялини, а по дну, між двома відвалами снігу, тяглась вузька дорога завширшки в три вози.
Лук'ян зліз із коня й повільно пішов уперед. Сидір пішов поруч. Вони йшли до самого входу в яругу, не поспішаючи, вдивляючись у схили.
— Нічого, — тихо сказав Сидір.
— Нічого не видно, — підтвердив Лук'ян. — Але від цього не легше.
— Тут краще пройти ввечері, — додав Іван, що під'їхав ближче. — Темніше, але легше сховатись.
— Тут нікуди ховатись, — відповів Лук'ян. — Це пастка. Така рівна, що аж смішно.
Він озирнувся на колону. Усі стояли мовчки, дивлячись на нього. Хлопчик на Парасчиному коні підняв голову, і Данило раптом побачив, що очі в нього розширились.
— Він тут, — прошепотів Хомко.
— Хто? — різко спитав Лук'ян.
— Той, що годував. Він тут.
Лук'ян ступив до нього.
— Де?
— Там. — Хлопчик показав на правий схил, туди, де густі ялини змикались у чорний хребет. — Нагорі.
Данило подивився. Спочатку не побачив нічого. Потім, на тонкій гілці найвищої ялини, помітив чорну цятку. Птах. Великий чорний ворон, нерухомий, схожий на частину дерева. Він дивився просто на них.
— Той самий, — сказала Устина.
— Він іде попереду, — тихо додав Данило. — Як ми й думали.
Ворон ніби відчув, що його помітили. Повільно розправив крила, ледь відштовхнувся від гілки й полетів униз, не до них, а вздовж яруги, низько, безшумно, і сів на сухий пеньок посеред дороги, за сто кроків від колони. Там він склав крила й нахилив голову, ніби чекаючи.
— Це запрошення, — сказала Мальва.
— Це виклик, — відповів Лук'ян. — Усі до зброї. Оришку й хлопчика в центр, Параско, тримай їх. Іване, Ликеро, прикривайте фланги. Сидоре, зі мною. Решта за Даниловим сигналом.
— А я? — спитав Данило.
— Ти з Тихоном. Ти знаєш, що робити.
Ніхто більше нічого не сказав. Вони розсипались повільно, без галасу, як люди, що довго тренувались і добре знають свої місця. Данило зліз із Бурка, передав повід Левкові, випростав руку й упевнився, що шабля легко виходить із піхов. Біля його плеча хтось зашелестів тканиною: це Мальва діставала з рукава нитки.
— Устино, — тихо сказав він.
— Я тут.
— Тримайся ближче.
— Завжди.
Вона стала поруч. У руках у неї вже були попіл і щось іще, чого він не міг розгледіти.
Вони ввійшли в яругу вшістьох: Лук'ян попереду, за ним Сидір і Данило з Тихоном, позаду Іван і Горпина. Усі інші лишились на вході, готові кинутись у будь-який момент.
Вони йшли повільно. Кроки відлунювали від стін, ялини над головою змикались, і сутінки густішали з кожною хвилиною. Ворон сидів на пеньку, не ворушачись, не кліпаючи, і коли вони наблизились на двадцять кроків, раптом злетів і зник між гілками.
Дорогу перед ними перегородила повалена сосна.
Вона лежала впоперек шляху, товста, стара, з вивернутим корінням, і на корі її не було снігу. Свіжа. Її звалили недавно. Лук'ян підняв руку, і всі зупинились.
— Не підходьте, — сказав він.
— Це завал, — тихо відповів Сидір.
— Це знак.
Він не встиг сказати більше. З-за повалених ялин по обидва боки дороги почали виходити постаті.
Вони виходили без поспіху, не ховаючись, ніби господарі, що вийшли зустрічати гостей. Першими з правого боку з'явились четверо. На перший погляд люди: у поношених свитках, у важких чоботях, із ножами та сокирами за поясом. Але в одного з-під шапки стирчало довге шерстисте вухо. В іншого руки були вкриті густою темною шерстю до самих пальців. Третій мав вузьку звірину пащу, схожу на вовчу морду, посаджену на людські плечі, і з неї виглядали жовті нерівні зуби. Усі четверо нерухомо дивились на прибулих, і в їхніх очах не було ні злоби, ні радості. Лише спокійний, невідривний голод.
З лівого боку вийшли ще четверо. Ці виглядали краще: чисті, зібрані, у темних плащах, без зайвої шерсті. Чотири чоловіки різного віку, від двадцяти до сорока, з рівними жорсткими обличчями. Якби не зброя, їх можна було б прийняти за торгових людей, що вийшли з обозу.
Восьмеро.
Лук'ян не ворухнувся. Данило бачив тільки спину його сірої киреї й не розумів, що відбувається за нею. А потім із-за стовбура найближчої ялини вийшов ще один, дев'ятий, і Лук'ян ледь помітно, зовсім ледь помітно, видихнув.
Він був високий, худий, середніх років. Темне волосся, густо посріблене сивиною на скронях, було зачесане назад. Обличчя вузьке, гостроносе, з глибокими зморшками біля рота, і в ньому було щось таке, що Данило відчув, хоч не міг назвати: так виглядають люди, що довго й важко думають, а потім тихо щось вирішують. На ньому був довгий чорний плащ, що спадав аж до чобіт, і з цього плаща віяло сирою, густою вовною.
Він зупинився за десять кроків від Лук'яна й, ніби вітаючись, схилив голову.
— Здоров був, Лук'яне, — сказав він.
Голос у нього був глибокий, культурний, майже м'який. Ніхто не очікував від такого створіння такого голосу.
— Здоров був, — повільно відповів Лук'ян.
— Ти мене не знаєш, — продовжив чоловік. — Тому не вітай, як знайомого. Мене звати Ілько. Я з Лозової.
Лук'ян не ворухнувся.
— Мені було шість, — сказав Ілько. — Ти приїхав на сьому годину, коли все скінчилось. Хати згоріли, колиски порожні. Я лежав у одній із них. Не в нашій, бо наша вигоріла, а в сусідській. Мене не знайшли, бо знайшли того, хто знав, куди дивитись. А той, хто знав, уже тягнув мене за ногу.
— Ти живий, — тихо сказав Лук'ян.
— Живий. — Ілько усміхнувся, і усмішка в нього була така сама рівна й ввічлива, як голос. — Не бійся, я не зроблю тобі нічого поганого. Принаймні спершу.
— Чого ти хочеш?
— Передати слова. Від тата.
У повітрі щось змінилось. Данило побачив, як вісім постатей, що стояли обабіч, мовчки напружились, як по ряду пройшла ледь помітна хвиля. Ніхто не ворухнувся, але в усіх виросла особлива напруга, яка буває в мисливців перед кидком.
— Тато, — повторив Лук'ян.
— Так. Він просив передати: ви йдете не туди. Не поспішайте, ми вас проведемо.
— Куди?
— До нього. Він хоче поговорити. Спокійно, як колись.
— Колись, — тихо сказав Лук'ян. — Колись він відрубав мені два пальці.
— А ти розсік йому груди. Ви рівні. Він не тримає зла.
— Він украв тридцять сім дітей із села, де ти народився.
— Він урятував їх. — Ілько не змінив тону. — Від життя, що чекало б їх без нього. Подивись на мене. Я живий, здоровий, розумний. Мене не з'їли, не продали в Крим, не загнали на галеру. Я маю сім'ю, дім, мету. Ти не бачиш цього, бо дивишся очима того, хто був у Лозовій наступного дня. А я там був.
— Ти не знаєш, що кажеш.
— Знаю. — Ілько хитнув головою. — Я чудово знаю, що кажу. Тож пропоную вигідну угоду. Ти йдеш із нами. Живий, неушкоджений. А всі інші, — він повів рукою, ніби охопивши весь загін, — продовжують свій шлях на Січ.
— Без мене.
— Без тебе. Бо тебе, старого, він хоче бачити першим.
— Першим? — повторив Лук'ян. — Хлопчик казав «останнім».
— Хлопчик помилився. Або я змінив порядок. — Ілько знизав плечима. — Що вибереш?
Лук'ян повільно відпустив руків'я шаблі, що весь цей час тримав, і склав руки на грудях. Данило побачив, що плечі його злегка тремтять. Не від страху.
Лук'ян сміявся.
Тихо, майже беззвучно, але щиро. Так сміються люди, коли чують найсмішніший жарт у своєму житті й не можуть його проковтнути.
— Ти все життя його син, — сказав він нарешті, — і так і не навчився торгуватись.
— Це відмова?
— Це відповідь.
Ілько мовчки дивився на нього. Потім повільно, ледь помітно зітхнув.
— Шкода, — сказав він. — Я мав надію, що ми розійдемось по-доброму.
Він підняв руку. Не високо, лише до пояса, і розкрив долоню.
Усе почалось одночасно.
Восьмеро рвонулись уперед, і ліс заревів. Ліворуч, праворуч, зі схилів, із-за ялин, з-за повалених стовбурів звідусіль полетіли тіні: не люди й не звірі, а те, що жило між ними. Вони бігли на двох ногах, пригинаючись, і кожен рух їхній був такий швидкий і точний, що Данило, привчений до січових тренувань, на мить загубився.
— Тримайте стрій! — гаркнув Лук'ян.
Він уже стояв спиною до Сидора, з двома шаблями в руках, і перший, кого він зустрів, був той, із довгим вухом, що вискочив просто на нього з сокирою. Лук'ян відхилився, шабля свиснула, і сокира відлетіла разом з рукою, що її тримала. Звір заревів, але не впав. Він розвернувся, і з перекушеного зап'ястя бризнула чорна кров.
Данило не мав часу дивитись. До нього вже бігли двоє.
Один, із шерстистими руками, замахнувся довгим вигнутим ножем. Данило пропустив його над головою, відхилився й підсік. Нога його пройшла над самою землею, змітаючи сніг, і створіння, що не чекало такого прийому, впало на спину. Данило не став його добивати. Він розвернувся до другого, і цього разу вже не пригинався, а вдарив кулаком, коротко, без розмаху, в скроню. Той обм'як.
— Гопак, — з усмішкою кинув Тихон, прикриваючи його ланцюгом. Ланцюг обвив чиюсь шию, і срібло зашипіло.
— Заткнись і бий! — гаркнув Данило, відбиваючи удар чужої шаблі.
Позаду щось гучно спалахнуло. Він озирнувся. Левко стояв посеред дороги, розкинувши руки, і в повітрі перед ним розкрутився клубок червоних ниток, що стрімко розмотувався, розкидаючи навколо довгі гострі колючі пасма. Це були не просто нитки. Вони чіплялись за все, що торкалось, обплітали ноги, руки, голови, стискали, ніби живі терни. Двоє вовчих створінь, що кинулись на нього, застрягли в цій павутині, як мухи, і дико заверещали.
— Це «Клубок»! — крикнув Левко. — Я ж не знав, що воно так!
— Ти не знав?! — гукнув Данило.
— Я думав, воно просто плутатиме!
Горпина, що стояла поруч, не зупиняючись, двома руками вдарила булавою по обплутаному вовку, і той упав, не крикнувши. Вона обернулась до Левка з виразом чистої, щирої, абсолютно нерозумної радості на обличчі.
— Тримайся, генію!
— Я тримаюсь!
— Ні, не тримаєшся, я тебе врятувала!
— Це різні речі!
Бій, як це завжди буває, швидко перестав бути боєм і став безліччю дрібних сутичок. Данило бачив уривки: як Сидір, широкоплечий, незворушний, тримав на плечах одразу двох, і ті, не маючи змоги вирватись, душили його довгими руками, а він, сопучи, повільно, не поспішаючи, стискав їх обох в обіймах, поки ті не затихли. Як Параска, що не відходила від дітей, кидала в повітря жменями сухі трави, і від них здіймався густий гіркий дим, від якого вовкулаки кашляли й падали. Як Мальва, що не рухалась з місця, лише розкидала нитки, і ті ловили нападників за ноги, за руки, за пояс, і ті падали, збиваючи з ніг товаришів.
Бачив він і Івана.
Іван бився не так, як усі. Він не відходив, не ховався, не прикривав фланг. Він біг уперед з довгим списом у руці, смішно підстрибуючи на ходу й розмахуючи ним, як косар косою, і при цьому щось вигукував, не зовсім розбірливе, але, судячи з тону, дотепне. Одне створіння, що кинулось на нього зліва, отримало гострим вістрям під ребра й упало, інше, праворуч, було відкинуте ударом тупого кінця. Іван перескочив через них обох, не зупиняючись.
— Іване! — гукнула Ликера. Вона бігла за ним, тримаючи на плечі лантух із травами, і голос її вперше за весь шлях прорвався: гострий, хрипкий, злий. — Не відривайся!
— Та я тільки на хвилинку, — гукнув він у відповідь.
— На яку хвилинку?!
Ніхто не почув продовження.
Бо на дорогу вийшов Ілько.
Він не втручався в бій. Увесь цей час стояв осторонь, біля повалених ялин, заклавши руки за спину, і дивився на побоїще з виразом уважного глядача, що чекає, коли розпочнеться головне. Але тепер він рушив.
Не швидко, не поспішаючи. Він ішов просто на Лук'яна, повільно, рівним кроком, і шабля вже була в його руці. Довга, тонка, з вигнутим лезом. Вона була не схожа на козацьку, і манера, в якій він її тримав, була якась дивна, ніби давно знайома.
— Лук'яне! — гукнув Данило.
— Не лізь! — відповів Лук'ян, не обертаючись. — Це моє!
Вони зійшлись посеред дороги, на втоптаному снігу, між двома сторонами, що розійшлись, ніби за мовчазною домовленістю. Данило відбив нападника, розвернувся й побачив їх.
Ілько бився красиво. Рухи його були вивірені, спокійні, без жодної зайвої витрати сил. Він не нападав, а відповідав, і кожна відповідь була точнішою за попередню. Лук'ян, що колись бився з вовком на Чорному броді й залишився живий, тепер, у шістдесят, бився так само добре, але Данило бачив, що він втомлюється швидше. Ілько був молодший. І, що гірше, він знав Лук'янові рухи так, ніби вивчав їх роками.
— Ти б'єшся, як Той, хто знає, — сказав Ілько, відбиваючи удар.
— Він мене вчив.
— А мене вчив тато. — Він ступив убік, пропускаючи шаблю. — Тато вчився в нього. Не дивно, що так схожі.
— Не схожі.
— Чому?
— Бо я ніколи не стояв на боці тих, хто краде дітей.
Ілько на мить завмер. Це була мить, не більше, але Лук'ян, що ніколи не пропускав таких миттєвостей, вдарив. Не в груди й не в горло, а нижче, в стегно, одним коротким уколом. Ілько відступив, ковзнувши, і на штанях його проступила темна пляма.
— Ти влучив, — сказав він, і в його голосі не було ні гніву, ні болю. Лише тиха, майже радісна здивованість. — Я думав, ти не зможеш.
— Не дякуй, — відповів Лук'ян. — Бо наступний буде в серце.
Саме тоді сталось те, чого Данило не очікував.
З лівого боку, зі схилу, де ялини стояли найгустіше, на дорогу вистрибнуло ще одне створіння. Воно було більше за інших, широкоплече, з вовчою мордою й довгими пазурами, і летіло воно не на Лук'яна, не на Данила, а на Устину.
Вона стояла посеред дороги, біля Мальви, з попелом у лівій руці й чимось іншим у правій. Побачивши звіра, не відступила. Лише стисла кулаки, і Данило з жахом побачив, що вона не встигає. Відстань була замала, час замалий.
— Устино!
Він кинувся, перескочивши через повалений стовбур, і став між нею та звіром, з шаблею в руці, знаючи, що встигне лише закрити її собою.
— Ні! — пролунав голос.
Не Лук'янів і не його власний. Голос Ілька, гучний, владний, такий, від якого здригнулись навіть найближчі ялини.
Звір завмер.
Він завис у повітрі, на самому краю стрибка, з розчепіреними пазурами й оскаленою пащею, за три кроки від Данила. А потім повільно, ніби проти власної волі, опустився на землю й відступив. Не втік, а саме відступив, пригнувшись, із низьким утробним гарчанням.
— Дівчину не чіпати, — сказав Ілько.
Усі, хто чув його, завмерли. Лук'ян, що стояв за три кроки від нього з опущеною шаблею, повільно повернув голову. Данило стояв, тримаючи шаблю між собою й звіром, і не вірив власним очам.
— Не чіпати її, — повторив Ілько. — Ні тут, ні потім.
Він глянув на Устину. Просто, спокійно, без усмішки. Данило помітив, що її рука, яка тримала попіл, злегка тремтить.
— Ми не ворожі тобі, сестро, — тихо сказав Ілько.
Устина не відповіла. Вона стояла нерухомо й дивилась на нього так, ніби бачила вперше.
Потім усе закінчилось дуже швидко.
Ілько повільно підніс до губ рога. Невеликий, кістяний, схожий на ту сурму, що Данило чув у Вільхівці, але тихіший. Він засурмив один раз. Короткий, низький звук прокотився ярутою, відбився від стін і зник.
Усі, хто ще бився, зупинились.
Не відразу. Спочатку ті, хто стояв ближче, потім далі, і за мить уся бойова лава, що ще секунду тому роздирала одна одну, завмерла, ніби отримала наказ. Вовчі створіння, що були в обіймах Сидора, розтиснули пазурі й відступили. Ті, що лежали на снігу, поповзли, не вставаючи, до своїх. Чотири «людяні» в темних плащах, що лишились цілими, мовчки, без спішки, пішли до Ілька.
— Я передам татові, що ти відмовився, — сказав Ілько Лук'яну.
— Передай.
— Він засмутиться.
— Переживе.
Ілько ледь помітно усміхнувся. Потім глянув на Устину й повільно, шанобливо схилив голову.
— До зустрічі, сестро.
Він повернувся й пішов у ліс. За ним, не озираючись, пішли решта. Їх лишилось шестеро. Інші троє лежали на дорозі: двоє непорушні, один ще дихав.
Через хвилину в Сивій Яругі не було нікого, окрім тих, хто залишився.
Данило не одразу зрозумів, що бій скінчився. Він ще стояв, стискаючи шаблю, коли Тихон поклав йому руку на плече й сказав:
— Усе. Відпусти.
Він відпустив. Пальці, що стиснули руків'я, розтиснулись неохоче, з болем. Дихання в нього збилось, коліна тремтіли, але сам він не поранений. Лише подряпина на лікті.
— Живі? — крикнув Лук'ян.
— Я, — озвався Сидір, важко сідаючи на повалену сосну. З лівого боку його сорочка була розрізана до ребер, і по ній стікала чорна кров. — Жити буду.
— Я, — сказала Мальва.
— Я, — сказав Тихон.
— Ми з Левком, — відгукнулась Горпина. — Він, здається, у нервах, але цілий.
— Я не в нервах, — слабким голосом заперечив Левко. — Я просто… сів.
— Сидоре… — почала Параска й замовкла.
Данило побачив, що вона не дивиться на Сидора. Вона стоїть біля завалу, де кілька хвилин тому вони ввійшли в яругу, і дивиться вниз. Там, на снігу, поруч із розбитою ялиновою гілкою, лежав Іван.
Він лежав на спині, розкинувши руки, з відкритими очима. Довгий спис, що він так весело тримав, валявся поруч, зламаний навпіл. На грудях і на боці в нього сорочка була роздерта, і з-під неї тяглись глибокі смуги, такі, яких не залишає ні ніж, ні шабля. Кігті.
Він ще дихав. Ледь-ледь, уривчасто, з хрипом.
Ликера стояла на колінах поруч. Вона не кричала й не плакала. Її сухі, вузькі руки лежали на його грудях, і з-під них сочилась червона кров, і вона не відводила від його обличчя очей. Данило бачив, як тремтять її пальці, як тихо, швидко, ледь чутно рухаються губи.
— Ликеро, — тихо сказав Лук'ян, підходячи.
Вона не відповіла.
— Дай я…
— Не чіпай, — раптом сказала вона. Голос її був рівний, спокійний, але в ньому було щось таке, від чого Лук'ян зупинився. — Я сама.
Іван повільно повернув голову. Очі його, світлі, веселі, затуманені болем, знайшли її обличчя. Він хотів щось сказати, але з вуст вилетіло тільки слабке дихання.
— Мовчи, — сказала вона. — Не говори.
Він усе-таки, зусиллям, що, здавалось, забрало останнє, прошепотів:
— Я ж… казав. На хвилинку.
Ликера нічого не відповіла. Просто нахилилась і поклала чоло на його груди. Данило відвернувся.
Вперше за весь шлях він відчув, що не може дивитись.
Іван помер на заході сонця.
Не відразу після бою й не в муках. Він просто лежав на Ликериних колінах, дивився на небо, що повільно темніло між верхівок ялин, і говорив. Тихо, уривками, зовсім не те, чого від нього чекали. Не про смерть і не про прощання. Про хліб.
— Знаєш, — казав він, — я тут подумав. У Чигирині тоді був такий коровай. З маком, з медом. Я цілу ніч не міг заснути, так хотілося.
— Не говори, — тихо відповідала Ликера.
— А ти мені не принесла.
— Ти не просив.
— То я зараз прошу. — Він ледь усміхнувся. — Принесеш?
— Принесу.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Він заплющив очі. Потім розплющив і тихо, майже без звуку, додав:
— Ти мене добре вчила. Я просто не слухав.
Ликера не відповіла. Вона мовчки поклала йому долоню на очі, і Данило, що стояв за кілька кроків, відчув, як у горлі в нього піднімається грудка. Ніхто не плакав. Параска стояла, схиливши голову. Сидір сидів на поваленій сосні, тримаючи рукою розірваний бік. Лук'ян не ворухнувся.
Коли Ликера прибрала руку, обличчя Івана було спокійне. Куточки вуст ледь підняті, ніби він збирався сказати щось дотепне й не встиг.
Табір вони розбили не в яру́зі. Лук'ян не хотів ночувати там, де щойно лилась кров, тож вони вийшли на широку галявину кроків за триста, де ліс розступався, а над головою відкривалось небо. Нагорі висів тонкий місяць, а під ним стелилась білим покривалом долина, на якій чітко виднілась кожна нерівність.
Поховали Івана під старим ясенем, на краю галявини. Копали по черзі: Данило, Тихон, Сидір, який відмовився лягти, хоч Параска вже зашила йому бік і обклала рану павутинням з полином. Земля була мерзла, і довбати доводилось сокирою, а вигрібати єдиною складною лопаткою, що знайшлась у Ликериних речах, але ніхто не скаржився. Горпина копала мовчки. Лише раз, коли лопата вдарилась об камінь, вона тихо вилаялась, і навіть це прозвучало якось по-людськи.
— Не здригайся, Іване, — буркнула вона. — Ми зараз закінчимо.
Поклали його обличчям до сходу, як належить. У руки вклали шматок хліба й тонкий пучок полину. Ликера не дозволила нікому торкатись: сама вмила йому обличчя снігом, сама склала руки на грудях, сама поклала під голову його складений кожух. Данило бачив, як вона на мить затрималась і торкнулась пальцями його скроні, ніби поправляла чуб, що завжди виглядав з-під шапки.
— Хто що скаже? — тихо спитав Лук'ян.
Ніхто не відповів.
— Я скажу, — раптом озвалась Горпина.
Усі повернулись до неї. Вона стояла біля могили, спираючись на лопату, з обличчям, що весь день було чужим, а тепер раптом знову стало її власним: широким, упертим, трохи кривим від стримуваного плачу.
— Іван був дурень, — сказала вона. — Я це кажу вголос, бо він сам би першим це сказав. Він у бій ніс списа, як косу на покосі. Він не слухав ні Ликеру, ні Лук'яна, ні нікого. Він мало не втік у перший день, бо в нього в чоботі була камінюка, і він не міг вирішити, чи розуватись на дорозі, чи терпіти до ночівлі.
— Терпів до ночівлі, — тихо вставив Тихон.
— Терпів. Звичайно. — Горпина шморгнула носом. — І він був наш. Чуєте? Він був наш. Таких дурнів мало. Навіть мені його не вистачатиме.
Вона не доказала. Стиснула губи, відвернулась, і Левко, що стояв поруч, мовчки поклав їй руку на плече. Вона не скинула.
— А я знаю, що він сказав би, — подав голос Сидір. — Він сказав би: «Не хороніть мене в мерзлій землі, бо я застуджусь».
Хтось тихо засміявся. Потім ще хтось. Сміх вийшов уривчастий, ніби з усіх сил стримуваний, але саме від цього щирий, і за мить усі, навіть Мальва, навіть Параска, сміялись крізь сльози, а Ликера стояла нерухомо, і по її сухому обличчю мовчки, без звуку, текли сльози.
— Прощавай, Іване, — сказав нарешті Лук'ян. — Ти був добрий козак. І чесний друг.
— Прощавай, — повторили всі.
Данило взяв лопату, кинув першу жменю землі. Вона впала глухо, без луни. За ним по одному підходили інші. Останньою Ликера. Вона стояла над могилою довго, потім нахилилась і поклала на неї маленький мішечок із сухими травами, зшитий власноруч.
— На дорогу, — прошепотіла вона. — Щоб не мерз.
Данило не мав сил спати. Він сидів біля вогнища, дивлячись, як кінчик гілки повільно перетворюється на червоний жар, і думав про те, що світ дивно влаштований: хтось сміється, а за кілька годин його нема.
Лук'ян вийшов із темряви тихо, не гукаючи. Сів поруч, мовчки, простягнув до вогню руки.
— Ви не спите, — сказав Данило.
— Не сплю.
— Я теж.
— Це нормально. — Лук'ян довго мовчав. — Я хочу, щоб ти пішов зі мною.
— Куди?
— До того, що лишилось на дорозі.
Данило подивився на нього. Лук'ян не відводив погляду від жару.
— Я хочу побачити його, — тихо сказав він. — Того, що вижив. Може, воно ще дихає.
Вони пішли вдвох. Сидір і Тихон пропонували піти разом, але Лук'ян відмовився. Він узяв лише ліхтар і кілька трав у мішечку, і вони пішли назад до Сивої Яруги, де ще лежали тіла.
Двоє з трьох були мертві. Данило не став розглядати. Лук'ян теж. Вони пройшли повз, зупинившись біля третього, що лежав під поваленою сосною, навалившись боком на корінь. Він ще дихав.
Це був хлопець. Данило тільки тепер, при світлі ліхтаря, розгледів його: не звір і не напівзвір, а просто юнак років шістнадцяти, худий, смаглявий, із довгими темними кучерями, що злиплись від крові. Голова його не була вовчою. Лише вуха, трохи загострені, і зуби, трохи довші, ніж належить. На шиї на тонкій нитці висів маленький мідний хрестик.
Лук'ян опустився на коліна, обережно поклав ліхтар на сніг. Хлопець розплющив очі. Вони були карі, звичайні, людські, і в них стояла та сама втома, яку Данило бачив у полонених у Вільхівці, глибока, абсолютна, така, що вже не залишає ні страху, ні гніву.
— Старий, — сказав він хрипко.
— Так.
— Тато казав, що ти прийдеш.
— Як тебе звати?
Хлопець довго не відповідав.
— Не пам'ятаю, — сказав він нарешті. — Тато каже, що імена не потрібні.
Лук'ян нічого не відповів. Він тільки доторкнувся до хрестика на шиї.
— Це твій?
— Не знаю. Він був у мене завжди.
— Ти пам'ятаєш, звідки ти?
— З лісу.
— Раніше?
Хлопець закрив очі.
— Було село, — сказав він повільно. — Хата. Піч. Хтось співав. Не пам'ятаю хто. — Він на мить замовк. — Тато казав, що це неважливо.
Лук'ян довго мовчав. Данило, що стояв позаду, бачив, як рука його, та, що без пальців, повільно стискається й розтискається, ніби шукає, за що вхопитись.
— Мені холодно, — прошепотів хлопець.
— Я знаю.
— Ти зробиш мені боляче?
— Ні, — сказав Лук'ян. — Не зроблю.
Він витяг із мішечка пучок трав, розтер їх у долонях і поклав хлопцеві на губи. Запах повз повітрям: гіркий, терпкий, схожий на полин із чимось іще. Хлопець вдихнув раз, другий, і на його обличчі, спершу ледь помітно, потім виразніше, з'явилось щось схоже на спокій.
— Господиня, — прошепотів він раптом.
Лук'ян не ворухнувся.
— Вона прокидається, — додав хлопець. — Тато каже… двері… вона відчинить… — Голос його ослаб. — Дівчина. Вона… ключ.
— Яка дівчина? — тихо спитав Лук'ян.
Але хлопець більше не відповів. Дихання його стало рідшим, повільнішим, і за хвилину Данило побачив, що груди перестали здійматись.
Лук'ян довго сидів нерухомо. Потім обережно, ніби боявся розбудити, зняв з мертвої шиї мідний хрестик і поклав у кишеню.
— Ходімо, — сказав він. — Нам тут більше нічого робити.
— Він сказав «ключ», — тихо озвався Данило.
— Я чув.
— Це про Устину?
— Не знаю.
— Лук'яне…
— Не знаю, Даниле, — сказав він трохи різкіше, ніж хотів. — Не питай мене більше нічого. Я не знаю, не розумію й не хочу вгадувати. Зрозумів?
— Зрозумів.
Лук'ян підняв ліхтар і пішов назад до табору, не оглядаючись. Данило залишився на мить стояти над мертвим хлопцем. Потім, не знаючи чому, обережно, обома руками, закрив йому очі.
Він не очікував, що Устина ще не спить.
Вона сиділа осторонь від вогнища, на поваленій ялині, закутавшись у чужий кожух, із розпущеною косою, що спадала на плечі, і дивилась на місяць. Хомко, якого вони врятували в Дубині, спав поруч, укритий з головою, а біля нього в ногах лежала Оришка, притулившись, наче маленька вівчарка. Обидві дихали рівно.
Данило сів поруч.
— Ти не спиш, — сказала вона, не обертаючись.
— Ти теж.
— Мені не спиться.
— Через бій?
— Ні. — Вона помовчала. — Через те, що він сказав.
— Ілько?
— Так.
Данило нічого не відповів. Вони сиділи мовчки, і місяць, високий, холодний, повільно пливув над долиною.
— Він назвав мене «сестрою», — тихо сказала вона нарешті. — Не «дівчино» й не «відьмо». Саме «сестро». Так, ніби це було щось абсолютно зрозуміле.
— Ти не його сестра.
— Знаю.
— Ти моя.
— Знаю. — Вона обернулась до нього. У світлі місяця обличчя її було бліде, майже прозоре, і лише в очах горіло щось гаряче. — Але я не знаю, чому вони не чіпають мене. Я не знаю, звідки я знаю колискову. Не знаю, чому Хомко шепоче «господиня», коли я співаю. Я нічого не знаю. І це страшніше, ніж усе, що я колись бачила.
— Ми розберемось.
— Як?
— Не знаю. Але разом.
Вона глянула на нього довгим пильним поглядом. Потім повільно, ніби невпевнено, опустила голову йому на плече. Він не поворухнувся. Давно, ще в дитинстві, коли вони сиділи в Січі під стіною й дивились на зорі, вона так робила. Тоді він думав, що вона просто втомилась.
— Я не хочу, щоб це було правдою, — прошепотіла вона.
— Що?
— Що я не така, як ти.
— Ти така, — сказав він упевнено. — Ти моя рідна сестра, яку я знаю все життя. Хто б що не казав.
Вона не відповіла. Тільки міцніше вчепилась у його рукав, і він відчув, як вона тремтить.
На галявині біля вогнища сидів Лук'ян і дивився в полум'я. Поруч стояла Ликера, мовчки, нерухомо, як стоять люди, що не мають куди йти. Він щось тихо сказав їй. Вона кивнула. Потім так само мовчки сіла поруч.
Данило закрив очі.
Четвертого дня вони не говорили майже нічого.
Рушили на світанку. Лук'ян їхав попереду, непорушний, зібраний, і за весь день сказав не більше п'яти слів. Ликера їхала за ним, ведучи в поводу коня, що належав Іванові. Порожнього, з пустим сідлом, на якому лежав складений кожух і зламаний спис. Вона не хотіла його залишати.
Сидір їхав блідий, але впертий, тримаючись за бік. Параска весь час була поруч і щогодини змінювала пов'язку. Оришка їхала між ними й не відповідала навіть на жарти Горпини. Хомко мовчав, як і раніше, але раз чи двічі Данило помітив, що він дивиться на Устину. Не з надією й не зі страхом, а з тим тихим, уважним виразом, з яким діти дивляться на людей, яким вірять.
Опівдні вони пройшли поруч із річкою, що не мала назви, лише чорною смугою тяглась між білих берегів. Вони не зупинялись. Ніхто не хотів питати в води, чи можна пройти.
Надвечір, коли сонце вже хилилось до обрію, а небо на сході набувало темно-фіолетового відтінку, вони піднялись на довгий пологий пагорб, і Лук'ян раптом зупинився.
— Тут, — сказав він.
Усі підтягнулись. Данило стояв поруч із ним на самому гребені, і те, що він побачив, змусило його забути про втому.
Внизу, у широкій долині, що тяглась до самого обрію, розкинувся Великий Луг. Він був такий, як завжди: широкий, білий, з темними смугами очерету, з рівною смужкою замерзлого Дніпра на обрії. Десь там, за ним, за останніми гаями, за невидимою межею, ховалась Січ.
Але не це змусило Данила завмерти.
На обрії горіли вогні. Не один і не два: десятки, сотні. Дрібні, жовті, розсипані широкою дугою, що охоплювала долину з півночі й сходу, ніби хтось розклав довгий ланцюг вогнищ. Їх було надто багато. Вони стояли надто рівно. І жоден із них не був там, де мав би бути: ні біля застав, ні біля сторожових веж, ні біля таємних стежок, якими користувалась Січ.
Ці вогні лежали довкола.
— Це не наші, — тихо сказав Сидір.
— Ні.
— Вони вже там, — сказав Данило.
— Так.
Лук'ян довго мовчав. Він дивився на вогні, на широку дугу, що стискала долину, і Данило бачив, як по його обличчю повільно, невблаганно розповзається щось таке, чого він ніколи не бачив у нього: розуміння.
— Вони не чекали, — сказав він нарешті. — Не чекали, поки ми приїдемо. Не чекали, поки Рада збере пари. Вони не поспішали, бо знали, що встигнуть.
— Лук'яне…
— Тихо. — Він підвів руку. — Дайте подумати.
Він стояв нерухомо, а внизу, у долині, один за одним спалахували нові вогні.
Потім повернувся до загону. Обличчя його було спокійне, майже безвиразне, але голос, коли він заговорив, був такий твердий, що ніхто не посмів його перебити.
— Слухайте. Ми не підемо відкритою дорогою. Не підемо звичайним шляхом. Нам треба пройти крізь кільце так, щоб нас не побачили. Є одна стежка.
— Яка? — спитав Тихон.
— Та, про яку знає тільки Той, хто знає. — Лук'ян усміхнувся, і в цій усмішці було щось темне й веселе водночас. — І я. Відпочиньте. Завтра ми ввійдемо на Січ.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше