Характерники

Розділ 9. Лук'ян


До Чигирина вони дісталися на другий вечір, коли сніг утретє за зиму почав танути й знову замерзати кіркою, що хрустіла під копитами, як шкарлупа.
Місто з'явилося не одразу. Спершу з імли виступив замок: дубовий частокіл на крутому горбі над самим Тясмином, із чотирма вежами, на одній з яких ще висів вицвілий корогов полку. Потім під горбом проступили дахи, сотні дахів, присипаних снігом, ніби хтось розкидав по долині білі хустки. Із димарів здіймався рівний сизий дим. Десь на майдані дзвонили до вечірні, і дзвін котився над рікою глухо, ніби крізь вату.
— Ото й усе, — сказав Левко, зупиняючи коня на узвишші. — Нас шестеро, ми живі. Кілька днів тому я не вірив, що ми повернемось.
— Ти й тепер не віриш, — буркнула Горпина. — Ти просто втомився.
— Це різні речі.
— Це одна.
Вони в'їхали в браму не нишком, як уперше, а ступою, і вартові, молоді козаки в кожушках, не питали, хто вони. Вони вже знали. Один навіть підніс руку до шапки, коротко, швидко, ніби боявся, що хтось побачить.
— Вільхівка, — сказав він півголосом. — Осавул Харко посилав голуба. Дякуємо.
— Ми теж дякуємо, — відповів Данило, не знаючи, що ще сказати.
Застава в старому млині за ці дні не змінилась, але в повітрі висіло те, що Данило впізнав одразу, бо відчував на Січі тієї осені: напруга, яка не дає людям дихати на повні груди.
Млин стояв на вузькій, зарослій верболозом протоці, і колесо його, велике, дерев'яне, обліплене льодом, не оберталось уже кілька місяців. На першому поверсі, де колись стояли жорна, тепер розкладали харчі й зброю, а над головою, під низькою стелею, поскрипували дошки: нагорі жили пари. Їх було чимало. Данило, ступивши на поріг, відразу нарахував п'ять незнайомих облич, потім ще три, потім перестав.
— Живі! — вигукнув знайомий голос.
З глибини вийшов Матвій Крук, кремезний, лисуватий, із сивою борідкою, що завжди здавалась трохи недоглянутою, а за ним Харитина, невисока жінка з русявою косою, закладеною навколо голови. На Матвієвій руці ще виднілась смужка борошна.
— Вільхівка, — сказав він замість привітання. — Ми знаємо. Голуб прийшов перед світанком. Двадцять чотири загиблих. А могло бути триста.
— Було б, — кивнув Данило.
— То ви мені нічого не кажіть. — Матвій обійняв його коротко, по-чоловічому, з ляском по спині. — Заходьте. Харитино, що в нас є?
— Куліш і хліб.
— Куліш і хліб, — повторив Матвій. — Та вечеря, яку ми їли двадцять років поспіль, і ніхто не помер. Сідайте.
За вечерею кожен із шести розповів свою частину історії. Левко говорив надто довго й надто докладно, і Горпина двічі штовхнула його під столом ногою. Мальва додавала подробиці, які він пропустив: колір неба, запах гару, розмову з полоненими. Тихон мовчав, поки його не спитали, а тоді відповів двома словами. Устина мовчала взагалі. Вона їла повільно, дивилась перед собою й раз у раз піднімала очі до дверей, ніби чекала, що вони відчиняться.
Матвій слухав, не перебиваючи. Харитина, що сиділа поруч і вишивала щось на білому полотні, теж не підводила голови, але Данило бачив, як у неї руки час від часу завмирають.
— Лук'яна ще нема, — сказав Матвій, коли вони закінчили. — Гінець був учора. Він вийшов із Січі три дні тому, а дорога до нас щонайменше п'ять. Чекайте післязавтра.
— Тобто ще два дні, — підрахував Тихон.
— Відпочивайте. Вам є кому розповісти те, що ви бачили.
Він кивнув у бік печі, де на лаві, вкрита вишитим ряденцем, спала дівчинка. Вона лежала, підібгавши ноги, з рукою під щокою, а на спинці лави над нею сидів маленький кошлатий чоловічок, що, здавалось, не мав ні шиї, ні носа, ні віку, тільки дві чорні намистини очей і величезну бороду.
— Куць, — тихо сказала Мальва.
— Стережу, — відгукнувся домовик, не ворухнувшись. — Хтось ходить, хтось ходить, а я все стережу.
— Оришка спить? — спитала Устина.
— Спить. Вона нічого не боїться, бо вона зі мною. А ви їй цього не кажіть, а то загордиться.
Він говорив таким поважним голосом, що Левко не втримався й пирснув, але відразу змовк, коли чоловічок підніс на нього чорні намистини.
— Що смішного?
— Нічого, — квапливо відповів Левко. — Ви просто дуже вірний.
— Домовик, — гідно відказав Куць. — Вірність у нас у крові. А от що не в крові, то дисципліна. Ходи сюди, хлопче, допоможеш мені навести лад, бо ти вже годину нічого не робиш, тільки світиш очима й розкладаєш свої книжки.
Левко розкрив рота, закрив і слухняно пішов. Усі присутні відчули, що цього вечора його життя змінилось безповоротно.
Вночі, коли застава спала, Данило вийшов у сіни по воду й не одразу помітив, що не сам.
Матвій стояв біля стіни, на якій висіла велика карта, і дивився на неї, склавши руки за спиною. Свічки він не запалював. Карту осявав місяць, що пробивався крізь маленьке віконце, і в його блідому світлі червоні й чорні нитки виглядали майже однаково.
Це була мапа всієї України, намальована не на папері, а на довгому полотнищі, розтягнутому на дерев'яній рамі: річки блакитним, ліси зеленим, міста чорними крапками. До міст були прикріплені нитки: червоні, тонкі, майже триста. Кожна означала одну пару характерників, що працювала десь у цьому краї. Поруч висіли чорні нитки, і на кожній маленький вузлик.
— Їх більше, — тихо сказав Данило.
— Так. — Матвій не обернувся. — Було чотирнадцять за літо. Тепер двадцять один.
— Двадцять один?
— Ще сім за тиждень. Пара біля Умані, пара біля Корсуня, ще одна десь за Бугом. Ми з Харитиною тримаємо цю карту двадцять років, і ніколи не було, щоб за тиждень сім.
— Це ті самі? Яких ловлять на дорогах?
— На дорогах і біля застав. — Матвій повернув голову. Обличчя його в напівтемряві було втомлене, постаріле. — Хтось знає, де вони будуть. Наперед. Це не збіг, Даниле. Збіг не повторюється двадцять один раз.
— Ви писали, що Лук'ян знає більше.
— Знає. Але не сказав мені всього, і я не питав. Є речі, які краще чути від того, хто їх пережив.
Данило глянув на карту. Біля Лубен він помітив один вузлик, ледь помітний, наче новий. Він запам'ятав його й нічого не сказав.
— Іди спати, — сказав Матвій. — Завтра я розповім вам про місто. Ви ж нічого тут не знаєте.
— Ми були в Чигирині.
— Ви були в корчмі, на заставі й у сотника в хаті. Це не місто. Це кишеня міста.
Ранок почався з Матвієвого уроку.
Він зібрав їх шістьох у кутку мельниці, біля довгого дубового стола, пересипаного борошном, і почав розповідати, водячи пальцем по грубо накресленій лінії, що зображала Тясмин.
— Ви кожен день чуєте слова «полк», «сотня», «осавул», «курінний» і думаєте, що це одне й те саме. Це не так. Слухайте уважно, бо різниця між тим, хто розуміє козацькі справи, і тим, хто тільки ходить поруч, саме в цьому.
Він показав на велику пляму борошна посеред стола.
— Чигирин. Полкове місто. У нас полк це не просто військо. Це ціла область: місто, села довкола, замок, сотні, що там стоять. Полковник тримає в ній порядок і відповідає за все: за військо, за суд, за податки. Під ним сотні. Сотник, як Бугаєнко, керує однією сотнею, а сотня це не сто чоловік, а скільки є: інколи двісті, інколи п'ятдесят.
— А осавул? — спитав Левко.
— Права рука начальника. Є полковий осавул, є сотенний. Він стежить, щоб накази виконувались, наглядає за вартами й водить військо в бою, коли начальник хворіє або збирає раду. Харко Задніпровець був осавулом, тому його й лишили з тридцятьма людьми на дорозі: це чоловік, що вміє командувати, коли нема кому.
— А реєстр? — додала Мальва.
— Список. Кожен козак, записаний у полку, отримує платню й право на зброю, на коня, на землю. Хто в реєстрі, той козак. Хто поза реєстром, той селянин, що носить шаблю, чи біглий, чи розбійник. Реєстр веде полковий писар. Він знає, скільки в полку людей, куди їх послано й коли вони повернуться.
Горпина, що сиділа, склавши руки на колінах, раптом підвела голову.
— Тобто писар знає, де хто?
— Не все, але багато. Тому писар у полку це людина, якій довіряють більше, ніж десятьом козакам: перекладач, секретар, свідок. І якщо хтось хоче знати маршрути й накази, першим він піде до писаря.
Настала тиша. Матвій довго дивився на Горпину.
— Ти швидка, — сказав він нарешті.
— Я просто слухаю.
— У цьому й річ. Але не поспішайте. Я не кажу, що це він. Я кажу, що все на нього вказує, і саме тому не варто вірити, не перевіривши. Лук'ян приїде, ми поговоримо.
Решту дня вони ходили по місту. Воно виявилось зовсім іншим, ніж Данило пам'ятав: великим, шумним, пахучим. На майдані йшов торг: хутро й віск, дьоготь і смола, сушена риба, ковальські цвяхи, бублики, ще теплі, з маком. Скоморохи з бубнами збирали навколо себе юрбу, і діти бігли за ними, як за весняним вітром.
Данило ходив з Устиною, а Тихон із Мальвою йшли поруч, як усі четверо, без розмов. Але він помітив, що Тихон, проходячи повз калачницю, купив два калачі й мовчки простягнув один Мальві, а вона взяла й трохи почервоніла. Данило відвернувся й удав, що нічого не бачив.
— Дивись, — сказала Устина, зупинившись біля крамниці з сурмами й дудками.
Біля вітрини стояв хлопчик років дванадцяти й дивився на довгий козацький ріг, прикрашений срібними кільцями. Старий продавець у смушевій шапці щось розповідав йому, розводячи руками, а хлопчик слухав, роззявивши рота.
— Це міг бути ти, — тихо сказала Устина.
— Я?
— Якби не наше згарище.
— Не те щоб я цього хотів, — відповів Данило. — Просто цікаво, ким би я став.
— Ким би не став, ти був би живий.
Він не відповів. Вона стисла його лікоть і повела далі.
Надвечір вони повернулись на заставу. Левко з Горпиною сиділи на ґанку: Левко з великою книгою, що її позичив у Матвія, а Горпина з ножем і шматком дерева, з якого вирізала, здається, ложку. Оришка бігала подвір'ям із кошлатою тріскою в руці, відбиваючись від ворогів, яких бачила тільки вона, а за нею, на відстані трьох кроків, непомітно ступав Куць і стежив, щоб вона не впала.
— Дивіться! — гукнула вона, побачивши Данила. — Я вже п'ятьох убила!
— Молодець. А шостого?
— Шостого не знайшла. Він сховався.
— То знайди.
Вона побігла шукати, а Данило сів на лавку поруч із Левком, і той, не відриваючись від книги, мовив тихо:
— Завтра він приїде. Матвій казав.
— Знаю.
— Ти нервуєш?
— Трохи.
— Я теж. — Левко нарешті відклав книгу. — Він хороший. Я просто не знаю, що він скаже. І чи хочу це чути.
Данило не відповів. Він дивився, як Оришка, висолопивши язика, нишпорить за стогом, і думав про те, що Лук'ян, відколи він його пам'ятав, ніколи не казав того, чого не вважав за потрібне. Тож якщо він нарешті вирішив розповісти, то історія буде така, що краще було б її не чути.
Лук'ян приїхав уночі.
Данило прокинувся від того, що в сінях тихо скрипнули двері. Він зірвався з лави, натягнув чоботи й збіг сходами. У сінях, на тлі відчиненої брами, за якою стояли кілька осідланих коней, височіла постать у темному плащі, обсипаному снігом, із двома шаблями за плечима й вузьким мотком срібного ланцюга біля пояса.
Лук'ян.
Данило зупинився.
За ті кілька тижнів, що минули відтоді, як вони бачились на Січі, Лук'ян постарів на кілька років. Не змінилась постава, не змінилась хода, не змінився погляд, але шкіра на скронях стала тоншою, сивина густішою, а під очима залягли тіні, яких Данило ніколи не бачив. Шрам, що перетинав щоку, здавався глибшим. Ліва рука, та, де бракувало двох пальців, була стиснута в кулак і ледь помітно тремтіла.
Лук'ян глянув на нього й не посміхнувся. Але в куточках очей з'явилось щось, що колись означало усмішку.
— Живий, — сказав він.
— Живий.
— Усі шестеро?
— Усі.
— То слава Богу. — Лук'ян глибоко видихнув і скинув плащ. — Матвію!
З кімнати вийшов Матвій у нічній сорочці, з розкуйовдженою бородою й свічкою в руці. Він глянув на Лук'яна й нічого не сказав, лише обійняв його міцно й коротко. Лук'ян відповів тим самим.
— Дві пари зі мною, — сказав він. — Сидір з Парасковою та Іван з Ликерою. Розмісти їх, нагодуй. Вони три дні не їли як слід.
— Не питаю чому, — тихо відповів Матвій.
— І не питай. Ще не час.
Лук'ян пройшов у глиб сіней, де на лавах уже збирались заспані характерники: Левко, протираючи очі, Горпина з ножем у руці, Мальва, що хутко накинула хустку, Тихон, зібраний і мовчазний. Устина вже стояла на сходах, одягнена, з розплетеною косою на плечі, і дивилась на нього так, як дивилась у дитинстві, коли чекала казки.
Лук'ян підійшов до неї. Постояв. Потім обережно, дуже обережно, поклав каліку-руку їй на голову, і вона не відсахнулась.
— Ви молодці, — сказав він тихо. — Усі. Я чув про Вільхівку.
— Лук'яне, — почала Устина.
— Знаю.
— Що сталося?
— Тихо. — Він прибрав руку й обернувся до всіх. — Спершу вечеря. Ми їли вчора, але я хочу їсти разом із вами. Потім розкажу. Усе.
Він повільно, ніби кожен рух давався йому з зусиллям, сів до стола, і Харитина, що вже встигла розпалити піч, поставила перед ним миску куліша. Лук'ян заглянув у неї й неголосно хмикнув.
— Знаєш, Харитино, двадцять років минуло, а куліш не змінюється.
— А навіщо? — відповіла вона. — Хороше не міняють.
За столом тихо засміялись. Лише Данило, що сидів навпроти, дивився на Лук'янову руку, на ті два обрубки, що ніби не належали живій людині, і думав, що з цієї розповіді нічого доброго не вийде.
Спочатку все було так, як буває після довгої дороги: ложки, звук глини об дерево, тихе сьорбання, чиєсь покашлювання. Двох прибулих пар за столом не було: Сидір із Парасковою й Іван із Ликерою, поївши, пішли нагору, і з-під стелі ще деякий час долинав скрип дошок, а потім стих.
Харитина щільно причинила віконниці й підсунула до столу ще одну свічку. Матвій сів на кінець лави, звідки бачив усіх. Куць, якого ніхто не кликав, влаштувався на печі й удавав, що спить. Оришка спала поруч із ним, вкрита ряденцем, і сопіла носом, як кошеня.
Лук'ян відсунув порожню миску й поклав обидві руки на стіл. Праву, цілу, і ліву, з двома обрубками замість мізинця й безіменного пальця. Вони лежали поруч, і Данило помітив, що ліва лежить трохи ближче до тіла, ніби ховається.
— Почну з головного, — сказав Лук'ян. — Про решту потім. Хто що хоче спитати, питає після.
Ніхто не відповів.
— Той, хто знає, послав мене сам. Ви вже, мабуть, думали про це дорогою: що сталося, чому я залишив Січ. Усе просто. Він сказав: «Їдь. Якщо хтось слухає голубів, нехай слухає порожнє небо». І я поїхав.
— Хтось слухає голубів, — повторила Устина.
— Хтось слухає все. Голубів, гінців, листи, розмови на заставах. Матвію, скільки ниток обірвано?
— Двадцять дві, — відповів Матвій. — Вчора було двадцять одна. Сьогодні вранці прийшла ще одна звістка з-під Лубен.
Лук'ян заплющив очі. Не надовго, на один подих, але Данило помітив, як сіпнулась щока над шрамом.
— Двадцять друга, — повторив він. — Чудово.
Він розплющив очі.
— Слухайте уважно. Вовк іде на Січ.
Ніхто не вигукнув і не скочив. Левко тільки повільно відклав ложку, а Горпина, що тримала в руці недорізану колоду, поклала її на стіл поруч із ножем. Тихон повернув голову й подивився на Мальву, а вона на нього.
— Сам?
— Із зграєю. — Лук'ян говорив рівно, без жодного напруження в голосі, як говорять військові, коли доповідають про число вбитих. — Із зграєю, яку він збирав десять років. Пастухи біля Дикого Поля в трьох місцях бачили сліди, які вони називають «лапою з мечем». Між Богом і Россю зникли шість сіл, жодного трупа, жодного слова. Одна дівчина з Лисянки, що втекла вночі й заховалась у соломі, розповідала, що вони приходили як вовки, а йшли на двох ногах. А ще був хлопчисько з-під Тетієва, якого знайшли в лісі, божевільного: він сидів на землі й цілував шнурок.
— Цілував? — тихо спитала Мальва.
— Шнурок від чобота. Казав, що це тато. — Лук'ян помовчав. — Я не розумію, що з ним сталося, і не хотів би розуміти.
— Коли? — спитав Данило.
— Коли вони дійдуть до Січі? Через два тижні, може, три. Залежить від снігу.
— І Рада…
— Рада кличе всі пари додому. Усі, хто є на заставах і при арміях. Триста пар за три тижні, якщо не втрачати часу. Але ми втрачаємо.
— На дорогах, — сказав Матвій.
— На дорогах. Бо хтось знає наперед, де вони будуть, і чекає. Двадцять дві пари за тиждень. Вони йдуть додому, до Січі, за списками, які вислала Рада, а їх зустрічають ще до того, як вони дійдуть.
— Це не вовк, — тихо озвався Левко. — Вовк не стелить килим перед ворогом.
Лук'ян повільно повернув голову.
— Хто це сказав?
— Я. Вчора. Вільхівка.
— Розумний хлопець. Ти правий. Вовк не вміє читати списків, і тим більше красти їх. Це робить хтось інший, хто мало не щодня ходить коридорами полкового штабу. Про це потім.
— А чому ви їхали самі? — спитала Мальва. — Могли ж послати гінця.
— Гінця перехоплять. Голуба підстрелять. Лист прочитають. А я, — Лук'ян ледь помітно усміхнувся, — старий хитрий козак, що за сорок років не вмер, хоч багато хто того хотів.
— Це не відповідь, — тихо сказала Устина.
Лук'ян повернувся до неї. Усмішка зникла.
— Ні, не відповідь. Правда така: я хотів вам розповісти про вовка сам. Бо якщо вам судилось зустріти його, ви повинні знати, хто він такий і чого хоче.
Вони влаштувались зручніше. Горпина підсунула лаву ближче. Левко розгорнув книжечку, але не писав у ній. Тихон поклав на стіл руку, і Мальва, не дивлячись, торкнулась його зап'ястка кінчиками пальців, як відповідь на те, що було в Заріччі. Харитина тихо підкинула в піч дров, вогонь заграв, кидаючи на стіни довгі червоні відблиски.
— Мені було двадцять два, коли я вперше його побачив, — почав Лук'ян.
Він говорив повільно, дивлячись у вогонь, і голос його став глибшим, ніби слова були важчими, ніж звичайно.
— Я щойно закінчив школу. Мене послали на заставу в Корсунь, у пару з дівчиною, на рік старшою за мене, Мариною. Ми прожили там пів року, нічого особливого: щезав то скот, то дитина, то вовкулака шастав під селом. Нічого, чого я не бачив на Січі. А потім сталась Лозова.
— Лозова, — повторила Горпина. — Це село?
— Було село. Двадцять хат біля ставка. Ми приїхали вранці, коли все вже скінчилось. Хати згоріли, чоловіків повбивали, жінок теж. Але я одразу відчув, що це не те. Щось було не так.
Він замовк.
— Колиски, — сказав він нарешті. — У кожній хаті стояли колиски. Порожні. Не перекинуті й не розбиті, а просто порожні, ніби хтось дбайливо вийняв із них дітей і поклав на місце ковдру. А в дворах не було дитячих тіл. Жодного. Ні мертвих, ні живих. А жінки лежали так, ніби прикривали їх собою.
— Діти зникли, — тихо сказав Тихон.
— Усі до одної, від немовлят до десятилітніх. Тридцять сім, ми потім порахували по списках священика. Тридцять сім дітей, і ні сліду.
— Куди?
— Я теж спитав. — Лук'ян на мить затиснув ліву руку в кулак. — Я повернувся на Січ і розповів Тому, хто знає. Він слухав довго, а потім спитав: «Ти бачив сліди?» Я сказав: так, вовчі й людські, змішані. Він кивнув і сказав: «Він. Той, хто бере дітей».
— І все? — не втримався Левко.
— І все. Я питав його потім раз, другий, третій: хто, звідки, чому. Він відповідав завжди однаково: «Він не звір. Він був людиною. Він знає наші двері». Більше нічого я не почув за тридцять вісім років.
— Двері, — повторила Устина. — Які двері?
— Не знаю. Він не пояснює. Я перестав питати, бо в якийсь момент зрозумів: він не хоче, щоб я знав, бо це б мені не допомогло, а тільки заважало.
Матвій і Харитина обмінялись коротким поглядом. Данило його помітив і запам'ятав.
— Я став його шукати, — продовжив Лук'ян. — Не відразу. Спершу виконував накази: заставу тут, заставу там, вампіри, водяники, потерчата. Але щоразу, коли ми приїздили в спалене село, я перше заглядав у колиски. І щоразу вони були порожні.
Він випростав пальці правої руки й подивився на них, ніби бачив уперше.
— Я не розумів, навіщо йому діти. Навіщо тягти їх за сотні верст, годувати, ховати. Думав, може, продає. Може, їсть. Може, приносить у жертву. Я бачив усе це в житті, і гірше, ніж ви можете уявити. Але потім, років вісімнадцять по Лозовій, я знайшов першу.
— Дитину? — тихо спитала Мальва.
— Дівчинку. Років восьми. Вона бігла по лісу боса, в обірваній сорочці, з вибритою на потилиці смужкою, як роблять, коли готують барана. Я зупинив її. Вона не вирвалась і не закричала. Подивилась на мене й сказала: «Я тебе не знаю, але від тебе пахне кров'ю». А потім спробувала відкусити мені руку.
Тиша.
— Очі в неї були жовті, — сказав Лук'ян. — У восьмирічної дитини. Жовті, з вертикальною зіницею.
— Її перетворили, — прошепотіла Устина.
— Наполовину. Вона ще мала людське обличчя, людські руки й навіть пам'ятала кілька слів. Я потім дізнався, що це ритуал, який триває роками. Дитину беруть малою й виховують у зграї, годують сирим м'ясом, привчають до вовчих звичок. А як підросте, вовк-старший кусає її. Це перетворює, але не робить звіром. Вони зберігають розум. Усі спогади, усе, що знали. Тільки більше нічого до них не відчувають.
— Тобто вони стають… — Левко не доказав.
— Розумними псиголовцями. Не тупими звірами, що нападають на села, а мисливцями, які вміють чекати, планувати й говорити. Вони найстрашніші. Бо коли вони дивляться на тебе, ти бачиш не звіра, а людину, що вирішила більше не бути людиною.
Горпина мовчки стиснула кулак на столі. Левко сидів блідий, із поглядом, спрямованим кудись крізь стіну.
— Так він і плодить своїх, — сказала Устина. — Не вкусом, а вихованням.
— Так.
— Навіщо?
— Бо він хоче не армії. — Лук'ян глянув на неї. — Він хоче дітей. Хоче, щоб поруч були такі, як він. Не раби й не слуги. Родина. Це найгірше, що я колись чув.
— А пальці? — тихо спитала Горпина. — І шрам?
Лук'ян доторкнувся до щоки, де лінія шраму тяглась від скроні до підборіддя.
— Це було на Чорному броді. Десять років тому. Ми з Мариною гналися за ним два місяці. Не за самим вовком, а за зграєю, що тягла сорок дітей і підлітків. Ми не знали, що вовк у зграї, поки не дійшли до броду.
— Марина, ваша пара? — перепитав Тихон.
— Моя пара. — Лук'ян глянув на вогонь. — Вона загинула дев'ять років тому, але це інша історія.
Він замовк, і ніхто не став випитувати.
— Чорний брід. Старий міст, де ріка розливається на три рукави, вода чорна, мокра земля ніколи не висихає. Там вони й ховалися. Ми прийшли ввечері, перші, випередили підмогу. І побачили їх.
— Дітей?
— Сорок. Різного віку, від десяти до двадцяти. Вони стояли на березі шеренгою й дивились на воду. А позаду, на камені, стояв вовк.
— Який він? — перебив Левко й одразу осікся. — Вибачте.
— Не вибачайся. — Лук'ян задумався. — Високий. Вищий за мене на голову. Весь у темній шерсті, густій, сивій на загривку. Ходить прямо, як людина, і не горбиться. На плечах довгий обшарпаний плащ, а до пояса прикріплений меч, старий, вигнутий, із довгим лезом. Не козацька шабля. Інший.
— Меч, — повторила Устина.
— Він тримає його як людина. І рука в нього людська, тільки вкрита шерстю. Він повернувся, коли ми вийшли з лісу, й подивився на нас. Ми ще далеко стояли, але я відчув на собі його погляд, як відчуваєш удар. А потім він заговорив.
— Говорив? — майже крикнула Мальва.
— Низьким, хрипким голосом, ніби з-під землі. Сказав: «Я не хочу вас убивати. Підіть».
— Просто «підіть»? — не повірив Тихон.
— Просто «підіть». Не погрожував, не сміявся. Сказав так, як кажуть дорослі дітям, які заблукали. І ми, звичайно, не пішли.
Він втягнув повітря.
— Далі коротко, я не люблю про це розповідати. Ми з Мариною кинулись. Вона почала заклинання, я пішов уперед. Діти не рухались, стояли й дивились, і це було гірше за будь-які крики. А вовк тільки витягнув меч.
— Ви билися з ним, — тихо сказав Данило.
— Не билися. Вчилися. Він грався зі мною. Він бив так, як не б'є ніхто: не швидко й не люто, а точно, ніби знав, куди я піду, ще до того, як я підніс шаблю. Я встиг один раз. Він трохи відкрився на правому боці, і я вдарив. Не туди, куди хотів, не в горло, а нижче, в груди. Шабля пройшла крізь шерсть і шкіру й залишила на ньому слід від правого плеча до лівого ребра.
— Той шрам, про який казали, — прошепотіла Устина.
— А він у відповідь зрубав мені два пальці. Одним ударом. Вдруге він замахнувся, але Марина вихопила в нього меч заклинанням, і він відступив. Не втік, а відступив. Подивився на мене, на мою руку, яку я тримав, затискаючи, на Марину. А тоді сказав те, чого я не забуду.
Лук'ян довго мовчав. Свічка на столі потріскувала.
— Він сказав: «Дякую. Мені давно не було так».
— Як? — не зрозуміла Горпина.
— Не знаю. Може, боляче. Може, цікаво. Може, весело. Але він сказав це так, ніби це була найщиріша річ, яку він коли-небудь вимовляв. Потім розвернувся й пішов у ліс, і діти пішли за ним. Усі сорок.
— І ви не…
— Я лежав на землі й тримав руку. Марина перев'язувала мене й плакала. Я не міг ні встати, ні кричати. Просто дивився, як вони відходять: сорок дітей у ряд, а попереду високий, обшарпаний, із мечем на поясі. А в самому кінці… — Він замовк.
— Що?
— Остання була дівчинка. Та сама, яку я зустрів колись у лісі. Мар'яна. Вона тепер була висока, довгонога, у вовчій шкурі замість сорочки. Вона озирнулась і подивилась просто на мене. Не впізнала. Я їй нічого не казав, але бачив у її очах те саме, що колись, коли вона намагалась мене вкусити: порожнечу.
Він обернувся до них, і Данило раптом зрозумів, що за всі роки, які знав Лук'яна, ніколи не бачив його таким утомленим.
— Я не врятував нікого, — сказав Лук'ян. — Жодної дитини, ані тоді, ані пізніше. Я тільки встиг йому пошкодити. Після цього він зник на десять років. Ми думали, що він помер, що рана загноїлась. Я майже забув. Але Той, хто знає, не забував. Він казав: «Він не вмер. Він чекає».
— Чого? — спитала Мальва.
— Часу. Коли Чорнобогові слуги заворушились, він виліз. І прийшов із зграєю в десятки разів більшою, ніж була на Чорному броді. Бо ті діти за десять років виросли. А ті, кого він узяв із Лозової, давно вже дорослі чоловіки.
Мовчанка тривала довго. Харитина давно перестала колоти голкою полотно й дивилась у стіну. Матвій потер обличчя долонею. Куць на печі перестав удавати, що спить, і сидів, обхопивши колінця, з широко розплющеними чорними очима.
— Тобто ті, що прийдуть на Січ, це діти? — повільно сказав Левко. — Діти з Лозової й інших сіл, тепер дорослі?
— Дорослі. Найстарші вже вдвічі старші за вас, наймолодші ще підлітки. Усі з розумом, зі здатністю воювати, без жодного відчуття, що були колись людьми.
— І їх убивати?
— І їх убивати. — Лук'ян глянув на нього прямо. — Це найважче в нашій праці, Левку. Не монстри, а ті, хто були людьми, і хтось зробив із них монстрів. Я веду цю розмову із собою вже двадцять років. І висновок один: якщо вони не лишились людьми, то вони не люди. А якщо лишились, то ми мусимо їх зупинити, бо інакше вони вб'ють більше людей. Іншого вибору нема.
— Це жахливо, — сказала Мальва.
— Так. Але інакше ми були б не характерниками, а просто вбивцями.
Ніхто більше не говорив. Данило подивився на свої руки і подумав, що ніколи не мав уявлення, що саме робить, коли б'є тих, хто нападає на село.
— Лук'яне, — тихо сказала Устина.
— Так?
— Чому він залишив нас? Тоді, на нашому згарищі. Ми були там, двоє дітей, а всі інші зникли. Чому не взяв нас?
Усі повернулись до неї. Лук'ян довго мовчав.
— Не знаю, — сказав він нарешті.
— Ви були там.
— Я приїхав уранці, коли все вже скінчилось. Знайшов вас у коморі, під рядном, обох. Ти тримала його за руку, він спав, а ти дивилась. Я багато разів питав себе, чому ви живі. Зграя пройшла селом, переглянула кожну хату. Вона не могла вас не знайти.
— Але не знайшла.
— Біля вашої комори було багато слідів: вовчих, людських, різних. Вони обходили її кругом. Жоден не наблизився до дверей.
— Ніби не пускало, — прошепотіла Мальва.
— Ніби не пускало. — Лук'ян повернувся до Устини. — Я про це думав. Про твою колискову, про те, що ти вимовляєш уві сні, про те, що Той, хто знає, відчув у тобі. Але я не знаю, дівчино. Чесно. Я просто не знаю.
Устина кивнула. Не заплакала, не посміхнулась, лише повільно, дуже повільно видихнула й поклала долоню на стіл. Данило зрозумів, що вона тримається з усіх сил.
— Тепер про головне, — сказав Лук'ян після довгої паузи. Голос його знову став твердим, діловим. — Про те, що я привіз і що ми робитимемо.
Він глянув на Матвія.
— Той, хто знає, каже, що вовк діє через вікно, яке відчиняється зсередини. Це його слова, не мої. Я питав, що це означає. Він відповів: хтось у цьому місті відчиняє. Не з бажання, а з примусу. Я спитав хто. Він сказав: «Не знаю. Але ти побачиш, коли знайдеш».
— Писар, — коротко сказала Горпина.
— Матвій мав підозри ще до мене. Так?
— Юхим Сердюк, — кивнув Матвій. — Полковий писар. Веде реєстр і приймає накази від Ради, переписує їх і розсилає по заставах. Усе, що ми знаємо про маршрути, проходить через його руки. Він служить п'ятнадцять років і ніколи не давав приводу сумніватись.
— До цього тижня.
— До цього тижня. Тиждень тому він перестав виходити з дому. Бугаєнко послав двох козаків спитати, чи не потрібна допомога. Юхим не пустив їх у хату.
— Тепер ми підемо до нього. Вночі, без шуму.
Лук'ян окинув поглядом присутніх.
— Хто піде?
— Я, — сказав Данило.
— Я, — сказала Устина одночасно з ним.
— Я, — додав Тихон. Мальва мовчки кивнула.
— Горпино, ти з рукою не підеш, — рішуче сказав Лук'ян. — Левко залишається з нею. Хтось має берегти заставу.
Горпина не заперечила, лише скривилась. Левко скромно опустив очі.
— Завтра ввечері, — підсумував Лук'ян. — А тепер усім спати.
Люди почали підводитись. Скрипіли лави, хтось тихо перемовлявся, Харитина збирала посуд. Данило підвівся, але не пішов. Стояв і дивився на Лук'яна, що сидів нерухомо над порожнім столом, обхопивши лівою рукою правий кулак.
— Лук'яне, — сказав він тихо.
— Що?
— Дякую, що розповіли.
Лук'ян довго дивився на нього, потім ледь помітно кивнув.
— Іди спати, хлопче. Мені ще є про що подумати.
Данило пішов. На сходах він озирнувся. Лук'ян сидів сам при свічці й дивився на свою ліву руку, на два обрубки, ніби рахував старі рани.
А на печі, в темряві, тихо шепотіла молитву Оришка, не прокидаючись.
Увечері того ж дня на місто упав густий мокрий туман. Він прийшов із Тясмина повільно, як вода, що заповнює глечик, і до сутінків усі вулиці були затоплені білим, у якому тонули ліхтарі, ворота, стовпи, навіть дзвін вечірні, що лунав десь за три будинки, а здавалось, ніби з іншого світу.
Вони вийшли з млина вп'ятьох: Лук'ян, Данило, Устина, Тихон і Мальва. Решту Матвій лишив на заставі. Горпина, що весь день ходила з булавою в лівій руці й вчилась нею крутити, провела їх до воріт із таким обличчям, що Данило без слів зрозумів: вона образилась, що її не взяли, і пам'ятатиме це довго.
— Не здумайте загинути, — сказала вона. — Бо я тоді вам ніколи не пробачу.
— Постараємось, — відповів Данило.
Дорогою вони майже не розмовляли. Лук'ян ішов першим, у довгій сірій киреї, з каптуром, насунутим на очі. За ним пліч-о-пліч ішли Данило з Устиною, а позаду на кілька кроків Тихон і Мальва, як тіні. У тумані кроки глухли, і звук чобіт тонув у снігу, не залишаючи луни.
Юхим Сердюк жив недалеко від церкви, у невеликій білій хатині під солом'яною стріхою, із садком, повним голих вишень. Паркан був низький, ворота прикриті, на подвір'ї під навісом стояв візок, укритий рядниною. У вікнах не горіло світло. Хата стояла темна, мовчазна, ніби давно покинута, і лише з комина здіймалась тонка цівка диму.
— Тихо, — сказав Лук'ян, зупиняючись біля воріт. — Я піду першим. Ви чекаєте тут.
— А якщо він… — почав Тихон.
— Якщо він небезпечний, ви почуєте. А якщо ні, то налякати його значить втратити. Стійте.
Лук'ян відчинив хвіртку й пішов до дверей. Постукав тричі, коротко, ніби це був умовний знак. Чекав. Ніхто не відповів.
Він постукав ще раз.
— Юхиме Сердюку, — сказав він тихо, але чітко. — Я не від полковника. Я від Матвія Крука. Нам треба поговорити.
З хати долинув звук, ніби хтось різко відсунувся від вікна. Потім тиша. Потім глухий, хрипкий голос, ледве чутний крізь двері:
— Відійдіть.
— Мене звати Лук'ян. Я прийшов не по зло.
— Відійдіть, прошу вас. — Голос затремтів. — Благаю. Я нікого не пущу. Я не можу.
Лук'ян стояв нерухомо. Устина, що чекала біля хвіртки, раптом притиснула долоню до вуха й прошепотіла:
— Тихо.
Усі замовкли.
З хати, крізь стіни, двері й вікна, лунав звук. Не голос чоловіка. Дуже тихий, тонкий, ніби хтось дихав крізь тканину. Нерівно, уривчасто, з хрипом. Це було дихання маленької людини, дитини, що не могла вдихнути на повні груди.
— Це не кашель, — сказала Устина.
— Що?
— Це не кашель, Лук'яне. — Вона вже йшла до дверей. — Це не хвороба.
Данило не пам'ятав, хто першим вибив двері. Здається, Тихон, а може, він сам. Дошки вилетіли разом із засувом, і вони влетіли в сіни, відштовхнувши чоловіка, що намагався їх зупинити.
Юхим Сердюк виявився худим, сутулим чоловіком років п'ятдесяти, у залатаній сорочці, з довгими сивими пасмами, що впали на лоб, і з чорними від чорнила пальцями. Ця деталь одразу впала Данилові в око: чорнило в'їлось у шкіру так глибоко, ніби він змивав його все життя й не міг змити.
— Ні! — закричав Юхим, відчайдушно хапаючи Данила за рукав. — Не чіпайте її! Благаю, не чіпайте! Вона хвора!
— Ми не чіпатимемо, — сказав Лук'ян, ступивши слідом. Голос його став несподівано лагідним. — Ми прийшли допомогти.
— Нікому не допомогти! Лікарі приходили, лікарі йшли! Піп святою водою кропив! Не допоможе!
— Допоможе, — тихо сказала Устина.
Вона вже пройшла повз нього, повз Данила й Лук'яна, у кімнату.
Кімната була маленька, низька, зі столом, піччю й однією лавою, на якій лежала дівчинка. Їй було років п'ять. Дрібна, схудла, з розпатланим русявим волоссям, прилиплим до чола. Очі в неї були заплющені, щоки палали яскраво-червоним, а під ними білими плямами лежала шкіра, ніби хтось тримав її за обличчя крижаними пальцями. Вона дихала швидко, поверхово, і кожен вдих закінчувався хрипом.
Поруч, на колінах біля лави, сиділа стара жінка в чорній хустці й тихо шепотіла молитву, водячи по шиї дитини пучкою, змоченою у воді. Вона не підвела голови, коли ввійшли чужі.
— Бабусю, — м'яко звернулась до неї Устина. — Відійдіть, будь ласка.
— Не відійду, — глухо відповіла стара.
— Мені треба її побачити.
— Ти хто?
— Та, що може допомогти.
Стара жінка підвела очі. Старі, вицвілі, вологі, і Данило побачив у них щось, чого не очікував: не страх і не розпач, а втому. Таку втому, що вже не лишає місця для надії.
— Вона вмирає, — сказала стара. — Я цього не переживу.
— Не вмре, — тихо відповіла Устина й опустилась на коліна біля лави.
Вона не торкалась дитини. Просто дивилась на неї, довго, уважно, схилившись, ніби вдивлялась у воду. Мальва стала поруч, поклавши руку їй на плече. Лук'ян зупинився на порозі, Тихон притулив двері.
Данило бачив, як у Устини змінюється обличчя. Спершу воно було спокійне, потім у ньому щось сіпнулось, потім заблищали очі, і вона прошепотіла:
— Вони тут.
— Хто? — не зрозумів Юхим.
— Тихо, — сказала Мальва. — Не заважай.
— Їх дванадцять, — вимовила Устина, не підводячи погляду. — Стоять навколо лави. Жінки. Сестри. Усі в сірому, з розпущеним волоссям. Тримають її за руки, за ноги, за плечі. Одна сидить на грудях.
Юхим відсунувся назад і сів на підлогу, затуляючи рот долонею.
— Лихоманки, — сказала Мальва, і голос її був тихий і гіркий. — Дванадцять сестер, доньок царя Ірода. Їх називають по-різному, і кожна приносить свою недугу: одна тряску, друга пекло, третя ломоту, четверта глухоту. Бабусі кажуть, що вони вирвались із пекла й ходять по землі, шукаючи, у кого б оселитись.
— Це байки, — буркнув Тихон.
— Це не байки. Дивись на неї.
Вони подивились. Нічого не змінилось, але Данило раптом відчув холод. Не з вікна й не з порога: холод струменів просто від дитини. Він торкнувся її лоба тильним боком долоні й відсмикнув руку, ніби обпікся. Вона була гаряча, як із печі.
— Це не просто хвороба, — додала Устина. — Вони не лише гризуть. Їх хтось прив'язав. Дивіться на ліве зап'ястя.
Мальва обережно відкинула ковдру. На тонкому дитячому зап'ясті червоніла нитка. Не вузол, а саме тонка червона нитка, вплетена в шкіру так, ніби виросла разом із нею. Вона йшла вгору по руці, ховалась під сорочкою й, мабуть, вела далі до серця.
— Я не бачила такого, — прошепотіла Мальва. — Нитку не в'яжуть на шкірі. Її зав'язали на живу людину, поки вона спала. Хтось чужий.
— Хто? — спитав Лук'ян.
Усі обернулись до Юхима.
Він довго мовчав. Сидів на підлозі, обхопивши коліна, колихаючись, як хворий, і щось тихо бурмотів. Лук'ян опустився навпочіпки поруч, не торкаючись.
— Юхиме, — сказав він. — Ми не прийшли тебе судити. Ми знаємо, що ти не зрадник. Але мусимо знати, що сталось.
— Він приходив, — прошепотів Юхим. — Двічі.
— Хто?
— Не знаю. — Він підвів на Лук'яна червоні, запухлі очі. — Перший раз під час першого морозу. Я вийшов у двір по дрова й побачив: стоїть біля воріт. Просто стоїть, як укопаний. Високий, худий, у довгому чорному плащі, у широкому капелюсі. Обличчя не було видно. Я спитав: «Чого вам?» А він нічого не сказав. Тільки повернув голову.
— І? — тихо спитала Устина.
— Від нього пахло мокрою вовною. Різко, до нудоти, як від вівчарських кожухів, коли їх тиждень сушать у сирій хаті. Я хотів крикнути, але не зміг. Хотів піти в хату, але ноги не слухались. А він сказав: «Донька в тебе гарна. Шкода буде».
Юхим прикрив рот долонею.
— Я подумав, що він погрожує. Закричав, послав його до дідька, побіг по сусідів. Але коли ми повернулись, нікого не було. Ні сліду, ні запаху. А наступного ранку Явдошка прокинулась із жаром.
— Потім? — м'яко підштовхнув його Лук'ян.
— Три дні вона горіла. Лікарі, цілителі, баби-шептухи, нічого. А на четвертий вечір він прийшов удруге. Стояв у садку біля вишні й сказав: «Я можу її вилікувати. Наполовину. Решту потім».
— За що?
— За… — Юхим стиснув губи. — За списки. Мені сказали: щотижня переписувати накази Ради й залишати копію під каменем біля річки. Нічого більше. Тільки копію. Я знав, що це зрада, але вона вже ледь дихала, і я…
Він захлинувся й замовк.
— Ти погодився, — сказав Лук'ян без осуду.
— Погодився. Він доторкнувся до неї. Лише доторкнувся, і жар спав. Вона заснула. Я думав, що все скінчилось. А наступного дня знову…
— Бо він залишив нитку, — сказала Устина. — Вилікував лише наполовину, а решту тримає, щоб ти не міг відмовитись.
— Так. — Юхим закрив обличчя руками. — Я все знаю. Двадцять разів я хотів піти до Бугаєнка. Але щоразу, як я збирався, Явдошка починала хрипіти, і я не міг. Просто не міг.
Він розплакався, тихо, по-чоловічому, не здригаючись, ніби хтось повільно виливав із нього воду. Данило подивився на Тихона, і той відвернувся до стіни.
— Юхиме, — сказав Лук'ян. — Ти не зрадник. Ти батько. Це інше.
Той не відповів.
— І ми знімемо нитку.
Юхим підвів голову.
— Це можливо?
— Устино? — Лук'ян повернувся.
Вона довго мовчала, дивлячись на дитину.
— Можливо, — сказала нарешті. — Але не просто.
Вони готувались до півночі.
Устина розпоряджалась швидко, чітко, без зайвих слів, і Данило побачив у ній те, що бачив на Січі в старих відьом: упевненість людини, яка знає, що робить, і не вагається. Мальва принесла з млина мішечок солі, пучок полину, червону нитку, вовняну й лляну. Стара бабуся мовчки піднялась і пішла по папір. Юхим, як писар, мав його скільки завгодно.
— Нам потрібні імена, — сказала Устина. — Усіх дванадцяти. Кожне ім'я на окремому аркуші, великими літерами, чорнилом. Я їх називатиму, ти писатимеш.
— Імена? — перепитав Юхим, хапаючи перо.
— Так. Лихоманка, яку названо по імені, втрачає владу. А якщо назвати всіх, їй нікуди діватись, крім як піти.
Вона заплющила очі й почала повільно, глухо проказувати:
— Трясця. Огнея. Гнетея. Ломея. Глухея. Корчея. Жовтея. Пухнея. Дрімея. Ледея. Сухея. Холодея.
Юхим писав, високо піднявши лікті й шепочучи кожне слово, і з-під пера лягали рівні, красиві літери, якими колись, певно, виводив сотні наказів. Дванадцять аркушів лягли на стіл один поруч з одним.
— Тепер усі в сіни. Дитину виносити не будемо, але сліди мають вийти за поріг.
Устина розсипала на порозі лінію солі, поверх неї поклала пучок полину й розклала дванадцять аркушів у ряд, як карти на столі.
— Мальво.
— Я тут.
— Дай нитку.
Мальва простягла їй клубок. Устина обмотала його навколо лівої руки, навколо правої й міцно затягнула вузол між долонями.
— Тихоне, ти біля дверей. Що б не сталось, не пускай нікого ні туди, ні назад.
— Зрозумів.
— Лук'яне, будьте позаду. Якщо щось піде не так, ви знаєте, що робити.
— Знаю, — тихо відповів Лук'ян. Він витяг із-за халяви довгий вузький ніж зі срібним лезом, який Данило бачив у нього лише двічі.
— Даниле, — Устина обернулась до нього, і в її очах Данило побачив те, чого досі не бачив: страх. Справжній, не за себе. — Ти біля дитини. Сядь поруч і тримай її за руку. Що б не було, не відпускай.
— Не відпущу.
Вона кивнула, випросталась і глибоко вдихнула.
Обряд тривав недовго, але здавалось, ніби минула година.
Устина стояла на порозі лицем до туману й говорила. Не голосно, не з пафосом, а тихо, повільно, рівно, як читають молитву у великій порожній церкві. Данило не розумів слів: це була не та мова, яку вона знала зі сну, а старша, глухіша, схожа на шелест сухого листя. Але він чув, як кожен звук лягає в повітря й лишається там, ніби мотузка, яку хтось тягне через кімнату.
Вона брала один аркуш за одним і називала ім'я.
— Трясцю, вийди.
Папір спалахнув синім вогнем, коротко, без диму, і розсипався попелом.
— Огнею, вийди.
У ту ж мить хата здригнулась. Підлога під Данилом задрижала, ніби хтось штовхнув її знизу, і дитина на лаві різко вигнулась дугою, відкривши рота в німому крику. Він схопив її за руку. Вона була така гаряча, що пекла.
— Гнетею, вийди.
Свічка на столі погасла. З вікон, з-під дверей, з-за печі потягнуло крижаним холодом, і на стінах з'явились, як тіні, дванадцять фігур. Данило не бачив їх очима, але відчував шкірою: жінки, нахилені над лавою, скручені, вузлуваті, з довгими розпущеними волоссями й тонкими руками, що шукали, за що вхопитись.
— Ломею, вийди.
Ззаду, біля дверей, глухо вилаявся Тихон. Двері під його плечем гойднулись, ніби хтось ззовні тиснув на них усією вагою.
— Глухею, вийди.
Вона не зупинялась. Голос її лишався рівним, але Данило бачив, як по скронях у неї біжить піт, як тремтять пальці, що тримали аркуші. Мальва стояла за її спиною й не відводила очей від клубка в її руках, бо нитка між долонями почала розтягуватись, як струна, готова луснути.
— Корчею, вийди.
Дитина закричала, і цього разу вже голосом, не німим і не хрипом, а справжнім, дзвінким криком дитини, якій болить. Данило міцніше стиснув її долоню й почав говорити, не знаючи що, першим, що спало на думку:
— Тихо, тихо. Усе буде добре. Я тут. Тримайся.
Він не знав, чи вона чує. Але крик став тихішим.
— Жовтею, вийди. Пухнею, вийди. Дрімею, вийди.
З кожним ім'ям вогонь у кімнаті слабшав, а холод ставав невимовнішим. Данило відчув, що його подих перетворюється на пару. На столі з'явилась паморозь, вікно вкрилось візерунком, і шибка почала тріскатись.
— Ледею, вийди. Сухею, вийди.
Залишилась одна.
— Холодею…
Устина затнулась. Уперше за весь обряд голос її похитнувся. Данило побачив, як вона повільно, ніби крізь величезну силу, підняла останній аркуш, і зрозумів: вона не може вимовити.
— Устино, — сказав він тихо.
— Вона не хоче, — прошепотіла Устина. — Вона не просто тримає. Вона не може піти. Її прив'язано.
— До чого?
— До нитки.
Данило глянув на дитячу руку. Червона нитка на зап'ясті, до цього тонка, ледь помітна, раптом стала яскравою, як свіжа кров. Вона натягувалась, вростала глибше, і дівчинка закричала знову.
— Лук'яне, — крикнула Устина. — Ніж!
Лук'ян уже стояв поруч. Він схопив дитячу руку й, не вагаючись, провів лезом по нитці одним різким рухом, ніби зрізав стебло.
Нитка луснула.
Це було як удар грому. Цілий дім здригнувся, вікна розлетілись, сніг із даху посипався на подвір'я. Холод, що заповнював кімнату, вихопився назовні, ревучи, як вітер у трубі, і Данило відчув, як щось безтілесне, схоже на тисячі тонких пальців, пронеслось повз нього, зачепивши рукав, і щезло.
Усе стихло.
Дівчинка на лаві глибоко, на всю силу, вдихнула, розплющила очі й спокійно, дивлячись у стелю, сказала:
— Тату?
Юхим упав на коліна біля лави. Він не плакав, лише дивився й дивився, ніби боявся, що вона зникне, а потім обережно, дуже обережно торкнувся її чола.
— Холодне, — прошепотів він. — Вона холодна.
— Нормальна, — поправила Мальва, втомлено сівши на підлогу. — Не холодна, а нормальна. Так буває після жару.
Бабуся тихо заплакала в хустку. Тихон, що все ще тримав двері, повільно розтиснув пальці й побачив, що кісточки в нього білі, як крейда. Лук'ян сховав ніж за халяву й сів на лаву біля стіни. Обличчя його було спокійне, але руки тремтіли.
Устина стояла на порозі, схиливши голову. Данило підійшов, обережно поклав долоню на лікоть, і вона обернулась. Він побачив, що в неї по щоках течуть сльози, мовчки, без жодного звуку.
— Усе, — сказав він.
— Знаю.
— Ти їх вигнала.
— Вони самі пішли. — Вона витерла обличчя тильним боком долоні. — Вони не хотіли тут бути. Вони плакали, Даниле. Усі дванадцять. Їх відчувалося, як сестер, що не мали куди йти й хтось їх змусив.
— Хто?
— Вона показала мені. — Устина розтиснула пальці, і на долоні в неї лежав зашморгнутий клубок тонкої брудно-червоної нитки. — Дивись на вузол.
Данило нахилився. У самому вузлі, там, де нитка була зав'язана, до червоної вплелась інша, коротка, сіра, густа, трохи волохата.
— Вовна, — сказав він.
— Мокра вовна, — підтвердила Устина. — Хоч сама нитка суха. Це від нього. Від чоловіка в чорному. Він зав'язав нитку власною вовною.
— Він залишив слід.
— Або хотів, щоб ми знайшли. — Вона глянула на нього. — Не знаю.
Юхим розповів решту, коли дитина заснула.
Вони сиділи в сінях при свічці біля порожнього стола, і Юхим, відмитий від чорнила, насилу тримав кухоль із водою, але говорив рівно й ясно, як звик читати накази.
— Було ще дещо. Не про списки. Він наказав мені тримати шістьох у місті. Тих, що приїхали з Січі. «Не випускайте їх із Чигирина, поки я не дозволю». Я мав піти до Бугаєнка й сказати, що з дороги надійшли дивні звістки, що небезпечно, що треба почекати. Зробити так, щоб вони не вирушали далі.
— Це було до Вільхівки, — повільно сказав Данило.
— До. Він казав: «Тримай їх, доки я не дам знати». А що буде потім, не сказав.
— І ще, — підказав Лук'ян. — Було щось іще.
Юхим опустив голову.
— Було, — вимовив він ледве чутно. — Він просив дати знак. Коли прибуде старий. Чоловік зі шрамом на обличчі й каліцтвом на лівій руці. Червона стрічка на брамі. Тоді вони… прийдуть.
Усі завмерли.
— Ти зробив це? — спитав Лук'ян рівно, майже без інтонації.
— Ні! — Юхим підвів голову, і в очах його стояв страх. — Клянусь. Я не знав, що ви тут. Я не виходив із дому цілий тиждень. Я…
— Тихо, — м'яко сказав Лук'ян. — Я вірю.
Він замовк. На його обличчі не було ні гніву, ні тривоги, лише напружена, зосереджена думка, яку Данило бачив на тренуваннях, коли Лук'ян вирішував, як перехитрити суперника.
— Отже, — повільно сказав він, — мене чекають. Не вовка, не зграю. Мене. У Чигирині. На цьому місці, цієї ночі.
— Але вони не знають, що я тут, — сказав Юхим.
— Поки що так. — Лук'ян глянув на стелю. — Але нитку ми перерізали. Хтось на тому кінці це відчув.
Устина стисла клубок у кулаці.
— Він уже знає, — сказала вона тихо.
— Так. Тож у нас небагато часу.
Рішення Лук'ян ухвалив, поки вони йшли назад до млина.
— Юхима не чіпатимемо, — сказав він. — Завтра вранці я поговорю з Бугаєнком. Писар «захворіє» й піде у відставку. Його донька житиме. Хтось із застави стежитиме за ним, щоб не повернувся той, у чорному.
— А стрічка? — спитав Данило.
— Я вішати не буду. Нехай вважають, що Юхим не впорався. А ми виїдемо не післязавтра, а завтра. Так швидко, як зможемо.
— Лук'яне, — тихо озвалась Мальва. — Він не просто чоловік у чорному. У його одязі вовча вовна. Він…
— Знаю, дівчино. Знаю. — Лук'ян не обернувся. — Це не сам вовк, але хтось із його кола. Може, один зі зграї, може, слуга, може, хтось інший. Скоро дізнаємось.
Туман трохи розвіявся. Над містом показались зорі, холодні й гострі, а попереду між дахами на мить заблищав срібною смугою Тясмин. Десь далеко за рікою загавкав собака, до нього приєднався другий, а потім третій, і вся околиця заходилась хором.
Данило зупинився.
— Чуєте? — спитав він.
— Що?
— Ні. — Він прислухався. — Нічого. Здалося.
Лук'ян глянув на нього довгим уважним поглядом, але нічого не сказав. Вони рушили далі.
Лише коли вони вже майже дійшли до млина, Данило раптом чітко, ясно, не здалося, почув. Далеко, на межі слуху, за рікою, за темними луками, піднявся довгий, низький, тужливий звук. Не гавкіт і не виття, а щось середнє, схоже на поклик, що йшов у темряву, збираючи тих, кого мав збирати.
Вовчий голос.
Лише один.
Потім усе стихло.
Лук'ян розбудив їх ще до світанку.
Не гукав і не торкався: просто пройшов між лавами, і від його кроків усі прокинулись, ніби в кожного під лопаткою хтось щиро ткнув пальцем. Данило розплющив очі в темряві й одразу зрозумів, що спати більше не доведеться. За вікном панувала густа синь, у якій ще не було ні світла, ні тіней, і лише на сході, над Тясмином, виднілась ледь помітна сіра смужка.
— Збирайтесь, — сказав Лук'ян півголосом. — Виїжджаємо на світанку. Коні вже осідлані. Їсти дорогою.
— Ми ж мали ще день, — буркнула Горпина, втягуючи під лаву ногу. Її рука за кілька днів уже майже не боліла, і вона міцно стискала булаву навіть уві сні.
— Мали. Але ви чули те, що чув я. Збирайтесь.
Данило не питав, що саме. Він чув те саме: далеко, за рікою, довгий низький звук, що розтягнув тишу, мов струну. Це був поклик. Так збирають своїх.
Нагорі скрипнули дошки: прокинулись Сидір із Парасковою й Іван із Ликерою. Невдовзі вони вже спускались сходами, зібрані, мовчазні, одягнені для дороги, і Данило вперше роздивився їх як слід. Сидір, широкоплечий, із русявою бородою й вічно прищуреними очима, виглядав як чоловік, що все життя щось будував. Параска, невисока, повнувата, з дуже темними бровами, мала такий спокійний погляд, ніби знала про смерть більше, ніж говорила. Іван був худий, жилавий, із довгим носом і кучерявим чубом, що випирав з-під шапки, а його Ликера, суха, вузькогуба жінка років тридцяти п'яти, мовчки несла на спині два лляні лантухи, повні сухих трав.
— Харчі, — сказала Харитина, виходячи з комори з великим кошиком. — Хліб, сало, цибуля, сушена риба. Куліш у дорозі скисає, тож хоч щось.
— Дякую, Харитино, — сказав Лук'ян.
— Не дякуй. Дбай про своїх.
— Це завжди.
Вона глянула на нього довгим важким поглядом і нічого не додала. Данило помітив, що вона стискає в руці вузлик із білої тканини, і пальці в неї тремтять, коли вона ховає його в кошик.
Задній двір млина був невеликий: витоптаний майданчик, оточений вербами, з колодою для рубання дров і замерзлою калюжею посередині. Лук'ян вивів сюди Данила й Тихона, поки решта збирала речі.
Було ще темно, лише на сході небо ставало жовтуватим, і в слабкому світлі дерева виглядали чорними кістяками. Сніг на землі змерз до хрусткої кірки, і кожен крок лишав у ній відбиток.
— Скидайте кожухи, — сказав Лук'ян.
— Що? — не зрозумів Тихон.
— Скидайте. І шаблі, і ланцюги. Залишайтесь у сорочках.
— Лук'яне, на дворі мороз.
— Через три хвилини вам стане жарко.
Вони скинули кожухи, поклали шаблі на колоду й стали. Лук'ян у чорній сорочці, без плаща й без зброї, пройшов майданчиком, перевіряючи ногою кірку льоду, і зупинився посередині. На ньому не було ні перснів, ні оберегів, лише тонкий срібний ланцюжок на шиї.
— Те, що ви вмієте, — почав він, — вам дав Той, хто знає. Не він сам, але його школа. Усе, що ви колись робили на Січі, від першого стояння, від першого удару, це його. Ви ніколи не думали, звідки воно взялось?
— Ми думали, що це… ну, так навчають, — відповів Данило.
— Навчають. Тільки давно. Той, хто знає, був не просто побратимом Сірка. Він був першим, хто почав вчити нас бити руками й ногами. Інші віддавали перевагу шаблі, списові, луку. А він казав: «Зброя ламається, зброю втрачають, зброю виривають. А руки й ноги в тебе завжди». І в нього була своя манера. Не страшна й не прихована, а звичайна, як гопак.
— Гопак? — Тихон не втримав усмішки. — Як на весіллі?
— Як на весіллі. Тільки з іншим наміром. Дивіться.
Він повільно, не поспішаючи, присів, випрямивши одну ногу вбік, а другу зігнувши в коліні, так, як присідають у танці. Рухи його були плавні, мов вода. Потім, не змінюючи пози, він раптом, миттєво крутнувся на п'яті й підсік ногою повітря, ніби там стояв невидимий противник. Нога його пройшла над самою землею, змітаючи сніг, і десь у темряві, за три кроки, глухо брязнула жерстяна миска.
— Підсічка, — сказав Лук'ян, випростуючись. — Збиває з ніг. Найпростіше, що є. Вам її показали б на третьому році, а я показую зараз, бо в нас є час лише на один урок.
Він знову присів, цього разу повільніше, щоб вони бачили.
— Нижня стійка. Вага на одній нозі, друга вільна, готова до удару. Руки тримаєш не перед собою, а збоку, ніби балансуєш. Це не слабкість, а пастка. Супротивник бачить, що ти ніби відкритий, і кидається, а ти вже готовий.
— А якщо він із шаблею? — спитав Данило.
— Тоді ти не відступаєш, а відхиляєшся. Іди вбік, униз, під руку, а потім, коли він розтягнувся, б'єш у коліно. Тихоне, нападай.
— На вас?
— На мене. Не шаблею. Кулаком. Сильно.
Тихон озирнувся на Данила, стенув плечима й пішов уперед. Він був високий, сухорлявий, швидкий, і його удар, коли він кинувся, мав би збити з ніг людину вдвічі більшу за нього.
Лук'ян навіть не здригнувся. Тільки присів, майже до землі, і кулак Тихона просвистів над його головою. Не змінюючи пози, Лук'ян ударив ногою по Тихоновій литці, не різко, а просто підставив, і Тихон, утративши опору, повалився боком на сніг, перекотився й підвівся, дивлячись на нього з обуреним подивом.
— Це нечесно, — сказав він.
— Це бій. Знову.
Вони тренувались із годину. Данило, що спершу стояв поруч, змушений був приєднатись, бо Лук'ян нарешті глянув на нього й коротко кинув: «Ти. Давай». Він був не готовий. Але тіло знало більше, ніж розум: першу атаку він пропустив, другу відбив, третю зустрів колінним ударом, який Лук'ян легко зловив долонею й крутнув так, що Данило, перекидаючись у повітрі, приземлився у сніг на спину.
— Не поспішай, — сказав Лук'ян. — Ти б'єш, коли хочеш бити. Треба бити, коли можна.
— А це різні речі?
— Дуже. Перше робить із тебе гнів. Друге робить воїна. Спробуй ще.
До кінця години Данило був мокрий, як миша, груди ходили ходором, а на ліктях з'явились багряні плями. Тихон лежав розпластаний на снігу з диким усміхом на обличчі й час від часу вигукував, що, мабуть, у нього зламане ребро, а тоді сам же й заперечував.
Лук'ян не втомився. Він стояв посеред двору, розтираючи руки, і дихання його було рівне, ніби він щойно повернувся з прогулянки.
— Той, хто знає, показав мені все це сорок років тому, коли я був сопливим, — сказав він. — Я був такий самий сильний і такий самий нетерплячий. Не розумів, чому він вимагає від нас так багато. Тепер розумію.
— Чому? — спитав Тихон.
— Бо в усіх нас лише дві руки. Решту нам дає тренування. — Він помовчав. — Пам'ятайте, що бачили сьогодні. Рано чи пізно цей урок вам знадобиться.
Данило натягав кожух, коли Лук'ян, відійшовши до колоди, обережно покликав його:
— Даниле.
— Так?
— Підійди.
Він підійшов. Лук'ян сидів на колоді, тримаючи в руці свою стару шаблю, і не дивився на нього. Вії в нього вкрились інеєм, а в лівій руці, де бракувало двох пальців, був затиснутий порожній кулак.
— Чорт, — сказав він.
— Що?
— Кіт. Ти його знаєш.
— Знаю, — не зрозумів Данило. — Він у вас на Січі.
— У мене. — Лук'ян не підводив очей. — Він ходив за мною до воріт, коли я їхав. Не пішов за мною ні на крок, а сів на порозі й дивився. Не замуркав, не нявкнув. Просто сидів. Коти це відчувають, хлопче. Вони бачать те, чого не бачимо ми.
— Лук'яне.
— Тихо. — Він нарешті повернув голову, і Данило побачив у його очах те, чого ніколи не бачив: не страх і не смуток, а спокійне, майже лагідне усвідомлення. — Я нічого не прошу. Просто хочу, щоб ти знав. Якщо щось станеться, візьми його. Він добрий кіт. Трохи вередливий, любить рибу й не терпить собак, але добрий.
— Нічого не станеться.
— Я не про це питав.
Данило замовк. У горлі в нього застряг клубок, що не ковтався й не відпускав.
— Я не обіцяю, — сказав він тихо.
— Я й не просив обіцянки. — Лук'ян підвівся, обтрусив з колін сніг і поклав руку Данилові на плече. Важку, міцну, тверду. — Я просив лише не відмовлятись.
Він хотів іти, але зупинився й додав, не обертаючись:
— Дбай про Устину. І про себе. У такій послідовності.
— Чому в такій?
— Бо без неї ти нічого не вартий. — Він повільно усміхнувся. — А вона без тебе, на жаль, цього ще довго не зрозуміє.
Він пішов, і Данило лишився стояти біля колоди, дивлячись, як Лук'ян, не обертаючись, іде повз верби, висока постать у чорній сорочці, що розчиняється в сірій імлі.
На подвір'ї перед млином було метушливо й тісно. Дванадцять коней, навантажених лантухами, тупцювали в кучугурах і вигинали шиї. Левко намагався закріпити на сідлі кошик із харчами й раз у раз впускав його в сніг. Горпина, спокійна, зібрана, стояла поруч і з виразом непохитного терпіння чекала, поки він упорається.
Біля порога Мальва обіймала Харитину. Вони не плакали, а просто стояли, тримаючись за плечі, і Данило бачив, як Харитина шепоче їй щось на вухо, а Мальва киває.
Матвій тримав Лук'янові стремена.
— Знаєш, що мені не подобається? — сказав він, не дивлячись.
— Що?
— Що ти їдеш туди, де найгірше.
— Я їду туди, куди мене кличуть.
— Це не відповідь.
— Відповіді в мене нема, Матвію. — Лук'ян стиснув йому плече. — Ти знаєш, що робити. Я не повідомлятиму тебе голубами, не посилатиму гінців. Нам потрібен інший спосіб.
— Кобзарі, — тихо відповів Матвій.
— Так.
Це слово Данило чув сотні разів, але вперше зрозумів, що воно означає зараз. Старі сліпі кобзарі ходили від села до села з бандурами за плечима, співали про старі походи, про козацьку славу, про те, як хтось утопив у Дніпрі турецьку галеру. Їх пускали в кожну хату, годували, давали нічліг, і ніхто не питав, куди вони йдуть далі. Вони були всюди й ніде. Їх не затримували ні на заставах, ні на шляхах, і вони нічого не писали. Усе несли в пам'яті.
— Я знаю кількох, кому довіряю, — сказав Матвій, ніби підслухавши його думки. — Вони й так ходять по тих самих шляхах. Кожна дума складається з двох частин: та, що співається, і та, що лишається в мелодії. Якщо знати, де слухати, можна почути, що ховається. Я розішлю їх до Умані, до Лубен, до Корсуня й далі. Кожна пара за тиждень дізнається нові маршрути, і жоден писар їх не прочитає.
— Бо їх нема на папері, — підтвердив Лук'ян. — Старий спосіб, але він працює.
— Завжди працював.
Лук'ян скочив у сідло.
— Тримайся, друже.
— І ти.
Вони потисли одне одному руки, і від цього короткого, міцного дотику Данило раптом відчув, ніби щось у світі зрушилось з місця й уже не повернеться назад.
Оришка вийшла з млина останньою.
Вона була в новому кожушку, пошитому з обрізків старого, у великих рукавицях і в шапці, насунутій аж на очі. За спиною висіла торбинка, а в руці вона тримала свою тріску, яку тепер вважала за зброю. Вона трималась так поважно, ніби їхала на велику війну, а не на Січ до школи.
За нею в дверях стояв Куць. Він був такий маленький, що не діставав їй до пояса, але очі в нього блищали, як намистини, і на кошлатому обличчі виднілась строга рішучість.
— Ти пам'ятай, що я тобі казав, — сказав він.
— Пам'ятаю.
— Що саме?
— Не їсти сире тісто, не спати зі свічкою й не говорити з вітром. — Вона підняла вказівний палець. — І коли страшно, думати про піч.
— Правильно. — Куць важко зітхнув. — Ну, йди сюди.
Вона присіла. Він, піднявшись навшпиньки, висипав їй у долоню щось невелике, кругле й тверде. Данило, що стояв поруч, розгледів: це була кірка хліба, чорна, обпалена по краях, схожа на звичайний шматок, який лишають на печі.
— Де кірка, там і дім, — сказав домовик. — Тримай при собі. Якщо схочеш додому, потри її й скажи моє ім'я.
— А ти мене почуєш?
— Я завжди почую. — Він шморгнув носом. — Але не потирай даремно. Це не іграшка.
Оришка стиснула кірку в долоні, довго дивилась на нього, а тоді раптом обхопила його обома руками й затихла. Куць стояв нерухомо, ніби перетворився на статую, а в чорних очах його щось дивно блиснуло.
— Усе, усе, — пробурмотів він. — Ну, годі. Іди вже.
Оришка відпустила його, висякалась у рукав і рішуче, без жодного погляду назад пішла до коней. Куць дивився їй услід, потім стиснув кулачки й повернувся до Данила.
— Ти її бережи, — сказав він суворо. — Бо я знаю, де ти живеш.
— Я не знаю, де живу, — відповів Данило.
— То я знайду.
Він зник у дверях, і хата зачинилась за ним із легким скрипом.
Сонце зійшло, коли вони виїхали з міста.
Чигирин залишився позаду: вежі замку, сині від морозу, димарі, що почали куритись, дзвін, що десь за рікою вже закликав до ранкової молитви. Данило озирнувся лише раз. Матвій, Харитина й Бугаєнко з дружиною Мотрею стояли біля воріт і дивились їм услід. Мотря щось кричала, піднявши руку, а Бугаєнко стояв нерухомо, і його важка постать у чорному кожусі нагадувала дубовий стовп.
— Він добрий чоловік, — сказала Устина, їдучи поруч. — Цей сотник.
— Знаю.
— Мені шкода, що ми їх залишаємо.
— Нам ще не раз доведеться залишати добрих людей, — відповів Данило. Це були слова Лук'яна, але вимовив він їх, як свої.
Вони їхали шляхом на північний захід, у напрямку Січі. Попереду Лук'ян, за ним Сидір із Парасковою, потім Іван із Ликерою, потім Тихон із Мальвою, потім Горпина з Левком. Данило й Устина замикали колону, а посередині на маленькому сивому коні, якого віддав Матвій, їхала Оришка, увесь час крутячись у сідлі й розглядаючи кожне дерево.
Спершу вони їхали мовчки. Потім Горпина, не витримавши, вигукнула, що від такої мовчанки в неї болять зуби, а Левко відповів, що це не від мовчанки, а від недосипу, і Тихон сказав, що в нього теж, і почався звичайний дорожній галас, дружній, безглуздий і веселий. Оришка сміялась. Сидір голосно відповідав Горпині, Параска тихо хихотіла в кожух, а Лук'ян, що їхав попереду, не обертався, але Данило бачив, як у нього здригаються плечі.
Він теж усміхнувся. Уперше за кілька днів.
А потім його погляд упав на небо.
Над ними, високо в блідо-блакитному ранковому небі, кружляв птах. Великий, чорний, з довгими широкими крилами. Він ішов повільними колами, не поспішаючи, і щоразу, коли вони проїжджали повз нього, ніби відсувався вперед, зберігаючи ту саму відстань.
— Устино, — тихо покликав Данило.
— Бачу.
— Той самий?
— Той самий. — Вона не відводила від птаха очей. — Він летів за нами від Чигирина до Заріччя. Потім назад. Я думала, він шпигує, щоб передати комусь, куди ми їдемо. Але дивись: він завжди попереду.
— Не слідом.
— Не слідом, — повторила Устина. — Він не стежить за нами. Він знає, куди ми йдемо, і летить туди першим.
Вони замовкли. Ворон, ніби відчувши їхню увагу, склав крила, зробив широке коло, а потім різко рушив на північний захід уздовж шляху, не озираючись. За хвилину він зник за лісом.
Нічого не сталось. Було сонячно, морозно, гарно. Десь далеко в полях дзвеніли дзвіночки на санях. Над усім цим висіло небо, прозоре, як склянка, і Данило раптом подумав, що бувають дні, коли все ніби на своїх місцях, а все ж щось неправильне, як вивихнуте плече: болить не тоді, коли рухаєш, а коли стоїш.
— Даниле, — сказала Устина.
— Що?
— Я не боюсь.
Він глянув на неї. Вона дивилась просто перед собою, і профіль її, чіткий і спокійний, був таким, як завжди. Але рука, що тримала повід, ледь помітно тремтіла.
— Я теж, — відповів він.
Вони обоє знали, що це неправда.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше