Характерники

Розділ 8. Чамбул


Назад у нове Заріччя вони дісталися вже в сутінках. Сонце сіло за чорну рівнину, небо стало сіро-фіолетовим, і зі сходу повільно ліз місяць, червоний, мов розпечена монета. Дим на північному сході не розвіявся: тонкі чорні стовпи так само стояли над лісом, прямі, наче їх приколотили до неба цвяхами.
Біля воріт Явтухової хати їх чекав сам староста з ліхтарем у руці. Він побачив, у якому вони стані, і нічого не спитав. Тільки відсунув ворота ширше й гукнув у хату:
— Марфо! Гафію покличте! Скажіть, що в нас поранені!
Горпину посадили на лаву біля печі. Права рука висіла в неї, як чужа, плече набрякло, а долоня була обпечена так, що шкіра пузирилась, мов тісто на сковороді. Вона мовчала, дивилася перед себе й тільки зрідка шипіла крізь зуби, коли хтось необережно торкався ліктя.
— Я прочитав, — сказав Левко, розгортаючи свою книжечку, зшиту власноруч із клаптів паперу, і голос у нього тремтів від зосередженості. — Вивих плеча вправляють так: беруть за зап'ясток, трохи тягнуть униз і одночасно повертають назовні. Рівно, плавно. Тоді кістка стає на місце сама. Головне, не поспішати.
— Прочитав, — повторила Горпина, не повертаючи голови. — А робив?
— Теоретично.
— Теоретично. Левку, відійди.
— Але я…
— Відійди. Я хочу ще трохи пожити.
Левко з ображеним виразом відступив на крок. Тихон, що стояв поруч, ледь помітно усміхнувся. Данило сидів біля вікна й мастив опіки на своїй руці. Він упіймав погляд Устини й побачив у її очах те саме веселе тепло, яке вони всі відчували останнім часом, коли хтось із них лишався живий.
Двері розчахнулись, і на порозі з'явилась баба Гафія. Не сама: її вів попід лікоть онук, хлопчисько років чотирнадцяти. Вона була така крихітна, що тонула у кожусі, але йшла рівно й твердо, а очі в неї, ясні, дитячі, одразу знайшли Горпину.
— Це вона? — спитала Гафія.
— Вона, бабо, — відповів староста.
— Здорова дівка, — сказала Гафія. — Ану, давай руку.
Горпина без слова простягла вивихнуту. Баба взяла її за зап'ясток обома долонями, зазирнула їй у вічі й раптом сказала:
— Скажи щось.
— Що?
— Що завгодно. Хоч своє ім'я.
— Горпина.
— Горпина, — задумливо повторила Гафія. — А батька як звати?
— Кузьма, — почала Горпина, і в ту ж мить баба різко смикнула її руку вниз і назовні.
Хруснуло так, що Левко зблід, а Мальва зажмурилась. Горпина розкрила рота, щоб заволати, але не заволала. Вона лише довго, повільно видихнула крізь зуби, і на лобі в неї виступив піт. Баба Гафія відпустила її, наче нічого й не сталося, і відступила.
— Тепер рухай.
Горпина обережно підняла руку. Потім ще раз. Потім стиснула й розтиснула пальці здорової долоні.
— Працює, — вражено сказала вона.
— А ти як думала. — Гафія гмикнула. — Я вправляла плечі ще тоді, коли твоя прабабка гуси пасла. А ти, хлопче, — вона повернулась до Левка, — не лізь у ремесло, якого не знаєш. Книжки тобі корисні, але не замість рук.
— Я розумію, — тихо сказав Левко.
— Добре, що розумієш. — Вона глянула на скриньку, яку Данило тримав під пахвою. — Знайшли?
Данило промовчав, але баба, мабуть, прочитала все по їхніх обличчях. Вона повільно кивнула.
— Зачинили дверцята, — сказала вона. — Хтось. Не вперше.
— Ви знали про змія? — спитала Устина.
— Я знала, що там щось є. Мати моя казала: «Чорна земля не мертва, вона спить». І що розбудити її може лише той, хто прийде здалеку. Ти її розбудила. І вклала спати. Це добре. Але ненадовго.
— Чому?
— Бо вона ще вернеться. — Гафія повернулась до вікна, до темної північно-східної смуги неба. — А те, що там горить, до землі не стосується. Але теж пов'язане. Не питай як.
Вона ще раз глянула на Горпину, на Устину, на всіх по черзі, і в її очах з'явилося те, що Данило вже бачив на обличчі Бугаєнка: дивна суміш вдячності й жалю.
— Їдьте, — сказала вона. — Там без вас гірше. Я чую.
Вони виїхали за півгодини. Явтух сам вивів коней, нагодованих і напоєних, і поклав у сани два великі вузли з харчами, пробурчавши, що в дорогу без хліба не їдуть. Марфа вийшла на ґанок і стискала в руках хустку, а Килина, бліда й спокійна, стояла поруч і тримала матір за руку. Вона мовчки вклонилась усім, і Данило раптом відчув, що це та сама подяка, яку шепочуть без слів.
— Вільхівка, — сказав Явтух і показав рукою в бік диму. — До світанку доїдете, якщо лісом, повз Лужани. Там порожньо, всі в селі, збираються до церкви. А ще там стоїть осавул із полку, Харко Задніпровець. Тридцять козаків. Їх із Чигирина послали стерегти дорогу від татар.
— Тридцять, — повторив Тихон. — Проти чамбула.
Левко підняв голову, і Данило побачив, що він не знає цього слова. Левко виріс на книжках, а не на татарських шляхах.
— Чамбул, — пояснив Данило. — Так татари звуть невеликий загін швидких вершників, який налітає на село, хапає що може і зникає, поки не підійшла підмога. Сотня, дві, трохи більше. Таких чамбулів у степу за літо ходить десятки.
— Тобто це не військо, — сказав Левко.
— Це гірше. Військо йде на військо. Чамбул іде на тих, хто не може відбитися.
Вони рушили. Ніч була ясна, морозна, місяць піднявся високо й заливав рівнину рівним сріблястим світлом, у якому кожне дерево відкидало довгу синю тінь. Данило їхав попереду, Бурко ступав упевнено, але нервово, ніби відчував, куди вони прямують. Позаду скрипіли сани: Тихон правив, а Мальва, що сиділа поруч, закутала Горпину в кілька кожухів. Горпина відмахувалась і бурчала, що не хвора, а лише трохи потовчена.
Спершу вони їхали мовчки. Потім Левко не витримав:
— Давайте поміркуємо. Чамбул. Що ми про нього знаємо?
— Татарська кіннота, — сказала Горпина. — Швидка, легка, зі стрілами й арканами.
— Правильно. Але що це означає тактично?
— Що вони швидші за нас.
— Що вони не люблять тривалих боїв, — перебив Тихон. — Набіг, грабунок, ясир, відхід. Їм не потрібна перемога, їм потрібно не втратити людей і коней.
— А якщо їх зупинити? — спитав Левко.
— Тоді вони або відійдуть, або розлютяться й полізуть напролом, — сказав Данило. — Залежить від мурзи.
— А ти знаєш мурз?
— Одного знаю. Під Очаковом.
Далі вони їхали мовчки. Данило думав про Очаків: про довгий виснажливий день, про лави кінноти, що здіймали пил до неба, про Гната й Явдоху, які не повернулись. Він не любив згадувати. Але зараз спогади самі лізли в голову, як вода крізь шпарини.
Устина їхала поруч на своєму коні, і він мимоволі повернув голову. Вона дивилась просто перед себе, у ніч, і обличчя її було таке саме холодне, як завжди. Але в профіль, у місячному світлі, він помітив, що вона не така стомлена, як могла б бути. Навпаки: зібрана й натягнута, як тятива.
— Ти як? — тихо спитав він.
— Добре, — відповіла вона. — Краще, ніж мала б.
— Це через пісню?
— Може. — Вона помовчала. — Мені здається, я щось віддала. І щось отримала. Не знаю що. Але рівновага краща, ніж була.
Він не знав, що на це відповісти, тому просто кивнув і поїхав далі.
На світанку вони виїхали на узлісся. Небо на сході вже світлішало, перша рожева смужка лягла над обрієм, і в її холодному сяйві Данило побачив те, чого очікував і чого боявся.
Вільхівка лежала в долині між двома пагорбами й горіла.
Не вся. Півтора десятка хат вогонь уже пожер дотла, але кілька ще стояли, обкутані полум'ям: із вікон били жовті язики, стріхи тріщали й осідали, а над усім здіймалися стовпи густого чорного диму, який вони бачили ще з Заріччя. Вулицями між палаючими хатами носились вершники. Дрібні жилаві коні, хутряні шапки, щити зі шкіри, довгі ратища, і в руках у кожного аркан, що крутився над головою, як змія. Данило бачив, як один накинув петлю на жінку, яка тікала від розваленого тину, смикнув, і вона впала й поповзла по снігу, вчепившись у шнур. Інший загнав у купу кількох дітей і довгим батогом збивав їх докупи, як овець. Поруч горіла копиця, і на тлі вогню чітко виднілись силуети: татари, коні, а далі довга безладна колона зв'язаних людей.
— Скільки їх? — тихо спитала Устина.
Левко підповз до краю узлісся, притиснувся до снігу й шепотів, ворушачи губами:
— Двісті. Чи двісті п'ятдесят. Точніше не скажу, вони рухаються.
— Козаки?
— Там, — Мальва, що лежала поруч, вказала рукою. — Біля церкви.
Данило глянув. На невеликому пагорбі в центрі села, над кривою вулицею, стояла дерев'яна церква, а поруч, в одному дворі, млин на ставку, із колесом і великим дерев'яним амбаром. Обидві будівлі були обставлені возами, навантаженими мішками із зерном і дровами: слабкий, поспіхом збудований табір. Між возами ворушились фігури в козацьких шапках. Данило нарахував трьох. П'ятьох. Потім перестав рахувати.
Над церквою майорів прапор. Козаків було небагато, але вони трималися.
— Тридцять, як і казав староста, — прошепотів Тихон. — Може, вже менше.
— Б'ються, — сказала Горпина. — Дивіться.
З-за воза вистрілив самопал. За ним другий, третій. Татарський вершник, що наближався до церкви з арканом у руці, змахнув руками й випав із сідла. Решта, що летіли за ним, різко повернули, не підходячи ближче. Козаки тримали оборону, але вона була тонка, і Данило бачив, що їх повільно, методично стискають у кільце.
— Скільки в них часу? — спитав він.
— Година, — відповів Тихон. — Менше. Якщо мурза підтягне ще людей, не витримають.
— То що робимо? — Левко повернув до Данила бліде напружене обличчя. — Нас шестеро. Проти двохсот.
— Нам не треба вбити всіх, — відповів Данило. — Нам треба їх зламати.
Він замовк і довго дивився на село. У голові лунали слова Лук'яна, які він чув іще хлопчиськом: «Не бийся з усім військом. Шукай місце, де воно найслабше. І вдар туди так, щоб решта втекли самі».
— Коні, — нарешті сказав він. — Усі вони на конях. Налякай коней, і вони самі себе розтопчуть. Левку, скільки в тебе «Дзвонів»?
— П'ять, — відповів Левко. Він швидко порився в торбі й дістав зв'язку маленьких мідних дзвіночків, обмазаних воском. — Було більше, але кілька я витратив на змія.
— П'яти вистачить.
— Але ж вони не нечисть. «Дзвін» робить для нечисті те, що кулак для людини: відкидає її. Я випробував його лише на упирях та мерцях.
— А як він діє на живих?
— Звук діє на все живе, — зізнався Левко. — Людину він збентежить, але не відкине. А тварину… — Він раптом замовк і подивився на дзвіночки зовсім інакше. — Тварину налякає. Тварини чутливіші до такого, ніж люди. Кінь, що почує під землею цей гул, вирішить, що його кличе смерть.
— Саме так, — сказав Данило. — Нитки, Мальво?
— Багато. — Вона кивнула. — Але мені треба бути ближче.
— Будеш. Устино?
— Попіл, полинь, червоні нитки. І ще дещо. — Вона не пояснила що.
— Тихоне?
— Ланцюг і шабля. — Тихон розтягнув губи в тонкій усмішці. — Усе як завжди.
— Горпино?
Горпина сиділа на санях із прямою спиною, поклавши булаву на коліна, і дивилась на горіле село так, як дивляться на ворога, що ще нічого не помітив.
— Рука болить, — сказала вона. — Але бити можу.
— Лівою?
— Лівою. — Вона підняла булаву й виважила її в лівій руці. — Незручно. Зате веселіше. Вони не знатимуть, звідки удар.
Данило довго дивився на неї, потім кивнув.
— Тоді слухайте, — сказав він. — Ось як це буде.
Данило розповів план коротко, пошепки, водячи пальцем по снігу, як роблять військові на нарадах. Ніхто не перебивав. Коли він закінчив, Горпина кивнула, Левко пробурмотів, що в цьому плані надто багато місць, де все може піти не так, а Тихон мовчки перевірив ланцюг на поясі й підтягнув пасок на шаблі.
— Усі знають, що робити? — спитав Данило.
— Знаємо, — відповіла Устина.
— Тоді рушаймо.
Вони розійшлися без шуму, лісом, кожен у свій бік, і за хвилину білий край узлісся спорожнів, ніби там нікого й не було.
Левко з Мальвою пішли першими. Вони обійшли село з півдня, яром, що тягся вздовж замерзлого струмка, і вийшли до місця, яке Данило показав ще з узлісся: до невеликого загону біля крайніх тинів, де татарські хлопчаки й молоді воїни тримали запасних коней. Їх було десятків зо три, дрібних, жилавих, із довгими гривами, прив'язаних до кілків у ряд. Охороняли їх четверо хлопчаків, що весь час озирались на дим і явно жалкували, що не пішли разом із дорослими.
— Тут, — прошепотів Левко, лежачи на животі за кущем. Він розклав перед собою мідні дзвіночки й тремтячими пальцями розставляв їх по одному, як шахові фігури. — Пам'ятай: на нечисть «Дзвін» діє як удар. Тут він просто страшний. Кінь не піде на смерть через шум, він утече від нього.
— Знаю, — спокійно сказала Мальва. Вона вже діставала з рукава мотки червоної нитки й, не відводячи погляду від коней, швидко в'язала вузли. — Ти кидай, а я зв'яжу.
— Вузли на відстані?
— Заздалегідь. Дивись.
Вона шепнула щось над ниткою, плюнула на неї, зав'язала три вузли підряд, і нитка в її руках тихо здригнулась, ніби була жива. Мальва піднялась на лікті й не кинула її, а м'яко пустила по снігу, як пускають змію. Нитка поповзла вперед, розправляючись, швидко й безшумно, і за мить обвила кілок біля крайнього коня. Там, де вона торкалась волосяного мотуза, мотуз мінявся: ставав сірим, ламким, як осіння трава, і розсипався порохом.
— Один, — тихо сказала Мальва. — Вона так з усіма.
— Скільки подихів?
— Два.
Левко витер спітнілий лоб рукавом, підняв першого дзвіночка, стиснув його в долоні, шепнув слово й розчавив віск.
Звук вийшов не гучний, а глибокий, низький, як тоді в селі упирів. Він не розлетівся повітрям, а скотився по землі, як гуркіт підземного обвалу. Коні вмить скинули голови, заіржали, шарпнулись, і Левко кинув дзвіночок у самий центр загону.
Усе закрутилось. Тридцять коней, переляканих, водночас рвонули в різні боки. Мотузки, на яких вони стояли, розсипались у пил, нитка Мальви перегризла їх одну за одною. Хлопчаки-вартові закричали, один упав, другий кинувся хапати за гриву, і його поволокло по снігу. Табун, ревучи, вилетів із загону й помчав вулицею між палаючими хатами, в саме серце татарського табору.
— Два! — крикнула Мальва. — Кидай ще!
Левко кинув другий. Низький гул розходився по селу, як хвилі від каменя, кинутого у воду, і коні, що стояли в упряжі біля татарських вершників, один за одним починали бунтувати.
Устина з Горпиною увійшли в село з іншого боку, зі сходу, городами, пригинаючись між тинами. Горпина йшла першою, з булавою в лівій руці, і Устина, що трималась за її спиною, бачила тільки широку впевнену спину й коротку русяву косу, що виглядала з-під шапки.
— Ліворуч, — прошепотіла Устина.
Горпина рушила ліворуч, до обгорілої хати, з вікон якої ще виривався дим. Крізь вибиту раму було чутно жіночий плач і дитячий крик.
— Там люди, — сказала Устина.
— Бачу.
— Вони горять.
— Бачу, — повторила Горпина. — Що робимо?
Устина не відповіла. Вона вже підійшла до самих дверей, поклала долоню на дошки, відчула жар, що йшов зсередини, й коротко видихнула:
— Згас.
Те саме слово, що колись, але сказане інакше: тихо, як кажуть дитині, що розкричалась. Полум'я у хаті не вибухнуло й не метнулося. Воно зменшилось, на очах, ніби хтось поволі притискав його долонею, і за мить згасло зовсім, залишивши по собі сивий дим і чорні плями на стінах. Горпина вже била плечем у двері. Дошки тріснули, двері відлетіли, і з диму вивалились, закашлюючись, троє: стара жінка, молодиця й підліток з обпеченими руками.
— Тікайте, — сказала Устина. — До лісу. Прямо. Швидко.
— Дякуємо! — заплакала стара.
— Нема за що. Біжіть.
Вони побігли. Устина втягла повітря, відчула, як пече в горлі, й повернулась до наступної хати.
Саме тоді з-за рогу вилетіли двоє вершників.
Вони налетіли, як буря: два татарини в хутряних шапках, зі зведеними шаблями, і в одного на сідлі лежав зв'язаний хлопчик, якого він тягнув за собою, як мішок. Вони не чекали опору. Один повернув коня, щоб затоптати двох жінок на дорозі.
Горпина не відступила.
Вона зробила крок уперед, ліва рука пішла вгору з усього маху, і булава, повільна, важка, завбільшки з людську голову, врізалась коневі в груди. Звір заревів і сів на задні ноги, вершник злетів із сідла, перелетів через голову й гепнувся об землю. Горпина була вже над ним. Булава піднялась і впала один раз, і він затих.
Другий татарин, що не встиг відсахнутись, глянув на мертвого товариша, потім на дівчину в козацькому кожусі з довгою косою, що так легко махала булавою, й несподівано заволав:
— Шайтан!
Він повернув коня й рвонув геть, кинувши хлопчика на землю. Устина підбігла, підхопила його й розрізала ножем аркан, що стягував руки.
— Іди до лісу, — тихо сказала вона. — Там тебе сховають.
— А ти? — спитав він, ледь дихаючи.
— А я залишусь.
Хлопчик кивнув і побіг.
Данило з Тихоном ударили останніми й найпрямішим шляхом.
Вони поскакали в село просто з узлісся, крізь вогонь і дим, вузькою вулицею, що тяглась до церкви. Данило мчав попереду, нахилившись до гриви, з шаблею в правій руці й поводом у лівій, і Бурко, наче сп'янілий від страху і від волі, ніс його вперед так швидко, як не бігав ніколи. Позаду, дихаючи в потилицю, скакав Тихон зі срібним ланцюгом, що вже крутився над його головою, як праща.
Перші татари, що побачили вершників, не зреагували одразу. Довкола стояв такий галас, так клубочів дим, що кілька миттєвостей вони дивились на двох козаків, які летіли просто на них, і не розуміли, чи це підмога, чи ворог. Потім хтось завив «Алла!», і довгі ратища, що їх тримали боком, різко повернулись.
Данило встиг подумати лише одне: «Тільки не зупинятись».
Перший удар він прийняв на шаблю. Ратище, тонке, довге, зі сталевим вістрям, ковзнуло по лезу, і Данило різким рухом знизу вгору розрубав його надвоє. Наступної миті він був уже поруч із вершником, не вдарив, а штовхнув плечем, і татарин, збентежений, злетів із сідла.
Другий кинувся збоку. Данило нахилився, пропускаючи над головою криву шаблю, і зустрічним ударом підрізав коневі путо. Кінь упав, вершник покотився, і Бурко, переступивши через нього, помчав далі.
— Тримайся! — крикнув позаду Тихон.
Ланцюг свиснув у повітрі й обвив шию татарина, що вже заносив шаблю над Данилом. Срібло засичало, торкнулося шкіри, і чоловік скрикнув, розтискаючи пальці. Тихон смикнув ланцюг на себе, і вершник, як мішок, полетів на землю.
Вони мчали далі. Ліворуч горіла хата, праворуч стояла юрба полонених: два десятки жінок і дітей, нанизаних на один аркан, а навколо метушилось кілька охоронців, розгублених, що не знали, куди дивитись. Данило не зупинився, але краєм ока побачив, що за ним біжить ще одна фігура, тонка, закутана в кожушанку, вздовж тину, з піднятими руками.
— Устино! — гукнув він.
Вона не відповіла. Жменя попелу полетіла в обличчя найближчому охоронцю, потім другому, і ті, осліплені, закрутились, наче бджоли в диму. З-за рогу виринула Горпина й одним ударом збила обох на землю.
— Вперед! — крикнула вона. — Я прикрию!
Козаки в церкві не одразу зрозуміли, що відбувається.
Осавул Харко Задніпровець стояв за возом із мішками, притискаючи до плеча самопал, і вже втретє за годину відчував, що це його остання сутичка. Йому було під п'ятдесят. Голова в нього була голена до синяви, із довгим сивим оселедцем, вуса стирчали, як у кота, а лівої руки від ліктя не було: він втратив її під Корсунем багато років тому. Зараз у правій він тримав шаблю, а лівий обрубок затискав у ремені, і, дивлячись на татарську лаву, що знову й знову хвилями накочувалась на його вози, думав лише одне: «Хоч би ще один день».
— Осавуле! — гукнув молодий козак зліва, гарячково перезаряджаючи самопал. — Дивіться!
Харко глянув.
З боку лісу, по вулиці, крізь вогонь і дим, мчали двоє вершників, просто на татар. Один, у короткій свиті, з шаблею, що блискала на сонці, рубав наліво й направо, і татари перед ним розсипались, як солома. Другий, ще вправніший, крутив над головою довгий блискучий ланцюг і збивав вершників із сідел одним рухом.
— Це хто такі? — прохрипів Харко. — Звідки?
— Не знаю, осавуле. Але б'ються, як чорти.
— Це не наші, — мовив старий козак поруч, що стояв, спираючись на ратище. Обличчя в нього було мудре, зморшкувате, з очима, що бачили всякого. Звали його Свирид. — Я таких бачив. Один раз, під Кафою. Вони з Січі.
— З якої? — гаркнув Харко.
— З тієї.
Харко стиснув щелепи, перехрестився лівим обрубком і зрозумів, що вже вирішив.
— Хлопці! — закричав він на всю силу легенів, так, що почули навіть татари. — Не стояти! Вони нам допомагають! Бийте разом із ними!
Козаки, що півгодини тулилися за вози, раптом випросталися. У ту мить татарський вершник, що намагався підскочити до церкви, злетів із коня від Тихонового ланцюга, і Харко побачив, як два десятки козаків зриваються з місця й вибігають з-за возів із піднятими шаблями.
— Уперед! — заревів осавул. — За віру! За Січ! За тих, що поруч!
Це було, ніби розпечене вугілля впало на сухі дрова. Козаки, що стомилися, що вже не вірили, що доживуть до вечора, рвонули в бій із таким криком, від якого здригнулись стіни церкви. Самопали бухкали, шаблі свистіли, хтось із молодих, навіть не заряджаючи, кинувся вперед із ножем у зубах. Татари, що ще мить тому стискали кільце, раптом виявились затиснутими з двох боків.
Данило не бачив усього бою. Він бачив уривками, як це завжди буває: хтось падає, хтось кричить, хтось б'ється, хтось утікає. Він бачив, як двоє козаків, зовсім молодих, майже дітей, стягли з коня татарина з арканом на шиї. Бачив, як стара жінка кидала з ґанку горщик із окропом на вершника. Бачив, як Горпина, спокійна й зосереджена, тримала ліву руку ближче до тулуба, а булаву крутила так, ніби це було не важке залізо, а гілка. Раз вона схибила й булава врізалась у стовп хати, аж тріски полетіли, і татарин, що вже підбіг, підстрибнув і щез, наче й не було його: Горпина тільки лайнулась крізь зуби й замахнулась знову.
Бачив він і Мальву, що стояла на узвишші біля колодязя й не поспішаючи в'язала нитки: татарські коні, що вже тремтіли від дзвонів, падали, спутані невидимими мотузками, а вершники злітали з них, як листя. Бачив Левка, що перебігав двором від одного воза до другого й кидав останні дзвіночки з вереском, який зовсім не пасував до його звичайного серйозного вигляду. Два дзвіночки покотились по землі, ще один, лишений про всяк випадок, Левко притис до грудей.
Бачив він і те, чого не забуде. Татарські стрілки, що влаштувались на даху хліва, пускали в нього стріли, і Устина, не рухаючись, простягла до них руку. Стріли, що вже летіли, раптом повисли в повітрі, затремтіли, наче впіймані в павутиння, і повільно, одна за одною, обернулись і впали на землю.
— Яка гарна, — тихо пробурмотів Данило.
— Що? — не розчув Тихон.
— Нічого.
Тоді вони побачили його.
Над усім цим хаосом, на пагорбі, що височів за селом, нерухомо стояв вершник. Не метушливий, не розгублений, не злий. Спокійний. Високий, у залізному шоломі з довгим султаном із кінського волосу, у кольчузі, що виблискувала в холодному ранковому світлі, на білому коні, який ніби не відчував ні диму, ні крику. Він дивився на бій, склавши руки на передній луці сідла, і Данило, що вже кілька хвилин відчував на собі чийсь погляд, раптом зрозумів, чий.
Мурза.
Він не рухався. Але коли Данило, відбиваючись від двох татар, глянув на нього, мурза повільно підніс до губ ріг і засурмив.
Звук був низький, довгий, хрипкий, як голос старого вовка. Він котився над селом, і татари, що ще мить тому розсипались, збивались у купки й оглядались, раптом різко зупинились. Ті, хто біг, повернулись. Ті, хто падав, піднялись. Вершники, розкидані по вулицях, повільно, не поспішаючи, почали збиратись докупи, і від того, як чітко, без паніки, вони це робили, у Данила похололо між лопатками.
— Він їх збирає, — тихо сказав Тихон. — Це не втеча.
— Знаю.
— Вони перегрупуються.
— Знаю.
З усіх вулиць, із усіх закутків села татарські вершники стікалися до пагорба, де стояв мурза. Не малими групами, а лавою: п'ятдесят, сімдесят, сто. Сурма затихла, і в раптовій тиші було чути лише тріск вогню й важке дихання коней.
Козаки, що щойно тріумфували, повільно опускали зброю. Харко, що вибіг із церкви на чолі свого загону, зупинився, глянув на татарську лаву й тихо вилаявся.
— Живі ще, — прохрипів він.
— Є, — відповів Данило, під'їжджаючи. Рука в нього тремтіла від утоми, але шабля сиділа в долоні міцно. — Тепер буде головне.
— Що ти за один? — спитав Харко, дивлячись на нього знизу вгору. Оселедець прилип до чола від поту, а в очах, червоних від диму, була така втома, що Данило аж здригнувся.
— Данило. З Січі.
— З Січі. — Харко повільно кивнув. — Чув. Ну що ж, Даниле з Січі, дякую за допомогу. Але тепер їх більше, ніж було. Мурза зібрав усі сили.
— Бачу.
— Ти з ним розмовляти вмієш?
— Лише одним способом.
— Яким?
Данило не відповів. Він дивився на білого коня на пагорбі, на спокійного вершника в залізному шоломі, який, не відводячи очей, піднімав долоню в повільному жесті, що мав одне-єдине значення: знак для його людей готуватись.
— Той, що кинеться першим, не доскаче, — тихо промовив Данило, зіскакуючи з Бурка й передаючи повід найближчому молодому козакові. — А хто за ним, той теж. Нам треба втримати їх тут, у вузькій вулиці. Не пустити на відкрите поле.
— Скільки людей у тебе?
— Шестеро.
Харко мовчки подивився на нього, на його плечі, на рубець на руці й на кров, що засихала на лезі. Потім коротко засміявся.
— Шестеро, — сказав він. — Ну, цього вистачить. Хлопці, вишикуйтесь! Тримаємо вулицю!
Козаки, що розсипались по двору, почали збиратись у лаву, плече до плеча, шабля до шаблі. Десять, двадцять, два десятки поранених, які ще трималися на ногах. За їхніми спинами збирались Горпина, Тихон, Мальва, Левко й Устина. Усі шестеро стояли поруч, брудні, закопчені, виснажені, і Данило раптом відчув те, чого не очікував відчути в такий момент: спокій.
Вони були разом. Цього було досить.
Мурза підніс руку вгору, тримав її довго, ніби прислухаючись до чогось, і різко опустив.
Тиша тривала недовго. Мурза опустив руку, і татарська лава рушила.
Вони йшли не в галоп, а риссю, щільно, коліно до коліна, так, як ходять на певну справу люди, що давно звикли вигравати. Земля під копитами загула. З вузької вулиці, затиснутої палаючими хатами, це виглядало як стіна, що повільно котиться на тебе.
— Тримайте стрій! — ревів Харко. — Самопали, за командою! Не раніше!
Козаки стояли впритул, піки наперед, за ними шабельники, за шабельниками ті, хто заряджав. Данило бачив, як у молодого козака поруч тремтить рука на цівці. Хлопцеві було років вісімнадцять, і він ворушив губами без звуку. Молився чи лічив, чи просто казав сам собі, що не втече.
— Левку, — сказав Данило, не повертаючи голови.
— Останній, — відгукнувся Левко. Голос у нього був сухий. — Один дзвін. Більше нема.
— Куди кидати, знаєш?
— У вузьке місце. Туди, де вулиця стискається між двома хатами.
— Кидай, щойно перший ряд дійде до обгорілої стодоли.
Левко кивнув, розчавив віск у долоні й подихав на мідь, ніби гріючи її. Слів Данило не розчув. Потім Левко замахнувся й кинув дзвіночок низько, рівно, і той покотився по втоптаному снігу, дзенькаючи, як звичайна забавка.
Перший ряд вершників проскакав повз нього й не помітив. Лише коли дзвіночок опинився позаду, під копитами другого ряду, він вибухнув.
Гул, що пішов із землі, змусив здригнутись навіть Данила. Він знав, що це буде, і все одно відчув, як у грудях щось стислось і відпустило. Коні, що летіли в галопі, раптом ставали дибки, шарпались убік, і зімкнута лава розсипалась, як розсипається зерно з розірваного мішка. Вузька вулиця між тинами не мала куди розлити цей хаос. Коні тислись, падали, давили вершників, і перші ряди, що ще мить тому були вістрям, обернулись на купу.
— Вогонь! — гаркнув Харко.
Самопали бухнули всі разом. Дим, що вибухнув перед ними, на мить затулив усе. Потім із диму виринули вже козаки, з піками, з шаблями, з тим диким криком, від якого холоне кров навіть у того, хто кричить.
Данило не пам'ятав потім, скільки це тривало. Мабуть, недовго. Але в такому бою час рахується не хвилинами, а ударами.
Він бився пішим: Бурка забрав молодий козак і відвів за вози, і за те Данило був йому вдячний. З коня в такій тісняві користі мало. Шабля працювала в його руках рівно й без жалю, як коса на траві. Він не лютував. Лють ішла десь глибоко, під ребрами, і він тримав її там, як тримають п'яного товариша: міцно й без розмов.
Цього його навчили на Січі. Ще першої зими, коли він був худим хлопчиськом із горілим подихом, Лук'ян бив його палицею по зап'ястках і примовляв: «Гнів — це вогонь. Хто ним керує, той гріється. Хто йому підкоряється, той горить». Данило тоді не зрозумів. Зрозумів пізніше. Гнів ніколи не зникав. Він тільки навчився сидіти на ньому верхи.
Поруч Горпина, що лишила булаву застряглою в чиємусь щиті, билась коротким ножем, лівою рукою, лайлива, як стара крамарка. Вона пропустила два удари поспіль, і вдруге татарська шабля розпорола їй кожух над ребрами. Дівчина зашипіла, відскочила, і тут Тихон, що опинився поруч, смикнув ланцюг так, що чужа шабля вилетіла з пальців у повітря.
— Ліва — не твоя, — прохрипів він.
— Знаю, — гаркнула Горпина. — Не заважай.
За їхніми спинами Устина працювала зовсім іншим ритмом. Вона стояла біля колодязя між двома пораненими козаками, здавалось, нічого не робила, лише тримала їх за рукави й шепотіла. Але стріли, що летіли в їхній бік, чомусь не долітали. Ті, що долітали, ковзали по свитах, не пробиваючи.
Потім татарська лава зламалась.
Не одразу. Спершу позадкували ті, хто стояв ззаду. Потім ті, що посередині. А тоді, як завжди буває, коли перший не витримує, за ним ідуть усі. Вершники почали розвертати коней, і козаки, що вже відчували запах перемоги, рушили вперед. Харко щось кричав, але його ніхто не слухав.
— Стійте! — заревів нарешті Данило. — Не женіться!
Його не почули. Тоді він, не довго думаючи, вхопив за комір найближчого козака, того самого вісімнадцятирічного хлопця, що молився, і з усієї сили шарпнув назад.
— Куди? — прошипів він йому в обличчя. — У поле? Вони тебе там розсиплють, як просо!
— Але ж тікають…
— Хто тікає, той обертається. Дивись.
Хлопець глянув. На краю села, де закінчувались тини й починалось відкрите поле, татарські вершники справді розверталися. Не всі. Тільки ті, кого сурма мурзи покликала вдруге. Вони ставали лавою, вже не такою рівною, як раніше, але ще небезпечною.
— Усі назад! — гаркнув Харко, нарешті й собі зрозумівши. — До церкви! Ясир не кидайте!
Ясиром називали полонених, яких татари гнали в Крим на продаж. Данило знав це слово з дитинства, з тихих розмов біля вогню: «ясир, ясир», так мати шепотіла, коли за вікном виє вітер. Він знав, що це жінки й діти, зв'язані одним арканом, що йдуть пішки сотні верст у кайданах, а хто не дійде, лишається в степу. Але знати й побачити, то різні речі.
Їх зігнали на подвір'я за церквою, у куток під тином, де стояли голі яблуні. Десятків зо три, може, більше: жінки в обгорілих сорочках, хлопці з пов'язаними очима, діти, що трималися за подоли. Вони сиділи на снігу, зв'язані за руки й нанизані на один довгий аркан, як намисто. Охороняли їх шестеро татар, але коли почався бій, четверо кинулись на допомогу своїм і не повернулись. Лишилось двоє.
Двох було досить, щоб убити всіх, поки хтось добіжить.
Данило добіг першим.
Один із татар, широкоплечий, з рудою бородою, побачивши козака, не злякався. Він вихопив із-за пояса ніж, схопив за волосся найближчу дитину, дівчинку років шести, і приклав лезо їй до горла. Дівчинка не плакала. Вона просто дивилась на Данила великими сухими очима, а в руці в неї була затиснута глиняна свистулька, така сама, які колись майстрував його батько для сусідських дітей.
Данило зупинився.
Щось у ньому здригнулось. Не страх, не жалість, а щось темніше. Він знову відчув запах диму, ніби вони стояли не в чужому селі, а знов у його власному. Побачив чорні бруски там, де колись були хати, білу нерухому жінку на порозі, а на снігу відбиток вовчої лапи з довгою борозною від шаблі. Пальці, що стискали руків'я, побіліли. Він відчув, як рука ледь помітно піднімається.
— Рухнешся, — сказав татарин ламаною мовою, — вона вмре.
Данило не рухався.
Позаду він почув кроки: Тихон і Мальва бігли обережно, мовчки, чекаючи його знаку. Він не дав знаку. Він дивився на руку, що тримала ніж, на дрібний тремтячий пучок жил на зап'ясті, на ледь помітний рух кадика й думав лише одне: «Дихай. Дихай. Ще раз».
— Устино, — тихо сказав він, не повертаючи голови.
— Тут, — відгукнулась вона зовсім поруч.
— Скільки в тебе попелу?
— Досить.
— Не кидай. Тримай напоготові.
Вона змовчала. Данило зробив крок. Лише один, повільно, відкрито, не ховаючи шаблі, але й не піднімаючи її. Татарин напружився.
— Не підходь! — гаркнув він.
— Я не підходжу, — спокійно відповів Данило. — Я кладу шаблю.
Він повільно, дуже повільно нахилився й поклав її на сніг. Потім випростався й показав порожні долоні.
— Гаразд, — сказав він. — Чого ти хочеш?
Татарин здивовано кліпнув. Такого він не очікував. Рука з ножем на мить ослабла. На один подих, але Данилові його вистачило. Попіл, що Устина підкинула в повітря зовсім беззвучно, ліг татаринові на обличчя тонкою пеленою, і той дико заволав, смикнувся й випустив дівчинку. Данило вже був біля нього. Один удар кулаком в око, другий у горло, і татарин упав на коліна, сліпо водячи ножем у повітрі. Тихон довершив справу, обвивши його ланцюгом.
Дівчинка кинулась до Данила. Вона обхопила його ногу обома руками й затихла, вдивляючись у складки його свити, наче в стіну.
— Усе, — сказав він. — Усе добре.
Він не вмів говорити з дітьми. Він просто стояв і тримав долоню в неї на голові, а за спиною Мальва вже різала аркан.
Вони саме розв'язували останніх полонених, коли на подвір'я в'їхав вершник.
Не втікач і не нападник. Білий кінь ішов спокійно, майже ступою, а на ньому в залізному шоломі з султаном сидів мурза. Позаду, кроків за тридцять, зупинилась невелика група його людей, насуплених, мовчазних, зі зброєю напоготові, але ніхто не рухався.
Козаки, що були на подвір'ї, схопились за шаблі. Харко вибіг із-за церкви, зупинився за кілька кроків і гукнув:
— Стій! Далі ні кроку!
Мурза зупинив коня сам. Спершу подивився на ряди козаків, потім на розрізаний аркан і розв'язаних жінок, потім на Данила, що стояв із дівчинкою, чіпкою, як реп'ях, на нозі.
— Хто у вас старший? — спитав він.
Говорив він чисто, з легким степовим акцентом, але без помилок, і від цього Данилові стало неприємно. Це була не людина з кочового війська. Це була людина, яка вчилась.
— Я, — сказав Харко.
— Ти не старший, — мовив мурза спокійно. — Ти осавул. А старший у вас оцей. — Він кивнув у бік Данила. — Я бачив, як ви ховаєтесь за ним.
Харко нічого не відповів, лише вус його смикнувся.
Данило обережно відчепив дівчинку, передав її Мальві й вийшов уперед.
— Я слухаю.
— Мене звати Аслан-мурза, — сказав той. — У мене сто двадцять чоловік, ще живих і здорових. У вас менше. Я міг би піти вам навперейми й спалити церкву разом з усіма, хто в ній. Ви це знаєте.
— Знаю.
— Але ж і ви знаєте, що я втрачу багато. А мої люди стомились і хочуть додому. Тож я пропоную, як чоловік чоловікові: розійдімось по-доброму. Ви залишаєте мені мій ясир, я залишаю вам ваше село.
— Ні, — сказав Данило.
— Подумай.
— Я подумав.
Мурза довго дивився на нього, не кліпаючи.
— Тоді, — повільно мовив він, — ми можемо вирішити це інакше. Ти й я. Один на один. Якщо переможеш ти, мої люди йдуть звідси без полонених. Якщо переможу я, ти віддаєш мені все, що ми тут розв'язали, і пропускаєш мене.
Харко похитнувся.
— Не слухай його, — прохрипів він Данилові у вухо. — Це пастка. Він тільки того й чекає, що ти…
— Знаю, — тихо відповів Данило. — Але пастка в тому, що він не збреше.
— Чому?
— Бо він говорить, як той, у кого є честь. А в таких це вада.
Устина, що стояла за плечем, торкнулась його ліктя. Не сказала ні слова, але він розчув те, що вона хотіла сказати: «Я поруч».
Данило кивнув. Потім повернувся до мурзи.
— Згода, — сказав він. — Пішки чи верхи?
— Як вважаєш за потрібне.
— Пішки.
— Тоді й я. — Мурза легко зіскочив із сідла, віддав повід найближчому воїнові й повільно витяг шамшир. Не прямий, як козацька шабля, а крутий, вигнутий, мов місяць на ущербі. Леза в ньому було менше, ніж у Данилової, але рука, що його тримала, була жилава, легка й зовсім не втомлена.
Вони зійшлись посеред подвір'я, на втоптаному снігу, між рядами людей, що відступили до тинів і дивились мовчки. Ні Харко, ні мурзині люди вже не дихали.
Він бив не зверху, як б'є козак, а знизу, з розвороту, коротким і різким рухом, від якого повітря заспівало. Данило відбив, відступив, відбив знову. Мурза переступав легко, майже танцюючи, і за мить Данило зрозумів, що має лише один шанс: не відповідати тим самим.
Він бачив таких бійців. Лук'ян казав: «Швидкого не наздоженеш. Але швидкий мусить повторюватись, бо тіло в усякого одне, а рухів у нього небагато. Рахуй».
Він рахував.
Перший удар знизу вправо. Другий зверху вліво. Третій прямий, колючий, у живіт. Потім знову знизу вправо. Данило відбивав і відступав, ніби не встигав. Мурза, відчувши слабину, поспішав дедалі більше, а Данило давав йому цю швидкість і не опирався.
Кілька довгих хвилин він тільки боронився. Людям, що дивились, здавалось, що козак ось-ось упаде. Харко вже схопився за руків'я. Мальва, закусивши губу, міряла кроками відстань між Данилом і мурзою, готова кинутись між ними.
А Данило рахував.
Третій удар, прямий. Шостий, прямий. Дев'ятий, прямий. Після кожного третього удару мурза відступав на п'яту, щоб набрати розгін, і на долю секунди ліве плече його відкривалось. Це було зовсім небагато, менше за подих. Не кожен помітив би. Але Данило помітив.
Він не кинувся. Двічі він дав мурзі це відкрите плече, не вдаривши, бо чекав, чи не помилився. А втретє, на дванадцятому ударі, не відступив, а ступив. Не назад, а вперед, просто в розворот.
Мурзин шамшир свиснув у повітрі там, де ще мить тому було Данилове плече. Данило вдарив ліктем у відкрите ребро, миттєво, коротко, без розмаху, а коли мурза, захлинаючись, відсахнувся, ударив його кулаком у скроню, під шолом, і звалив на сніг.
Усе вмістилось у три подихи.
Мурза ще пробував підвестись, але Данило вже притискав коліном його руку з шамширом, а власну шаблю тримав біля горла, там, де кольчуга закінчувалась і починалась шия.
— Це честь, — сказав він тихо, щоб чули лише вони двоє. — А це розрахунок. Ти бився красиво. Я бився просто.
Мурза дихав важко, але очі його були спокійні. Темні, глибокі, трохи насмішкуваті.
— Убивай, — сказав він. — Таке було слово.
— Слово було інше. Ти йдеш без полонених.
— Тоді ти мусиш мене вбити. Інакше хто зупинить мою помсту?
— Ти. — Данило відсунув лезо на ширину пальця. — Ти сам.
Він забрав коліно, відступив і, не повертаючись спиною, показав на північ.
— Іди. Забирай своїх людей, своїх поранених і йди. Але коли знову побачиш козацьке село, згадай це подвір'я.
Мурза повільно підвівся. На обличчі в нього розпливалась синява, шолом із султаном з'їхав набік, і виглядав він раптом не страшним, а втомленим і навіть трохи старим. Він довго мовчав, дивлячись у сніг, потім підніс голову.
— Я не вбиваю дітей, — сказав він. — Сьогодні мої люди нищили це село не за моїм наказом. Я лише привів їх сюди. Хтось сказав мені, що тут буде легка здобич і багато срібла, і що ніхто не прийде. Не знаю, хто.
— Як це не знаєш?
— Він говорив так, ніби вже бачив, як усе станеться. — Мурза не відповів на погляд. — Не питай більше.
Він повернувся до свого коня, взяв повід і вже в сідлі, не дивлячись на Данила, коротко кинув:
— У мене був небіж. Молодий, гарячий. Він лишився там, біля загону з кіньми, і не встиг відійти. Якщо він живий, я прошу, щоб ти його не вбивав.
Він озирнувся. На мить у його очах з'явилось те, чого Данило не очікував побачити в чужому воїні: тривога, не за себе.
— Добре, — сказав Данило.
Мурза різко кивнув. Потім дав знак своїм, і татарська лава, не поспішаючи, не оглядаючись, повернула коней і рушила геть. Спершу кроком, потім риссю, потім галопом, і за кілька хвилин на білому полі від них лишилась лише хмара снігової куряви.
Данило не одразу зрозумів, що все закінчилось.
Він стояв посеред подвір'я, і тільки тепер відчув, як тремтять руки, що були такими твердими весь бій. Ніби хтось вийняв із нього стрижень, і тіло, що тримало його сторч, раптом стало просто тілом: стомленим, брудним, голодним.
Харко підійшов першим. Мовчки, не підводячи очей, поклав здорову руку Данилові на плече й довго не знімав.
— Ти міг його вбити, — сказав він нарешті.
— Міг.
— Чому ж не вбив?
— Бо він би помер, а вони, — Данило кивнув у бік яблунь, під якими вже збирались визволені жінки, — вони б усе одно лишились без чоловіків. Від мертвого мурзи нікому не легше.
— Хіба так воюють?
— Не знаю, — чесно відповів Данило. — Я ще вчуся.
Харко, що за свої п'ятдесят років бачив і не таке, хмикнув у вус і пішов кудись, шморгаючи носом.
Того, кого шукали, знайшли біля загону.
Це був хлопець років сімнадцяти, худий, темноволосий, у розірваному кожушку, з лівою ногою, вивернутою під дивним кутом. Він лежав за купою розбитих кілків, дихав коротко й важко, а коли до нього підійшли Тихон із Левком, спробував витягти ножа. Рука затремтіла, і ніж випав.
— Не чіпайте його, — сказав Тихон.
— Це ж татарин, — буркнув Левко.
— Це поранений. Дивись, у нього кінь на нозі лежав.
Справді, на нозі в хлопця темніли глибокі синці від копит. Один із коней, що вирвались із загону, коли дзвіночки Левка зчинили переполох, збив його й, мабуть, зламав щось у стегні. Хлопець не плакав і не просив пощади. Він лише дивився на двох козаків диким, злим, неприхованим поглядом, а губи його шепотіли щось, що, певно, було молитвою.
Данило присів поруч. Подивився на ногу, потім на обличчя.
— Як тебе звати?
Хлопець мовчав.
— Аслан-мурза — твій дядько?
Здригнулись вії. Це була відповідь.
— Він просив, щоб я тебе не вбивав, — спокійно сказав Данило. — Ми й не будемо. Але ти не втечеш, бо нога зламана. Ми її перев'яжемо. Згода?
Хлопець довго дивився на нього. Потім, ніби змирившись, прикрив очі й коротко кивнув.
— Тихоне, — сказав Данило, підводячись. — Допоможи. Мальво, шини.
— Він же ворог, — тихо озвався Левко.
— Був, — відповів Данило. — Тепер це хлопчисько зі зламаною ногою. Мертвий він нам нічого не скаже, а живий може.
Левко промовчав. Але коли Тихон із Мальвою обережно підняли хлопця на руки, він сам, без слів, підійшов і підтримав ногу.
Сонце вже піднялось над лісом, коли Данило нарешті вийшов за ворота Вільхівки й сів на колоду біля шляху. Усе довкола було мокре, чорне й тихе: вогонь згас, дим розсівся, лишились обвуглені стіни, і над ними, як свічки, у блідо-блакитне небо тяглись тонкі стовпчики сивого диму.
До нього підсіла Устина. Без слів, просто сіла поруч, плече до плеча, і заплющила очі.
— Ти бачила, як вона на мене дивилась? — спитав він. — Та дівчинка.
— Бачила.
— Як на мого батька.
— Знаю.
Вони помовчали.
— Я впіймав себе, — сказав він нарешті. — Там, коли той тримав ніж. Я тримав себе за горло, щоб не кинутись. І коли здалося, що вже не втримаю, я подумав про тебе.
— Про мене?
— Що ти там, позаду. Що ти щось зробиш, і все вийде. І вийшло.
Устина відкрила очі й повернула до нього обличчя. У ранковому світлі воно було бліде, з темними колами під очима, з плямою попелу на щоці, але вуста її на мить розтяглись у слабку, справжню усмішку.
— Ми ж половинки, — сказала вона.
— Знаю.
— Тож не дякуй.
— Не збирався.
Вона тихо засміялась, і від цього сміху йому раптом стало легше, ніж від усього, що було вчора.
Позаду, за ворітьми, Харко давав команди. Козаки вже збирали вбитих, рили в мерзлій землі яму, а Мальва з Горпиною терпляче перев'язували поранених. З церкви тягнуло ладаном: хтось, певно, вже відслужив коротку молитву. Данило слухав усе це, дивився в небо й думав про те, що сказав мурза.
«Він говорив так, ніби вже бачив, як усе станеться».
Хтось привів сюди татар. Хтось пообіцяв їм легку здобич і гроші. Хтось, кому було вигідно, щоб шестеро з Січі гаяли час серед чужого диму.
Затримати до світанку. Тримай їх у місті.
Він повільно стиснув кулак.
Ховали до полудня.
Мерзла земля за церквою піддавалась важко. Козаки рубали її сокирами, довбали киркою, що знайшлась у селянина, і яма виходила вузька, довга, одна на всіх. Загиблих у Вільхівці було двадцять четверо: одинадцять селян і тринадцять козаків. Харко рахував їх на пальцях, збивався й починав спочатку, а потім махнув рукою й сказав, що рахувати їх треба не пальцями, а молитвами.
Данило допомагав, поки в нього не відмовили руки. Тоді він сів на купу мерзлої землі й дивився, як старий піп із Вільхівки, що вижив, бо пересидів бій у льосі, читає над ямою. Голос у нього був тонкий, надтріснутий, але слова виходили рівно, і ніхто не перебивав. Жінки стояли тісно, обійнявшись, і мовчали так, як мовчать люди, що вже виплакали все, що мали.
Дівчинка зі свистулькою стояла поруч із Мальвою й не відпускала її рукава. Мальва не відсувалась. Вона лише час від часу поправляла дитині шапку, не дивлячись на неї, як поправляють уві сні.
Коли піп замовк, першу жмоню землі кинув Харко. За ним по одному підходили інші, і земля падала глухо, без луни. Тихон тримався збоку. Він глянув на Мальву, потім на ліс, ніби вирішував щось, і нічого не сказав.
Надвечір осавул запросив їх до себе, до єдиної цілісінької хати на околиці. Господарі пішли ночувати до родичів, а Харко розташувався тут, як у своїй. На лаві лежали шаблі, на столі стояв чавунний горщик із кулішем, у кутку на соломі спав його молодий козак із перев'язаною головою.
Вони сіли довкола стола, всі шестеро й осавул. Мальва принесла ще й хліба, який знайшла в чиємусь погребі. Куліш був пісний, із пшоном і салом, але ніхто не відмовлявся. Їли мовчки, і лише Левко, що не міг довго мовчати, вирішив пожартувати:
— Пане осавуле, а де ж ваша друга рука? Я так і не зрозумів, чи ви її татарам віддали, чи сховали на чорний день.
Горпина штовхнула його під столом ногою, але Харко засміявся першим.
— Чорний день уже минув, хлопче, — сказав він. — Було це під Корсунем, років двадцять п'ять тому. Я тоді був молодший за тебе. Гнали ми ляхів, а один із них вдарив мене шаблею так, що рука повисла на шматку шкіри. Лікар обрізав, припік, а я ще й співав. Бо як не співати, коли тобі руку рубають?
— Козак, — з повагою мовив Левко.
— Дурень, — поправив Харко. — Але живий.
Усі розсміялись, навіть Устина, що весь вечір сиділа, ніби вкопана, й дивилась кудись повз вогонь.
Коли куліш скінчився, Харко витер вуса долонею, відкинувся до стіни й подивився на Данила довгим, оцінювальним поглядом.
— Хочу сказати вам дещо, — повільно мовив він. — І хочу, щоб ви не ображались.
— Кажіть, — відповів Данило.
— Козакую я років тридцять. Ходив на Крим, ходив під Очаків, двічі потрапляв у полон і двічі тікав. Про вас, січових, я чув відколи себе пам'ятаю. Діди розказували біля вогню, що є такі козаки, які не мруть від стріл і говорять із мерцями. Я не вірив. Думав, байки, щоб дітей лякати. А вчора побачив усе на власні очі. І скажу так: ми вас боїмось.
Нікому з шести ці слова не здались неприємними. Вони вже чули їх, і не раз.
— Не тому, що ви лихі, — вів далі Харко. — Тому, що ви інші. Ми рубаємось шаблею, а ви рубаєтесь ще чимось. Я бачив, як та дівчина зупиняла стріли, як оця, — він кивнув на Мальву, — в'язала коней на відстані, як хлопець кидав дзвони, від яких душа з тіла виходить. А ми, прости Господи, люди прості. Віримо в Бога, в шаблю й у товариство. А ви вірите ще в те, чого ми не розуміємо.
— Ми теж віримо в Бога, — тихо сказала Мальва.
— Знаю. Я бачив, як ти хрестилась. І все одно. — Харко зітхнув. — Моя Ганна казала: «Ти, Харку, нічого не боїшся». А я вампірів боюсь. Боюсь так, як і ви, тільки не кажу вголос. Тому коли ви приїздите, коли діди шепочуть: «Ото ж ті, з Січі», я знаю одне: ми не самі. Хтось стоїть між нами й темрявою. І цього досить.
— Ви не мусите нас любити, — сказав Данило.
— А я й не люблю, — чесно відповів Харко. — Я вас поважаю. Це дорожче.
Він налив усім по кухлю горілки з глека, що стояв біля порога, і вони випили мовчки, не цокаючись.
Було тихо, лише в кутку сопів молодий козак. Данило дивився на свою руку, на побиті кісточки, на засохлу кров, яку не відмив, і думав, що вперше за довгий час сидить за одним столом із простими людьми й не почувається чужим.
Допитувати небожа мурзи почали вночі.
Його тримали в клуні, на соломі, під охороною двох козаків. Нога була в шині, обличчя бліде, але очі живі, сердиті, як у молодого вовка, що вже зрозумів, що клітка зачинена, але ще не здається. Мальва принесла йому води й вузький шматок хліба. Хліб він узяв, а води не пив, доки не побачив, що вона пригубила першою.
— Нічого в ній нема, — сказала вона. — Пий.
Він випив і вперше заговорив. Татарською.
Харко покликав із хати козака, що знав мову. Це був той самий Свирид, старий, із мудрим зморшкуватим обличчям, що бачив січових під Кафою. Він сів навпроти хлопця, склав руки на колінах і довго мовчки дивився йому в очі.
— Як звати? — спитав нарешті.
— Алім, — вимовив хлопець.
— Скільки тобі літ?
— Сімнадцять.
— Мати жива?
Хлопець відвернувся.
— Ясно, — тихо мовив Свирид і перейшов на татарську. Він говорив довго, спокійно, і Данило, що стояв, схрестивши руки, у дверях, чув лише уривки: «дядько», «похід», «срібло». Алім відповідав спершу коротко й неохоче, потім більше. Коли він замовк, Свирид повільно підвівся, струсив із колін солому й обернувся до Данила.
— Він каже, що їх привів один чоловік.
— Який?
— Прийшов узимку й сказав, що в цих краях багато срібла й мало війська. Хто він і звідки, хлопець не знає, а дядько знає, але не казав.
— Опис?
— Високий, худий. Увесь у чорному. На плечах плащ, довгий, мокрий, хоч дощу не було. Від нього пахло мокрою вовною, як від вівці під дощем. Так сильно, що в юрті нічим було дихати. Дав золота. Багато. Мурза Аслан узяв, але не радий був. Казав, що не любить, коли хтось платить наперед.
— А звідки він приїхав?
Свирид запитав. Хлопець відповів, і по обличчю старого козака майнула тінь.
— Каже, що не приїхав. Просто став перед шатром уночі, коли вартові спали. А вранці вже були гроші. Дядько й сам злякався. Але було пізно.
Устина, що мовчки стояла за плечем Данила, підняла голову.
— Мокра вовна, — повторила вона. — Як від вовка.
— Як від вовка, — тихо відповів Данило.
— Але ж це не він. Від Корінника в Очакові нічим не пахло, лише землею. А вовк із мечем ішов слідом на Чигирин.
— Тоді хто?
Ніхто не відповів. Свирид тільки хитнув головою й поставив Алімові ще одне запитання. Хлопець довго мовчав, дивлячись на солому, потім сказав кілька слів, ледве чутно.
— Що він сказав? — спитав Данило.
— Що чоловік у чорному казав дядькові одне слово, коли йшов, — відгукнувся Свирид. — «Затримати».
Данило повільно, дуже повільно видихнув.
— Затримати, — повторив він. — Кого?
— Не знаю, хлопче, — сказав Свирид. — Але вже вдруге за кілька днів чую це слово від людей, що його не знають.
Тихон, що стояв позаду, нахилився до Мальви й щось прошепотів. Вона кивнула. Левко, що весь допит сидів на діжці й мовчки жував соломинку, раптом вийняв її з рота й сказав тихо, майже до себе:
— Це не вовк. Вовк не стелить килим перед ворогом. Вовк кусає.
— Чому ти так вирішив? — спитала Горпина.
— Бо той, хто платить наперед і наказує затримати, думає, а не кусає. Це третій. Окремий.
— Корінник?
— Може, він. Може, хтось інший. — Левко стенув плечима. — Але хтось, кому важливо, щоб ми були не там, де мали бути.
Нікому не хотілося з цим сперечатись.
Ранок був білий і тихий. Сніг, що вночі пішов знову, засипав чорні плями на дворах, і Вільхівка виглядала майже мирною, ніби нічого й не було. З димарів повільно здіймався дим, не той, що вчора, а звичайний, хатній. Жінки, що вижили, вже стояли біля колодязя й розмовляли півголосом. Діти, ті, що ще вчора сиділи зв'язані, гралися в снігу, і дівчинка зі свистулькою вперше за два дні засміялась.
Данило вийшов на ґанок, вдихнув морозне повітря й хотів уже йти до коней, коли побачив, що до воріт їде вершник.
Один, на гнідому коні, закутаний у сіре, з торбою через плече. Він їхав швидко, але не гнав, як їдуть ті, хто привіз і добру, і лиху звістку й не знає ще, яку саме. Харко вийшов йому назустріч із самопалом, потім опустив його й гукнув:
— Свої!
Це був гінець із Чигирина. Молодий, веснянкуватий, з обмороженою щокою. Він зіскочив із коня, привітався, роззирнувся й, нікого не питаючи, пішов просто до Данила.
— Ви з Січі?
— Так.
— Лист від Матвія Крука.
Він витяг із-за пазухи згорток, складений учетверо, перев'язаний шнурком і запечатаний червоним воском. Данило зламав печатку, розгорнув аркуш і прочитав. Почерк був твердий, злегка нерівний, ніби писали на колінах.
«Даниле, Устино. Лук'ян їде до Чигирина. Вийшов із Січі три дні тому, з ним ще дві пари. Кажуть, у нього важка звістка, і він хоче розповісти вам сам, віч-на-віч, а не листом. Просить: не йдіть далі, чекайте нас у місті. Поки він не приїде, нікуди. Не питайте мене чому. Я сам не знаю, але вперше за двадцять років бачу в нього такі очі. Матвій».
Данило прочитав двічі. Потім подав аркуш Устині, що вже стояла поруч.
Вона прочитала, і тінь, що вже кілька днів лежала на її обличчі, стала глибшою.
— Він їде сам, — повільно мовила вона. — Не шле листа з голубом, не шле гінця. Їде сам.
— Так.
— Лук'ян ніколи не залишав Січ без дозволу.
— Знаю.
— Значить, дозвіл був. Або… — Вона не договорила.
Данило мовчав. Він дивився на гінця, що жадібно їв хліб, не відриваючи очей від кінської гриви, на Харка, що розмовляв із селянином, на дітей, що гралися на снігу, і відчував, як у ньому піднімається щось, чого він давно не відчував. Не гнів і не страх. Передчуття.
— Збираємось, — сказав він. — Їдемо до Чигирина.
— Лук'ян просив чекати, — нагадала Устина.
— Чекатимемо в місті. Там Матвій, там застава й там тепліше, ніж тут.
Устина кивнула. Потім, трохи помовчавши, додала тихіше, так, щоб не чув ніхто, крім нього:
— Даниле.
— Що?
— Це була не випадковість. Татари, дим, мурза. Хтось хотів, щоб ми затрималися. Саме тоді, коли Лук'ян їде до нас.
— Знаю.
— Ти боїшся?
Він не відповів одразу. Дивився на небо, на тонкий білий дим над димарями, на ворон, що кружляли над полем, де вчора стояла татарська лава.
— Не за себе, — сказав він нарешті.
Вони обоє замовкли.
За годину шестеро виїхали з Вільхівки. Алім залишився в Харка, на возі, під доглядом Свирида. Харко проводжав їх до самих воріт, і коли вони вже виїхали на дорогу, гукнув навздогін:
— Даниле!
Данило обернувся.
— Ти питав, як воюють. Тепер знаєш: тримаються разом. Цього досить.
Данило кивнув, торкнувся пальцями шапки, і вершники зникли в білій імлі.
А в них за спинами, над темним лісом, довго й безгучно кружляв великий чорний птах. Той самий, що колись проводжав їх із Чигирина. Але ніхто його не помітив: воронів у тих краях було багато.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше