Чигирин показався на другий день по обіді. Спершу над білою рівниною піднявся дим: не один стовп, а десятки, зліплені вітром у довгу сіру хмару, що висіла над обрієм, як брудна вата. Потім виросла гора з темним зубчастим вінцем замку. Потім Тясмин, замерзлий, з чорними плямами ополонок, і береги, обліплені хатами так густо, що здавалося, ніби місто вилилося з замку, як тісто з діжі.
Данило зупинив Бурка на пагорбі й дав іншим підтягнутися. Левко, що від ранку сидів позаду на запасному коні, мовчав, і це було найкращим свідченням того, що він вражений.
— Це все місто? — тихо спитала Оришка з саней.
Вона вперше за дев'ять років бачила більше двох десятків хат разом. Закутана в Тихонів кожух по самі очі, вона дивилася на Чигирин, як на казку, де страшно, але цікаво.
— Це все місто, — відповіла Горпина. — Не бійся. Воно гучніше, ніж небезпечне.
— А ти звідки знаєш?
— Бо я з Корсуня. Там не гірше.
Левко пирхнув. Горпина повернула до нього голову, і той швидко зробив вигляд, що розглядає хмари.
Вони спустилися до міста через східну браму. Вона була старою, дубовою, оббитою залізом, із двома баштами, на яких стояли козаки у смушевих шапках і з довгими самопалами. Чоловік біля воріт, дебелий, червонощокий, із вусами до підборіддя, окинув їх довгим поглядом: шість чужих, із кіньми, з санями, з дитиною. Тоді його погляд зупинився на червоних нитках, вишитих по комірах, і на срібних сережках у вухах Данила й Тихона.
Козак повільно зняв шапку.
— Заходьте, панове, — сказав він упівголоса. — Не затримуйтесь, прошу. Тут вас ніхто не зупинить.
Вони проїхали, і Данило відчув, як за спиною гомін воріт на мить стихає, а потім відновлюється, але вже інакше, з оглядкою. Охоронці дивились їм услід. Один із молодших, ще безвусий, хрестився під кожухом, думаючи, що ніхто не бачить.
Вулиці Чигирина були вузькі, звивисті, всипані сіном і кінським гноєм, що замерз кучугурами. По обидва боки тулилися дерев'яні й мазані хати, з навісами, на яких висіли вивіски: чобіт, келих, бублик, ножиці. Над усім стояв запах диму, свіжого хліба, коней, дьогтю й копченої риби. З кожного двору лунали голоси: хтось колов дрова, хтось лаявся, хтось співав, поки не обірвав сам себе. По вулицях сновигали міщани у вовняних каптанах, жінки з кошиками, ремісники в шкіряних фартухах, чернець у чорному, що ніс у руках глечик, дитина, яка тягла на шнурку дерев'яного коника.
І кожен, хто бачив їх, робив одне з трьох: відвертав очі, кланявся або дивився відкрито, довго, з виразом, якого Данило ніяк не міг назвати.
— Чого вони так? — тихо спитала Мальва, що весь день мовчала.
— Бо ми з Січі, — відповів Тихон. — Ми вже говорили.
— Ні. — Мальва похитала головою. — Дивись на ту жінку.
Він глянув. На ґанку біля пекарні стояла молода жінка в картатій хустці, з немовлям на руках. Вона дивилась на Устину. Не зі страхом, не з цікавістю, а з якоюсь дивною, схвильованою надією. Коли Устина зустрілась із нею очима, жінка не відвернулась, а повільно й урочисто вклонилась.
— Вона просить, — сказав Левко пошепки. — Не нас, а те, що ми вміємо. У неї дитина хвора, мабуть.
— Мабуть, — відгукнулась Устина.
Вона зупинила коня, повернулась і довго дивилась на жінку. Тоді, не кажучи нічого, дістала з торби червону нитку, нахилилась із сідла й простягнула її через пліт. Жінка тремтячими руками взяла.
— На руку, на ліву, тричі обмотати, — тихо сказала Устина. — І не знімати, поки сама не впаде. Доти дитина спатиме спокійно.
— Спасибі, ясна пані, — прошепотіла жінка. — Спасибі.
— Не ясна, — відповіла Устина. — Просто…
Вона не доказала, повернулася й рушила далі. Данило їхав поруч і дивився на неї збоку. Обличчя в неї було таке саме холодне, як завжди, але він помітив, що пальці, які тримали повід, злегка тремтять.
Ринок Чигирина лежав у самому серці міста, на майдані перед церквою, і був схожий не на торговище, а на гігантський мурашник. Сотні возів, саней, наметів стояли рядами, і між ними, у вузьких проходах, штовхалися сотні людей. Продавали все: ковбаси, що звисали гірляндами, коралі, глечики, шкури, горіхи в мішках, живу рибу в діжках із кригою, віск, свічки, волів, коней, кожухи, шапки, бублики з маком, пряники у формі півників.
— Ми не збираємось тут зупинятись, — сказав Данило. — Нам до сотника.
— Нам ще треба їсти, — відповіла Горпина.
— Ти вранці їла.
— Це було вранці.
Левко вже зник між рядами. Данило хотів гукнути, але побачив, що хлопець стоїть біля розкладки зі стосом книжок, оббитих старою шкірою, і з виразом, який у святих буває на іконах, торкається корінця найтовстішої. Продавець, худий бородатий чоловік у чорному, дивився на нього насторожено, готовий будь-якої миті відібрати товар.
— Левку.
— Це «Тлумачення Псалтиря», — зашепотів Левко, не підводячи голови. — Київський друк. Із коментарями. Данило, я ж бачив її тільки в Книжниці, під замком!
— Купи, — втрутилась Горпина, що підійшла ззаду. — Тільки швидко. Ми голодні.
— У мене немає стільки грошей.
Вона зітхнула, дістала з пояса кілька монет і поклала їх на прилавок. Продавець підняв брови.
— Цього не вистачить, пані.
— Ще доплачу, — спокійно сказала Горпина й узяла з прилавка книгу. — Не поспішай.
Продавець насупився, але саме тоді хтось гукнув із-за спини:
— Гей, дівко! Ти що, з кулаками торгуєшся?
Усі повернулись. За кілька кроків, біля намету з залізом, стояв велетень. Іншого слова Данило не підібрав: на голову вищий за всіх довкола, широкий, у шкіряному фартусі, з руками завтовшки з колоду, з чорною бородою до грудей і очима, що світились від сміху й від чогось, що більше за сміх: від упевненості в собі. На прилавку за ним лежали підкови, замки, сокири, і весь він пахнув вугіллям і гарячим залізом.
— Я коваль, Сидір Гордійович, — прогудів велетень. — І я кажу, що така дівка не заплатить, бо їй нема за що. Не бачив, щоб баби книжки носили.
— А я бачила, щоб коваль голосно говорив, коли йому нічого сказати, — спокійно відповіла Горпина.
Навколо вже збиралася юрба. Люди зупинялись між рядами, переглядалися, хтось тихо хихикнув. Данило зітхнув, уже знаючи, що буде далі.
— То що, — коваль розвів руки. — Можемо змагатись? Якщо виграєш, платиш лише за хліб. Програєш, книга моя.
— Горпино, не треба, — прошепотів Левко.
— Давно мені цікаво було, чи є тут хоч один чоловік сильніший за мого батька, — задумливо сказала вона й поклала книгу назад. — Давайте.
З-за прилавка з залізом викотили дерев'яну діжку, поклали на неї два лікті. Коваль засукав рукав, і Данило побачив передпліччя, що нагадувало стовбур дуба. Горпина стягла рукавицю й простягнула вперед праву руку. Її долоня виглядала дрібною проти велетенської, але лікоть упирався в дошку так, ніби кріпився до самої землі.
— Раз, два… — гукнув хтось із натовпу.
— Три!
Що було далі, Данило описав би одним словом, якби не боявся, що не повірять. Спершу нічого не рухалось. Дві руки стояли, як вкопані, і лише вени на шиї коваля набухли, наче канати. На обличчі Горпини не було ні напруги, ні усмішки, тільки спокійне, ледь нудьгуюче терпіння, яке бувало в неї, коли хтось довго й невдало намагався відкрити надто тугу браму.
Потім її рука трохи повернулась. Дві долоні рушили вниз, повільно, нестримно, як стрілка годинника. Коваль гаркнув, вперся другою ногою в землю, і діжка під його ліктем затріщала. Горпина тихо видихнула й закінчила.
Рука велетня торкнулась дошки з глухим стуком.
Натовп спершу замовк. Потім вибухнув. Хтось засвистів, хтось заплескав, хтось закричав: «Дівка! Дівка поклала Сидора!» Коваль стояв, розтираючи зап'ясток, і дивився на Горпину так, ніби вперше в житті побачив чудо.
— Ти, — повільно сказав він. — Ти хто?
— Горпина, — відповіла вона, надівши рукавицю. — З Корсуня. Дочка коваля.
— Дочка коваля, — повторив велетень і раптом розсміявся, громово, на весь майдан. — Ну, не дивно! Хто був твій батько?
— Кузьма. Кузьма Залізняк.
— Чув про такого! — вигукнув коваль. — Це ж той, що воловий хомут гнув! Ну, пані, ви мене розчулили. Книга ваша. І хліб теж, і сало, усе. Бо таке рідко побачиш.
Горпина взяла книгу, віддала її Левкові, який тримав її обома руками, як немовля, і, повернувшись, кивнула ковалеві без усмішки, але з тією відкритою повагою, яку між собою мали лише майстри.
— Сам би виграв, якби не втомився, — сказала вона.
— Брешеш, — відповів він. — Але гарно брешеш. Заходь, коли будеш у Чигирині.
Вони пішли далі, і за ними ще довго котився гомін ринку. Люди оглядались, перешіптувались, і Данило помітив, що ставлення змінилось. Тепер на них дивились не так, як на тих, що несуть біду, а як на тих, хто, може, її й відверне.
— Це було нерозумно, — сказав Тихон, ідучи поруч із Горпиною.
— Це було смачно, — відповіла вона, стискаючи в кулаці шматок сала, який їй уже встигли сунути.
Левко йшов позаду з книгою в руках і майже беззвучно повторював: «Київський друк. Київський друк».
Сотник Бугаєнко чекав їх сам. Він з'явився на сходах невеликої дерев'яної будівлі біля замкового вала, коли вони вже вийшли з ринку, ніби знав, що вони прийдуть. Високий, кремезний, років п'ятдесяти, з червоним обвітреним обличчям, обрамленим густими вусами, що вже посивіли на кінчиках, у розстебнутому жупані й з булавою за поясом, він мав вигляд людини, яка звикла, що її слухають, але ніколи цим не користується.
— Здоровенькі були, — сказав він, збігаючи по сходах. — Опанас прислав вістового: «Чекайте шістьох із червоними нитками». Тож я чекав.
— Він живий, — сказав Данило.
— Живий, старий упертюх. Я ж йому говорив: сиди вдома, пий молоко. А він: ні, піду до корчми, подивлюсь на молодь. Старі так і не вміють відпочивати. — Бугаєнко потис Данилові руку, потім кожному по черзі, і Данило помітив, що в його рукостисканні не було ні нахилу голови, ні обережності, з якою ставилися до них інші. Він дивився їм у вічі, як рівним. — Ходімо до хати. Тут не місце для розмов.
Його хата стояла за двома дворами, велика, біла, з різьбленими віконницями. Господиня, невисока кругла жінка у квітчастій хустці, вже стояла на порозі з горщиком у руках, з якого парувала юшка. Вона вклонилася всім, і Данило помітив, що очі в неї червоні, ніби вона недавно плакала.
— Це моя Мотря, — сказав Бугаєнко. — Мотре, ось, діти. Із Січі.
— Господи, Боже мій, — сказала Мотря. — Проходьте, проходьте. Дитину в тепло, швидше.
Вона подивилась на Оришку, яку Горпина вже зсаджувала з саней, і всі її питання, і всі підозри враз розтанули. Мотря підхопила дівчинку, закутану в кожух, притулила до грудей, прошепотіла щось про бідну дитинку й потягла в хату, і Оришка, що за ці дні не сказала й півслова, раптом обм'якла й поклала голову їй на плече.
Усередині було тепло, пахло квашеною капустою, медом і свіжим хлібом. На столі стояла юшка з окунем, мочені яблука, холодець, пампушки з часником. Горпина сіла першою. Левко, що не випускав книги з рук, примостився на краю лави, тримаючи її на колінах, як дитину. Тихон і Мальва тихо вмостилися поруч. Данило з Устиною сіли навпроти Бугаєнка.
Сотник довго мовчав. Потім сказав:
— Розкажіть. Усе, що бачили.
Вони розповіли. Данило, час від часу перебиваний Левком, який не міг не вставити зауваження про «закономірності» й «залежності», розповів про дорогу, про Лісовика, про потерчат, про село, про ніч. Бугаєнко слухав мовчки. Тільки коли дійшло до слідів на снігу, він насупився й повільно провів рукою по вусах.
— На двох, кажете, — повторив він. — Із мечем.
— Так, — підтвердив Данило.
— Я чув про такого. — Сотник підвів погляд. — Не від війська. Від старих. Є така легенда, що за Сірка був один із перших, що пішов проти нього. Не ворог, не чужинець: свій. І що Сірко його покарав. Не вбив, а залишив жити, тільки не людиною. Старі кажуть, що в лісах іноді з'являється вовк, високий, як людина, у шапці й з шаблею. Кажуть, у нього очі, як у пса, що багато бачив. Хто його зустрів, до ранку не доживає.
— А ви як вважаєте? — спитав Данило.
— Я вважаю, що старі люблять страхати. — Бугаєнко усміхнувся без тіні веселощів. — Але то було давно, і тоді в мене не було причин слухати. Тепер є.
Він подивився на Оришку, що вже сиділа в кутку біля печі, закутана в ряднину, з чашкою теплого молока в руках, і тихо сказав:
— Нещасна дитина.
— Що з нею робити? — спитала Горпина, не підводячи очей від тарілки.
— Мотря з радістю взяла б, — сказав Бугаєнко. — У нас своїх немає, двоє померло малими, так що… — Він замовк.
Устина, що весь цей час мовчала, підвела голову.
— Вона не лишиться, — сказала вона. — Вона йде до Січі.
— Чому? — здивувалась Мотря. — Дитинка ж ледве жива…
— Бо вона вижила там, де ніхто не мав вижити, — відповіла Устина. — Три тижні в підвалі, без вогню, без їжі, а вона не замерзла й не збожеволіла. Це не просто везіння. У ній є щось. Якщо ми залишимо її в місті, її однієї ночі знайдуть. А якщо привеземо в Січ, її навчать, захистять, і вона захищатиме інших.
Мотря заплакала, уже не приховуючи. Оришка, що слухала, нічого не розуміючи, підвела голову й спитала:
— Я піду вчитися?
— Так, — відповіла Устина. — Але не зараз. Спочатку ми відвеземо тебе на заставу. Там безпечно. А коли повернемось, поїдемо разом до Січі.
— А ви там будете?
— Так.
Оришка кивнула, серйозно, як кивають діти, що вже все вирішили про себе. Потім вкрилась ряднином по самий ніс і повернулась до печі.
Бугаєнко довго дивився на неї, потім на Устину, і Данило помітив у його очах чисте, неголосне почуття, якого не зустрічав у дорослих: чи то подяку, чи то заздрість.
— Ви справді тримаєте нас усіх, — сказав він. — Знаєте про це?
— Ми намагаємось, — відповів Данило.
— Не намагайтесь. — Сотник стиснув кулак і поклав його на стіл. — Тримайте. Бо без вас ця земля роздереться, як стара ряднина. Нас, козаків, багато, ми б'ємося з турками, татарами, ляхами, з усіма. Але проти того, що ходить у темряві, ми безсилі. Лише ви.
Він підвівся, підійшов до вікна й довго дивився на двір.
— Є ще одне, — сказав він, не обертаючись. — По шляхах щось діється. Люди зникають. Купці, чумаки, ченці, мандрівні, ті, кого ніхто не шукає. Раніше раз на місяць, тепер щотижня. А в самому місті за останні три тижні померло п'ятеро людей: без ран, без хвороби. Лікарі розводять руками. Піп каже, що це кара Божа. Я не розумію.
Він повернувся й подивився на них важко, серйозно, по-військовому.
— Допоможіть. Не як сотнику. Як людині, що не знає, кого просити.
Данило обмінявся поглядом з Устиною. Вона ледь помітно кивнула.
— Допоможемо, — сказав він.
— Тоді слухайте, — відповів Бугаєнко. — Є місце, де вас приймуть так, як слід. Вам там усе скажуть. Але це на краю міста, і дорога туди не для чужих очей. Повечеряйте, відпочиньте. А коли стемніє, я вас проведу.
Він сів, відламав шматок хліба, вмочив у юшку й уперше за весь вечір усміхнувся, по-справжньому, відкрито.
— А тепер, — додав він, — розкажіть мені, правда це, що ця дівчина поклала Сидора Гордійовича на лопатки? Бо в місті вже тільки про це й говорять.
Горпина підняла голову від тарілки, жуючи пампушку, і з абсолютно спокійним виглядом сказала:
— Він добре тримався.
Хата вибухнула сміхом. І тільки Данило, дивлячись у темне вікно, чомусь згадав слід на снігу, що тягнувся в цьому ж напрямку. Йому здалося, що десь там, у вечірньому небі над Чигирином, висить тонкий, довгий вовчий свист.
Бугаєнко повів їх, коли над Чигирином уже згустилася синя зимова ніч. Вийшли не через ворота, а крізь хвіртку в тині на задвір'ї його хати, потім задвірками, під стінами комор, повз заметені городи, де собаки гавкали тільки раз, коротко й невпевнено, і замовкали, ніби відчували, кого ведуть повз. Сотник ішов попереду, ніс невеликий ліхтар із закритою заслінкою й жодного слова не казав. Данило вдивлявся в темряву й подумки рахував повороти.
Їх було семеро. Потім Бугаєнко вивів їх за міські вали через вузький лаз, де вартовий мовчки кивнув і відвернувся, ніби нічого не бачив, і вони опинилися над Тясмином. Річка лежала під снігом широким білим шляхом. Навпроти, під самим берегом, чорнів силует великого будинку з похиленим дахом, зі зламаним колесом, що застигло в кризі.
— Мірошникова хата, — тихо сказав Бугаєнко. — Давно покинута. Так принаймні вважають у місті.
— А насправді? — спитав Левко.
— Насправді вона найживіша хата в окрузі.
Вони перетнули лід. Біля дверей, що скрипіли під вітром, Бугаєнко зупинився, постукав умовленим стуком: два довгі, три короткі. Тиша. Потім у дверях відчинилося віконце, і хтось із темряви спитав низьким голосом:
— Хто тримає?
— Межу, — відповів Данило, перш ніж сотник встиг розкрити рота. Це був пароль, який він тричі повторив у Січі й тричі вчив Горпину з Левком, поки ті не почали його наспівувати.
Двері відчинилися.
Усередині пахло вологим деревом, воском, свіжим хлібом і ще чимось гострим, трав'яним, що Данило впізнав з Лук'янової хати. Вони опинилися в низькому кам'яному коридорі, що вів униз, під землю. Стіни були вкриті інеєм, а в кожній ніші стояли свічки, і полум'я в них не хиталося, хоча протяг гуляв по всьому підземеллю.
— Це заговорене, — прошепотів Левко, дивлячись на свічки. — Вони горять, поки господар не скаже. Дивіться, віск не стікає.
— Тихіше, — сказала Горпина. — Ти зараз як цвіркун у горщику.
Коридор вивів їх у просторий підвал, і Данило на мить зупинився, забувши про все.
Він не очікував цього. У Січі він звик до того, що характерники живуть тихо, малими групами, у своїх куренях, і що їх мало. Тут було інакше. Велика зала з низьким склепінням, вкритим білою вапною, тягнулася далеко в темряву, і по обидва боки тулилися лавки, столи, ліжка, піч із довгим комином, кілька полиць із зброєю. А між ними, за столами, біля печі, на лавках, сиділи, лежали, їли, розмовляли, чистили зброю й латали одяг характерники. Чоловіки й жінки, молоді й старі, у вишитих сорочках, у кожухах і свитках. Скрізь червоні нитки, срібло, шаблі, булави, ножі, в'язки засушених трав, амулети. Їх було пар двадцять п'ять, не менше.
— Господи, — тихо сказав Тихон.
— Так, — відгукнувся Бугаєнко з гордістю, що не мала нічого спільного з його службою. — Тут їх багато. А це тільки одна застава.
Із-за найближчого столу підвівся чоловік і пішов їм назустріч. Невисокий, кремезний, років п'ятдесяти, із сивою бородою, що закручувалась до грудей, у залатаному жупані й із шаблею, яка сиділа на ньому, як приросла. Очі в нього були сині, пронизливі, і від них у Данила виникло відчуття, що його оглянули з голови до п'ят за одну мить.
— Матвій Крук, — представився він, простягаючи руку. — А це моя Харитина.
За ним підвелась жінка, висока, суха, у чорній хустці з червоною бахромою, з обличчям, що колись було дуже гарним, а тепер було просто суворим. Вона не простягла руки, а лише кивнула, і Данило відчув, що це кивок рівної рівному.
— Данило Згарський, — сказав він. — Устина, моя відьма. Це Тихон і Мальва, Горпина і Левко. З Січі.
— Знаємо. — Матвій усміхнувся в бороду. — Лук'ян писав. Позавчора голуб прилетів. Сказав чекати шістьох і приготувати місце. І дитину, — він глянув на Оришку, що тулилась до Горпининої ноги, — про дитину не писав, але ми й не сумнівались, що вона буде.
— Вам повідомили про село? — спитав Данило.
— Ні, — сказала Харитина. — Але ми відчули.
Вона нічого більше не пояснила, а Данило не став питати.
Вечеря була шумною. Їх посадили біля довгого столу, поряд із двома десятками інших, і нікого не бентежило, що вони чужі: тут усі були свої. Хтось розливав узвар із глиняних глечиків, хтось передавав хліб, хтось голосно розповідав, як минулого місяця відбивався від навій під Уманню. Горпина за пів години встигла сісти за стіл із трьома чоловіками, що вже вмовляли її зіграти в «клин» на сухарі, Левко знайшов у кутку стос списаних сувоїв і застряг там, а Мальва тихо сіла біля вогнища, відчувши, мабуть, що це місце для неї найрідніше.
Данило сидів біля Матвія й слухав.
— У нас тут триває ротація, — розказував Матвій, відламуючи шматок житнього хліба. — Пари приходять і йдуть. Хтось із вилазок, хтось із відпочинку, хтось на завдання. Постійно тут живе пар вісім-десять, інші транзитом. Двадцять п'ять зараз, бо зима. Узимку люди збираються.
— А скільки всього застав? — спитав Данило.
— Багато. Дивись.
Матвій кивнув на дальню стіну, і Данило тільки тепер помітив те, чого не зауважив одразу. На всю стіну, від підлоги до стелі, була розтягнута мапа. Не вигадлива, не така, як у панів, з малюнками кораблів і морських чудовиськ, а проста, виконана чорнилом на полотні: рівнини, лісові масиви, Дніпро зі своїми порогами й припливами, найважливіші шляхи й міста. І по всій території, густо, як зерно на посіві, стирчали шпильки з червоними нитками.
Левко, що підійшов послухати, голосно видихнув.
— Це… це ж усі? — спитав він.
— Усі, — підтвердила Харитина, що сіла поруч. — Кожна червона нитка означає пару на заставі чи при війську. Кожна чорна, — вона вказала пальцем, і Данило побачив, що серед червоного моря стирчали гострі чорні цятки, розкидані, як ворони на снігу, — загиблу.
— А багато чорних? — тихо спитала Устина.
Харитина повільно подивилась на неї.
— Чотирнадцять цього літа, — сказала вона. — Вісім торік. П'ять позаторік. Кожного разу дедалі більше. І чим старші пари, тим частіше падають.
Левко мовчки, пошепки, почав рахувати червоні нитки. Данило бачив, як ворушаться його губи. Рахував він довго. Нарешті сказав:
— Двісті вісімдесят сім. Червоних. Майже триста.
— Правильно, — кивнув Матвій. — Триста пар на всю Україну. Але це ми, ті, що в строю. Не рахуючи учнів, не рахуючи старших, що тримають Січ, не рахуючи інвалідів. Із них у Чигирині зараз пар двадцять п'ять. Решта по заставах: у Києві, у Полтаві, на Запоріжжі, у Брацлаві. І при війську. Кожна сотня має свою пару, а то й дві. Хоча старшина про це знає не все.
— Не все? — здивувався Тихон.
— Не повністю, — сказала Харитина. — Козаки знають, що є «ті, що з нечистю». Але не знають, скільки нас і де ми. Так безпечніше. Для них і для нас.
Данило довго дивився на мапу. Нитки червоніли, мов краплі крові, по всій землі, від Дону до Карпат, від Прип'яті до моря. Про такий розмах він не думав. У Січі їх було багато, але Січ була схована, закрита. А тут він побачив: вони скрізь. Вони тримають усю країну тонкою, натягнутою, ледь видимою павутиною.
І кожна чорна цятка в цій павутині була чиїмось життям.
— Скільки ми можемо витримати? — тихо спитав він.
Матвій не відповів одразу. Допив узвар, поставив глек.
— Не знаю, хлопче, — сказав він. — Скільки встигнемо готувати нових. Але ми випускаємо дванадцять пар на рік, а втрачаємо чотирнадцять. Рахуй сам.
Данило рахував. І рахунок йому не подобався.
Домовик з'явився вже після вечері.
Данило сидів із Матвієм над кухлем гарячого узвару, коли за піччю щось зашурхотіло. Спершу тихо, потім гучніше, наче хтось незадоволено порпався у вугіллі. Потім з-за печі вийшла істота.
Він був невисокий, по коліно дорослому, укритий сірим пухом, як старий пес, із довгою білою бородою, що волочилась по підлозі, і з великими, глибоко посадженими очима, у яких світилась сердита мудрість. На ньому була сорочка не за розміром, підперезана мотузкою, а в руці він тримав дерев'яну ложку, схожу на скіпетр.
— Куць, — сказала Харитина без усмішки. — Господар. Не кривди.
— Хто накидав сюди сухарів?! — гаркнув домовик тонким, скрипучим голосом, схожим на шарудіння сухого листя. — Хто це залишив чоботи на лаві? Мало вам того, що я тут усе життя прибираю? Мало?!
За ним, широко розплющивши очі, дивилась Оришка. Вона стояла біля печі, закутана в Тихонів кожух, і не рухалась, як мишеня перед котом. Куць обернувся, побачив її й замовк.
Вони дивились одне на одного довго. Дівчинка без страху, домовик без злості. Потім Куць повільно підняв ложку, підійшов ближче, ніби обнюхуючи, й спитав коротко:
— Сирота?
— Так, — прошепотіла Оришка.
— Хата була?
— Була.
— Мати?
— Була.
Куць трохи помовчав. Потім опустив ложку й тихим, зовсім іншим голосом сказав:
— Ходи. Тут тепліше. І не зважай на них. Вони ще не навчились дякувати.
Він узяв її за рукав і повів за піч, у куток, де в густому присмерку стояв низенький ослінчик і лежала купа ряднин. Данило бачив, як Оришка йшла за ним, перестрибуючи через поріг, і як сіла, а Куць, бурмочучи щось про недогляд і погане виховання, накрив її ряднами й поправив бороду.
— Бачиш, — сказав Матвій. — Господар вибрав. Тепер вона під захистом.
— А якщо він передумає?
— Не передумає. Домовик вирішує раз і назавжди. Ми його не просили, він сам. Ми цього боялися: нехай, мовляв, не ображається. Але Куць, хоч і гарячий, дітей любить. Троє сиріт у нього вже виросло під цим дахом. Тепер четверта.
— Троє?
— Троє. Тепер вони всі на заставах по країні. Один тут, поруч. Та он, бачиш, — Матвій кивнув у бік вогнища, де сидів молодий широкоплечий козак. — Іван, Куцевий вихованець. Його знайшли в порожньому селі шість років тому. Тепер він один із найкращих.
Данило глянув на Івана. Той, відчувши погляд, підвів голову, усміхнувся й підняв кухоль.
Ось воно, подумав Данило. Те, що ніхто не бачить у розповідях про характерників. Не бої, не чудовиська, не сила. А такий маленький сердитий дідусь за піччю, що вкриває сиріт ряднами й бурчить на всіх, хто не прибрав чоботи.
Пізно вночі, коли більшість пар розійшлись по ліжках, а біля вогнища лишилися тільки кілька втомлених, Матвій покликав Данила й Устину до себе в куток. Там, за низьким столиком, сиділа Харитина, тримаючи в руках невелику шкіряну торбу. Вона мовчки розв'язала її й висипала на стіл кілька дрібних предметів: уламок шаблі, шматок червоної нитки, обгорілий шмат паперу, мідний медальйон.
— Це з останніх, — тихо сказала вона. — Трьох пар, що загинули за останні два місяці. Усі троє на дорогах поблизу Чигирина. Усі троє в засідках.
— У засідках? — спитав Данило.
— Так. Хтось знав, де вони пройдуть, і чекав. Це не звичайні напади, хлопче. Звичайні нападники не знають, коли їдуть характерники. Ці знали.
— Хто міг знати?
— Ось у тому й питання. — Матвій розкрив долоню. — Маршрути пар складають у штабі полку. Тут, у Чигирині. Не наші, не Січ. Полкові писарі. Бо ми їздимо під охороною козацьких постів, а пости мають знати, де нас чекати. Звідти й тече. Хтось у штабі передає наші розклади.
— Ви знаєте, хто?
— Якби знав, уже б цей хтось висів, — спокійно відповіла Харитина. — Ні. Але одне ми знаємо: це не людина без причини. Бо ті, на кого ми натрапляємо, не прості розбійники. Минулого тижня на дорозі Чигирин — Умань знайшли пару мертвою. Її не просто вбили, її розтерзали, як роблять звірі. Хтось, хто керує звірами, знав усе наперед.
Данило мовчки подивився на Устину. Вона дивилась на уламок шаблі на столі, і обличчя її було таке саме кам'яне, як завжди. Але в очах він побачив те, що вже бачив біля колодязя в тихому селі: щось далеке, ледь вловиме, ніби відлуння.
— Ви кажете, хтось із війська, — повільно сказав Данило.
— Хтось, хто має доступ до наших маршрутів. Це може бути писар, може бути старшина. Може, навіть хтось із наших. Не знаю. — Матвій безсило розвів руками. — Тому ми й тримаємо все в таємниці. Тому нічого не пишемо на папері. Тому й вас прийняли так, як слід.
— А Бугаєнко?
— Бугаєнко чистий, — одразу сказала Харитина. — Ми перевірили. Але він теж боїться. Бо розуміє: якщо витік у штабі, то під ударом його власні люди.
Данило розкрив рота, щоб щось сказати, але промовчав. У голові крутилась та сама думка, що вже кілька днів вертілась у нього в душі: хтось іде попереду. Хтось знає їхні кроки. Слід на снігу, лист у війську, потерчата, що привели їх у пастку. Усе це було схоже на одну павутину. А в центрі її, невидимий, сидів той, хто не поспішав.
— Ми з'ясуємо, — сказала Устина. Вперше за вечір вона заговорила, і голос її був рівний, як лезо. — Ми з'ясуємо, хто це. І якщо він людина, він пошкодує. А якщо не людина…
Вона не закінчила. Харитина довго дивилась на неї, і на її суворому обличчі вперше за вечір з'явилося щось схоже на розуміння.
— Ти чиясь дочка, — сказала вона.
— Чия? — різко спитала Устина.
— Не знаю. Ти схожа на когось. Я не можу згадати на кого.
Устина не відповіла. Але Данило відчув, як її рука, що лежала на столі, на мить стиснулась у кулак.
Він не міг заснути. Лежав на жорсткій лавці біля стіни, дивився в закопчену стелю й слухав ніч. Застава спала: десятки людей дихали, ворушились, ледь чутно бурмотіли уві сні. Десь скрипіла дошка, десь кашлянув хтось із старих, десь віддалено, крізь стіну, шуміла річка. Горпина мірно, неквапно хропла, і хтось, мабуть, Левко, шепотів уві сні щось про «залежності».
Він піднявся й тихо пройшов до печі. Там, у куточку, на ослінчику сиділа Устина. Не спала. Дивилась на Оришку, що солодко посопувала, загорнута в купу ряднин, а поруч, притулившись до неї, дрімав Куць, укутавшись у власну бороду, як у ковдру. Руки в нього були складені на ложці.
— Ти не спиш, — тихо сказав Данило.
— Не можу.
Він сів поруч. Вони довго мовчали, слухаючи дихання сплячих.
— Вони гинуть, — нарешті прошепотіла Устина. — Одна за одною. Ми бачили мапу. Чотирнадцять цього літа. А ще вісім, п'ять…
— Знаю.
— Ми не встигаємо. Ніяк не встигаємо.
— Ми не повинні встигати, — відповів Данило. — Ми повинні тримати. Скільки можемо.
Вона глянула на нього, і він побачив її очі в слабкому світлі вогнища: великі, темні, втомлені, зовсім не схожі на холодні очі відьми, що стоїть у колі. Очі дівчини, якій двадцять років і яка вже занадто багато бачила.
— Мені страшно, — прошепотіла вона.
Це було так несподівано, так тихо, що він не одразу зрозумів.
— Чого?
— Не знаю. — Вона торкнулась рукою грудей. — Воно б'ється. Те друге серце. Тут, поруч із вовчим слідом, воно билося інакше. Швидше. Ніби відповідало. Як на знайомий голос.
Данило не знав, що сказати. Він просто обійняв її, тихо, обережно, і вона не відсторонилась. Лише притулилась лобом до його плеча й так стояла.
— Тримайся, — прошепотів він. — Я тебе тримаю.
Куць, що начебто спав, ледь розплющив одне око, глянув на них і знову заплющив. А за стіною, на льоду, нерухомо стояв місяць і лив на мертвий млин холодне, сріблясте світло.
Вранці Бугаєнко прийшов до млина сам, без охорони, у простому кожусі, і по ньому було видно, що він не спав. Він сів за стіл, відмовився від хліба, прийняв тільки чарку гарячого узвару й довго мовчки стискав її в долонях так, що білі були суглоби.
— П'ятеро, — сказав він. — Усі за три тижні. Усі в різних кінцях міста, різного віку, різного стану. Кравчиня, двоє ремісників, сліпий дід, що жив при церкві, і дитина. Дівчинка, шести років.
— Що в них спільного? — спитала Устина.
— Нічого. Лікарі шукали. Піп шукав. Жодної рани, жодних слідів. Знаходять уранці, в ліжку, спокійними. Тільки губи чорні, як ожина. І запах. — Він скривився. — Слабкий, але від нього аж у горлі стискає. Наче в хаті щось довго квасилось.
— Ми можемо їх побачити? — спитала Мальва.
— Двох бачити можна. Вони ще лежать у церковній каплиці. Не поховали, бо піп боїться. А решту вже поховали.
Данило обмінявся поглядами з Матвієм. Старий характерник кивнув: ідіть.
Каплиця стояла за міською церквою, у глибині двору, під великою липою, яка зараз стояла гола й чорна. Це була невелика дерев'яна будівля з низьким дахом і маленькими вікнами, що пропускали рівно стільки світла, щоб розрізнити обриси тіл. Піп чекав біля дверей: високий, худий чоловік років сорока, у чорній рясі, з борідкою, якої вже торкнулась сивина, і з великими, втомленими, але добрими очима. Він упізнав їх одразу і двічі перехрестився: спершу себе, потім їх.
— Отець Силуян, — вклонився він. — Бугаєнко сказав, що ви прийдете.
— Дякуємо, що пустили, отче, — сказав Данило.
— Я не пускаю. Я прошу, — тихо відповів піп. — Я двадцять років служу, але такого ще не бачив. Читав молитви над ними, окроплював свяченою водою, ставив свічки. Нічого. Вони не тліють, не псуються, ніби сплять. І кожен із них ніби посміхається.
Він відчинив двері.
Усередині було холодно, пахло воском, ладаном і тим самим, чимось кислим, затхлим, про що казав сотник. На двох столах, накритих білими простирадлами, лежали тіла: старий із довгою сірою бородою й маленька дівчинка в білій сорочечці. Устина підійшла й відкинула простирадло.
Дівчинка була схожа на ляльку. Біляве волосся, акуратно заплетене, закриті очі, складені на грудях рученята. І губи, чорні, як вугілля, але не потріскані, не обвуглені, а глибоко, природно темні, наче вона щойно їла чорницю.
— Левку, — тихо покликала Устина.
— Я вже, — відгукнувся він, діставши з торби дерев'яну табличку й вугіль. Нахилився, глянув на губи, на кінчики пальців, на скроні, потім обережно підняв повіку й довго вдивлявся. — Жодних ран. Але видно, що з неї забрали все, що можна було забрати. Дихання, сон, тепло. Вона, як порожній глек.
— Ти знаєш, що це за істота? — спитав Данило.
— Припускаю. — Левко нахмурився, перегорнув свій записник, де щось поспіхом нашкрябав кілька днів тому. — Є така нечисть, босорканя. Хто називає її «упириця-відьма», хто «нічна пані». Живе серед людей, як звичайна жінка, добра, привітна, ніхто не здогадується. А вночі виходить на лови. Не п'є кров, як упир, а висмоктує дихання й сон. Той, хто засинає, більше не прокидається. Найчастіше обирає немічних: хворих, старих, немовлят.
— А як її знайти вдень? — спитала Горпина.
— Ось у цьому й біда. Вона нічим не відрізняється. Може бути ким завгодно. Єдине, що я знаю: босорканя ніколи не заходить у хату без запрошення. Їй потрібно, щоб хтось її впустив. Тому вона обирає такий вигляд, якому охоче відчиняють двері.
— До хворого без питань впускають небагатьох, — повільно сказала Мальва. Вона стояла біля старого й дивилась на нього очима, повними ледь помітного жаху. — Попа, лікаря. І повитуху.
Усі повернулись до неї.
Отець Силуян стиснув хрест на грудях.
— Дівчинка, — повільно сказав він, — хворіла на кір. Мати приводила до мене, просила помолитись. А потім до них прийшла пані Прокопиха. Повитуха. Вона в нас десять років живе, всіх діток приймала. Принесла липового чаю з медом і сиділа з дитиною всю ніч.
У каплиці стало дуже тихо.
— Де вона живе? — спитав Данило.
— На Шевській, за ринком. Біла хата із зеленими віконницями. — Піп зблід. — Але ж вона добра. Вона нікому не шкодила. Вона ж, Господи, у храмі мало не щонеділі…
— Босорканя може заходити в храм, — сказав Левко. — Не вся нечисть боїться хреста. Деякі просто терплять.
— Тоді ми не можемо взяти її вдень, — сказала Устина. — Не знаємо, чи це вона. Не знаємо, як вона виглядає насправді. А якщо помилимось, уб'ємо невинну жінку.
— То що робити?
Устина довго дивилась на тіло дівчинки. Потім тихо сказала:
— Чекати. Вона прийде до наступної жертви. Ми знаємо, хто це буде.
— Звідки? — здивувалась Горпина.
— Пекарка, — відповіла Устина. — Жінка з немовлям, що вклонилась мені вчора. Я дала їй нитку. Хто слабкий, хто маленький, хто потребує допомоги? Вона. І вона вже просила про допомогу. Босорканя таке чує.
Данило зрозумів. Нитка, що Устина дала жінці з немовлям, була не просто захистом. Це була приманка.
— Ти її так підставила, — тихо сказав він.
— Підставила, — спокійно підтвердила Устина. — Але нитка тримає. І ми будемо поруч.
Пекарня стояла на розі Базарної й Різницької, і господарювали там пекарка Тетяна, молода, років двадцяти п'яти, її чоловік Омелько, високий мовчазний хлопець, що цілий день місив тісто, та немовля Іванко, якому не було й трьох місяців. Коли до них прийшли шестеро чужих, у кожухах, зі зброєю, Омелько спершу заступив собою двері. Але Тетяна впізнала Устину, всміхнулась і тихо сказала:
— Це вони, Омельку. Ті, що вчора. Впусти.
Вони пояснили все, що можна було пояснити. Не сказали, що це нечисть, сказали, що на їхню вулицю може прийти лиха людина. Просили пустити їх на ніч. Тетяна, не питаючи, покликала всіх у хату, налила юшки, а Омелько мовчки дістав кілька дерев'яних ослонів, шматок хліба, глечик квасу. Гостинність, подумав Данило, це не те, чому вчать у школі. Це те, що люди вміють самі.
До вечора все було готове.
Левко першим узявся за роботу. Він розстелив на підлозі біля порога полотно, висипав на нього з мішечка сіро-синє насіння, дрібне, як пил, і почав розсипати по підлозі, по підвіконнях, по печі, навіть уздовж димоходу.
— Мак, — пояснив він, не підводячи голови. — Старий, добрий мак. Босорканя не може пройти повз нього. Їй потрібно зібрати кожне зернятко, до останнього. А їх тут тисячі. Вона збиратиме до світанку.
— А якщо їх не вистачить? — спитав Тихон.
— Я вже порахував. На поріг треба рівно двісті шістнадцять. На вікна по сто вісім. На комин триста. Я перерахував тричі.
— Ти, Левку, — сказала Горпина, що сиділа біля вікна з булавою на колінах, — перерахуєш мене до смерті.
— Але ж корисно!
— Корисно було б, якби ти не розсипав їх мені під ноги.
Мальва тим часом обв'язувала червоною ниткою одвірки, віконні рами, дерев'яну колиску, в якій спало немовля, і кожен вузол супроводжувала тихим шепотом. Данило з Тихоном зайняли позиції: один біля дверей у сінях, інший у глибині хати біля печі. Устина сіла просто біля колиски на низенький ослінчик і поклала руку на дерев'яний борт. Дихала рівно, тихо, і Данило бачив, що вона вже відключилась від усього, крім дитини.
Тетяна з Омельком сиділи в кутку, притулившись один до одного. Їм сказали: що б не почули, не відчиняти й не підходити. Тетяна тримала на запясті нитку, подаровану вчора.
Сонце сіло. У хаті загусла темрява, тільки вогонь у печі кидав червонуваті відблиски на стіни. Година минала за годиною. Чути було, як десь у місті гавкали собаки, потім стихали, як опускалась ніч над Чигирином, як скрипіла під вітром стара вивіска на пекарні.
Опівночі в двері тихо постукали.
Нічого загрозливого. Два короткі, м'які удари, як стукає добра сусідка, що не хоче будити дитину. Потім голос, ласкавий, трохи втомлений, голос людини, що багато років допомагала іншим:
— Тетяно, голубко, не спиш? Це я, Прокопиха. Принесла липового чаю з медом. Чула, що Іванко неспокійний. Дозволь допомогти.
Тетяна вчепилась у чоловікову руку. Омелько мовчки кивнув: тримайся.
— Тетяно? — голос трохи піднявся. — Ну що ти, не бійся, це ж я. Я ж тобі Іванка приймала. Відчини, голубко.
Ніхто не відповів. У хаті стояла тиша, така густа, що Данило чув, як б'ється власне серце.
— Не хочеш, — спокійно сказав голос за дверима. Із нього зникла ласкавість. Він став тихим, рівним, неживим. — Ну що ж. Тоді я сама.
Щось легко зашурхотіло на даху. Потім у димоході. Данило різко повернув голову: з печі, з чорного отвору комина, посипалась сажа, і слідом за нею, повільно, обережно, спустилося щось.
Спершу вони побачили волосся. Довге, сиве, сплутане, воно звисало з комина, як мереживо павутини, й слалося по підлозі. Потім з'явились руки, кістляві, бліді, з довгими гачкуватими пальцями. Потім обличчя. Те саме, що було в добродушної повитухи: круглі щоки, сіро-блакитні очі, лагідна усмішка. Але тепер усе це здавалось маскою, натягнутою на щось інше. Під маскою ворушилось, кривилось, пливло щось тонке й голодне, як гаряче повітря над пожежею.
— Не бійтесь, — прошепотіла вона. — Я нікого не скривджу. Тільки дитинку. Вона така маленька. Їй же боляче жити.
— Не рухайся, — тихо сказав Данило з темряви.
Босорканя різко обернулась. Очі її блиснули, але вона не злякалась, а засміялась: тихо, хрипко, без радості.
— Ви, — сказала вона. — Я так і думала. Той, хто пише листи, казав, що прийдуть. Але я не думала, що так скоро.
— Який лист? — спитав Данило.
Босорканя не відповіла. Зробила один крок униз, до колиски, і її нога торкнулась зернят маку, розсипаних по підлозі.
Вона завмерла.
— Що це?
— Мак, — спокійно сказав Левко, виходячи з тіні.
Босорканя глянула на підлогу. Мак лежав скрізь: на кожній дошці, у кожній щілині, густо, як зоряне небо. Її обличчя спотворилось. Вона не хотіла його збирати. Але не могла не збирати. Руки самі потяглись до підлоги, пальці, гачкуваті й довгі, почали підбирати зернятко за зернятком, швидко, судомно, з тихим, лихим бурмотінням:
— Одне, два, три… ні, не можна… п'ять, шість…
— Зараз! — тихо сказала Устина.
Вона вже стояла. Повільно, не поспішаючи, підійшла до босорканя, нахилилась і зняла із дерев'яного борту колиски довгий сивий волос, що зачепився там, коли істота спускалась. Устина намотала його на палець, зав'язала вузол на дерев'яному стовпчику колиски, потім другий, потім третій, і з кожним вузлом босорканя вигиналась, як під ударом батога.
— Зв'язано, — тихо промовила Устина. — Твоїм волоссям. Тепер ти не вийдеш.
— Ти… — прохрипіла босорканя. Вона вже не збирала мак, бо тіло відмовлялось. Очі її розширились, і вперше за вечір у них з'явився справжній страх. — Ти не така, як вони. Ти…
— Горпино, — спокійно сказала Устина.
Булава опустилась зверху. Не по голові, не по тілу, а по руках, що ще тяглись до маку, і звук був як від сухої гілки. Босорканя заверещала. Це був не людський, а тонкий, пронизливий крик, схожий на свист вітру в трубі. Вона рвонулась, але вузли тримали.
Данило вийшов із темряви. Осиковий кіл у його руці був довгий, гострий, свіжообтесаний. Він не сказав ні слова. Підійшов, приставив вістря до грудей істоти й різко вдарив.
Крик обірвався.
Тіло босорканя здригнулось, зморщилось, як сухе листя у вогні. Сиве волосся спалахнуло білим полум'ям, потім чорним, і за мить на підлозі лежала купка попелу, а в повітрі стояв запах, схожий на той, що вони відчули в каплиці, тільки тепер він стрімко танув, залишаючи по собі лише чистий холодний нічний вітер.
Тетяна в кутку тихо заплакала. Омелько мовчки притис її до себе. Іванко, якого весь цей час ніхто не чув, раптом голосно, по-дитячому закричав, вимагаючи їсти.
— Ось тепер, — тихо сказала Устина, — вона заснула по-справжньому.
Справжня хата повитухи стояла на Шевській, і вони прийшли туди вже на світанку.
Білі стіни, зелені віконниці, чистенький дворик із вишнею й мотузкою для білизни. Нічого страшного, нічого підозрілого. Але щойно вони відчинили двері, Данило відчув різкий затхлий запах, схожий на той, що був у каплиці.
У великій кімнаті, за розстеленою постіллю, лежала жінка. Справжня Прокопиха. Не живе тіло, а висохла, зморщена, наче мумія, оболонка з обличчям, на якому застигла жахлива гримаса. Босорканя заволоділа її тілом не тиждень і не місяць тому, а більш ніж рік. Вона жила в її шкурі, як у шубі.
— Господи, — тихо сказав Тихон.
— Кажуть, вона зникла навесні, — прошепотіла Мальва. — Усі думали, що поїхала до родичів.
Устина мовчки обійшла кімнату. Зупинилась біля скрині, що стояла в кутку, відкрила, перебрала білизну, торкнулась дерев'яного дна. Тоді легким рухом натиснула на кутик, і дошка піднялась. У схованці лежав згорнутий папірець, запечатаний воском. На печатці виднівся відбиток: слід звіриної лапи, великий, із довгими пазурами.
Вона мовчки розгорнула його. Дивилась довго.
— Що там? — спитав Данило.
Вона не відповіла одразу. Лише повільно підвела очі, і в них він побачив те, що вже бачив біля колодязя в тихому селі: щось знайоме, але чуже, як спогад, який не можна ні згадати, ні забути.
— Лист, — тихо сказала вона. — Не нашою мовою.
Папірець був старий, жовтуватий, трохи вологий, зі слідами чужих пальців на краях. Письмо на ньому було дивне: дрібне, акуратне, схоже на ряд зубчиків, що збігали по сторінці зліва направо, а подекуди підстрибували над рядками, як пташині сліди на снігу. Данило дивився й не міг зрозуміти жодної літери. Не кирилиця, не латиниця, не арабська в'язь, яку він бачив на турецьких грамотах у Січі.
— Це що за мова? — спитав він.
— Не знаю, — відгукнувся Левко, нахилившись над папірцем і морщачи лоба. — Я такого ніколи не бачив. Ні в Книжниці, ні в Гордієвих сувоях. Це не староукраїнська, не церковна, не грецька. Я навіть можу сказати, що не людська.
— Що значить не людська? — різко спитала Горпина.
— Ну… — Левко зам'явся. — У ній немає букв, як ми їх розуміємо. Це радше знаки. Дивіться, ось цей повторюється чотири рази, ось цей двічі. Схоже на вузли. Але не такі, які в'яже Мальва.
Мальва мовчки взяла папірець, повернула проти світла, повела пальцем по рядку й похитала головою.
— Я теж не бачила такого, — сказала вона. — Але…
Вона зупинилась і глянула на Устину.
Устина не рухалась. Вона стояла біля скрині з відкритою дошкою й дивилась на лист у Мальвиних руках, і Данило раптом помітив, що в неї тремтять губи. Дуже ледь, ніби вона повторювала про себе слова, яких не вимовляла.
— Устино?
— Дай, — тихо сказала вона.
Мальва віддала. Устина взяла папірець обома руками, як беруть щось крихке й дуже цінне, і піднесла ближче до очей. Читала повільно, водячи пальцем під знаками, і її обличчя змінювалося. Спершу напружене, потім розгублене, потім дивно, моторошно спокійне.
— Ти розумієш це? — тихо спитав Данило.
— Так.
Усі замовкли.
— Як? — вигукнув Левко. — Ти вчилась? Хто тебе…
— Ніхто, — перебила вона. Голос у неї був тихий і рівний, але він здригався, як вода над глибиною. — Я не вчилась. Я просто знаю. Як знала слово «згас», як знала імена потерчат. Це та мова, якою я розмовляла уві сні. Та сама колискова.
Данило мовчки підійшов ближче й став поруч. Не торкаючись, просто поруч, так, щоб вона відчувала.
— Прочитай нам, — сказав він. — Скільки зможеш.
Устина глибоко вдихнула й почала читати. Повільно, підбираючи слова, як людина, що згадує щось давно забуте.
— «Тримай їх у місті. Дівчину не чіпай, вона потрібна мені живою. Решту роби, як знаєш. Я йду».
Вона замовкла.
— І все? — спитала Горпина.
— Там ще одне. Внизу. Підпис. — Устина подивилась на нього довше. — Не ім'я. Знак. Той самий, що на печатці. Лапа. Але з боків два маленькі вигини. Як корінь. Як те, що росте вниз.
Данило відчув, як усередині щось холодне повільно опускається.
— Корінник, — тихо сказав він.
— Або той, хто діє від його імені, — відповіла Устина. — Але лист не від вовка. Вовк не писав би «я йду». Він писав би «ми».
— Тобто двоє, — сказав Тихон. — Вовк і Корінник. Разом.
— Або поряд, — сказала Мальва. — Це не те саме.
— Так, — кивнула Устина. — Не те саме. У вовка й Корінника є щось спільне. Але різні цілі. Корінник хоче мене живою. А вовк…
Вона не договорила. Просто стиснула лист так, що папір хруснув.
— Звідки ти знаєш його мову? — тихо, майже благально спитав Левко.
— Не знаю, — відповіла Устина. Вона вперше за весь час глянула на нього, і в її очах була така відкрита розгубленість, що Левко відсахнувся. — Я не знаю, чому розумію слова, яких мене ніхто не вчив. Не знаю, чому вони приходять сюди, — вона торкнулась грудей, — ніби я їх завжди носила. Не знаю, хто я. І це страшніше за будь-якого вовка.
Тиша затяглась. Горпина першою підійшла до неї, не кажучи нічого, поклала важку, мозолисту руку на її плече й так і лишила. Це було без слів, але Данило побачив, як Устина змінилась: її плечі, скуті і напружені, повільно розслабились.
— Ми тебе не залишимо, — просто сказала Горпина. — Хоч би ким ти була.
— Так, — додав Тихон.
— Так, — тихо сказала Мальва.
Левко витер очі рукавом і пробурмотів:
— І я теж. Хоч я й не вмію говорити такі речі.
Устина вперше за вечір усміхнулась, ледь помітно, тремтячими кутиками губ, але справді.
— Дякую, — сказала вона.
До полудня вони повернулись у млин. Матвій і Харитина вислухали розповідь мовчки, не перебиваючи. Коли Устина розповіла про лист, Харитина повільно відкинулась на спинку лави й пробурмотіла щось собі під ніс, чого Данило не розчув.
— Значить, він знає, що ви тут, — сказав Матвій, коли вона закінчила. — «Затримай їх у місті». Він був упевнений, що ви прийдете.
— Тому він і лишив слід біля села, — сказав Данило. — Це не випадковість. Це запрошення.
— Або провокація, — відгукнулась Харитина. — Він хотів, щоб ви пішли за ним. Але ви повернули в місто. Тепер його план порушено.
— Не порушено, — похитала головою Устина. — Босорканя не мала нас убити. Вона мала затримати. Поки він не прийде.
— Тоді він уже близько, — сказав Матвій.
Вони замовкли. За піччю гупнула ложка: Куць, що слухав усе з порога, незадоволено прокашлявся.
— Прийде, не прийде, а хатнього порядку ніхто не відміняв, — пробурчав він. — Нечисть там, нечисть тут, а чоботи на лаві. Хто їх залишав?
— Це мої, — винувато сказав Тихон.
— Ну так і заберіть. А то, поки ви тут воюєте, хтось із вас перечепиться й розтрощить мені лавку.
Матвій тихо засміявся. Харитина, що рідко усміхалась, затулила рота долонею. Напруга зламалась. Данило перевів подих і зрозумів, що весь цей час не дихав.
— То що робимо? — спитав він.
— Ви йдете в Заріччя, — сказала Харитина. — Туди, куди й збирались. Це єдина нитка, яка веде до справжньої причини. А ми тут пошукаємо витік у штабі. Дамо знати Лук'янові про лист. Він має знати.
— А Оришка? — спитала Устина.
— Лишається, — відповів Матвій. — Куць її вже вибрав. Ми її прикриємо.
Устина не відповіла. Лише повільно кивнула, але Данило бачив, як вона дивиться на дитину, що знову спала під купою ряднин, ледь вкрита по плечі, і Куць, що мовчки поправляв їй волосся лапкою.
Увечері, перед відходом, прийшов Бугаєнко. Прийшов тихо, знову без охорони, і приніс із собою потерту шкіряну течку, перев'язану мотузкою.
— Це не повинно було потрапити до вас, — сказав він, кладучи течку на стіл. — Але я знаю, хто ви. І знаю, що ви шукаєте. Тому беріть.
Він розв'язав мотузку й дістав кілька пожовклих аркушів, списаних дрібним, угнутим почерком.
— «Справа про пожежу в селі Заріччя», — прочитав Данило. — Це ваше?
— Мого попередника. Сотника Яцька Гончаренка, що командував тут сорок із чимось років тому. Він був чесний, дотошний. Усе записував. Він і розслідував.
Данило взяв аркуш. Читав повільно, вчитуючись у тісні рядки.
«Року Божого… січня, в день… донесли мені, що в селі Заріччя, верст за тридцять від Чигирина, пожежа. Виїхав із двома десятками козаків. Прибувши, побачили, що село вигоріло все дотла, до останньої хати. Людей не знайшли ні живих, ні мертвих. Не було ні тіл, ні кісток, ні попелу від них, ніби всі просто зникли. Вигоріло все, окрім церкви, яка стояла нетронута. А поруч із церквою, у льосі під дзвіницею, знайшли хлопчика. Років шести, може, семи, худенького, закутаного в рядно. Живий. Мовчав. На всі питання не відповідав. На стіні льоху, над його головою, хтось видряпав знак: схожий на корінь, що росте вниз. Я наказав знак зішкребти, як нечистий. Потім від села до льоху виявили сліди: маленькі, дитячі, босі. Вони вели від колодязя до дзвіниці. Більше слідів не було. Ні ворожих, ні козацьких. Жодних. Хлопчика я забрав до Чигирина. Через тиждень приїхав старий чоловік, у чорному, сивий, небагатослівний, і сказав: "Це мій". Я не став перечити. Він забрав дитину, і більше я їх не бачив».
— Старий чоловік у чорному, — повторив Тихон. — Сивий. Небагатослівний.
— Старший, — сказав Левко пошепки.
— Це він, — підтвердила Устина. — Він забрав Теофана в Січ.
Данило поклав аркуш на стіл. У голові крутилось те, що вони вже знали, і те, чого не знали. Старший не просто бачив Теофана дитиною. Він забрав його. Він віддав його на навчання. І, ймовірно, наказав стерти знак, що був над його головою. Той самий знак, який тепер з'являвся на попелі в Верболозах і на печатках у листах.
— Чому Старший ніколи про це не казав? — спитала Горпина.
— Бо знає більше, ніж каже, — відповів Данило. — Так було завжди.
— А якщо він знає, що там було? — Левко почервонів від хвилювання. — Якщо він знає, що сталося в Заріччі? Чому дитина вижила? Чому її не знайшли ворожі…
— Ми це з'ясуємо, — перебила Устина. — На місці.
Бугаєнко дивився на них довго й важко.
— Ви ще не все знаєте, — сказав він. — Але ви близько. Я бачу це по вас. Не втрачайте голови. І… — він зам'явся, вперше за всю розмову виглядаючи ніяково. — Беріть із собою оце.
Він дістав із-за пазухи невеликий предмет і поклав на стіл. Це був кінський дзвіночок, потертий, мідний, з ледь чутним тремтячим дзвоном.
— З моєї збруї, — сказав він. — Ще з тих часів, коли я їздив із вашими. Він не чарівний. Просто дзвенить. Але інколи, коли потрібно, приємно почути, що десь, хай далеко, хтось тебе пам'ятає.
Данило взяв дзвіночок і довго дивився на нього.
— Дякую, — сказав він просто. — Ми повернемо.
— Повертайтесь живими, — відповів Бугаєнко. — Цього досить.
Вони вийшли вдосвіта. Небо ще було чорне, тільки на сході жовтіла вузька смужка, і Тясмин лежав під снігом сірий і безмовний. Сани вже стояли біля млина, запряжені двома кіньми, зібрані, готові, Тихон перевіряв упряж, Горпина вантажила торби, Левко, що спав мало й гірко, тримав під пахвою знайомий згорток із «Тлумаченням Псалтиря».
Данило обернувся.
На порозі млина стояла Оришка. Вона вийшла, закутана в Тихонів кожух, із розпатланою косою, з заспаними очима, і тримала за руку Куця, який мовчки дивився, як вони відходять.
— Ви повернетесь? — спитала вона тихо.
— Так, — відповіла Устина. Вона підійшла, опустилась на одне коліно й обійняла дівчинку. Данило ніколи не бачив її такою: без маски, без холоду, просто молода жінка, що тримає в руках щось безцінне. — Я обіцяю. Ми повернемось і поїдемо разом до Січі.
— Куць каже, там є діти.
— Є. Багато.
— І я там вчитимусь?
— Так.
Оришка поміркувала. Потім відсторонилась і серйозно, по-дитячому, сказала:
— Тоді я чекатиму. Тільки ви не затримуйтесь.
— Не затримаємось.
Куць, що весь цей час мовчав, вийшов уперед, насупився, відшукав у складках сорочки маленький вузлик із соломи, перев'язаний червоною ниточкою, і сунув Данилові до рук.
— На щастя, — буркнув він. — Не губи. А то розсерджуся, що не вберіг.
Данило мовчки взяв. Вузлик був легкий, як пір'їна, і пах сухим медом.
— Дякую, господарю.
— Нема за що. Забирайтесь, а то лавку мені зламаєте.
Вони засміялись. Це був тихий, короткий, теплий сміх, що розвіяв ранковий холод. Потім сани рушили, і Данило, вмостившись у сідлі Бурка, ще раз озирнувся.
Оришка стояла на порозі. Біля неї Куць, мовчазний і суворий, як маленький ангел-охоронець. А над ними, на коньку даху покинутого млина, нерухомо сидів великий чорний ворон.
Данило не міг сказати, чому звернув на нього увагу. Може, через розмір: ворон був дуже великий, більший за звичайних. Може, через те, що він сидів зовсім нерухомо, як опудало, і тільки очі, чорні, блискучі, живі, стежили за санями.
Він дивився на них довго, до самого повороту. Тільки коли шлях звернув за ліс, ворон розправив крила, піднявся й полетів у протилежний бік, до Чигирина.
Данило нічого не сказав. Просто стиснув у кулаці соломяний вузлик і поїхав далі, у сіре, ще сонне передранкове поле, де їх чекало Заріччя.