Характерники

Розділ 5. Тихе село


Домна жила на самому краю Січі, там, де останні хати вже тулилися до очеретів, а далі починалася крижана рівнина Великого Лугу. Хата в неї була низька, присадкувата, з потемнілою стріхою, що вросла в землю так глибоко, що вікна дивилися просто на сніг. З комина йшов тонкий дим, який пах не дровами, а сухою м'ятою, полином і ще чимось гірким, чого Устина не могла назвати.
Вона прийшла вдосвіта, ще до того, як заспівали перші півні в курені. Ніч після нападу вона майже не спала. Щоразу, як заплющувала очі, чула чужу колискову, слів якої не розуміла, і відчувала під ребрами другий стукіт, ледь помітний, як мишка за стіною. Тому, коли Домна ввечері сказала при всіх: «Прийди до мене завтра, дитино, поки ще темно», Устина тільки кивнула. Відмовлятися було б дурницею, а вдавати, що не боїшся, вона навчилася давно.
Двері відчинилися самі. Всередині було тепло, аж душно. Домна сиділа на лаві біля печі й перебирала кісточки сливи, розкладаючи їх на три купки: великі, дрібні й потріскані. Руки в неї були такі старі, що шкіра на них нагадувала вигоріле полотно, але пальці рухалися швидко й точно, як у молодої.
— Зачини двері, — сказала вона, не підводячи голови. — Холод у хаті зайвий. Ми з ним давно знайомі, а ти ще ні.
Устина зачинила. Стала біля порога, стискаючи в долонях край кожушанки.
— Сідай. — Домна кивнула на ослін навпроти. — І не дивись так. Я не їм відьом, навіть тих, що вміють більше, ніж мають.
Устина сіла. Домна нарешті глянула на неї. Очі в старої були світлі, майже білі, наче їх вимили від кольору довгими зимами, але глибокі, і дивилися так, що хотілося розповісти все, навіть те, чого сама не знаєш.
— Розкажи мені, що ти зробила в Очакові, — сказала вона. — Не те, що розповіла Раді. Те, що було насправді.
— Я закінчила закляття Явдохи, — тихо відповіла Устина. — Вона вже… не могла. Я просто… продовжила.
— Просто, — повторила Домна, і кінчики її губ ледь здригнулися. — Ти ж знаєш, дитино, що закляття не продовжують. Його починає людина, ведуть слова, а закінчує те, що в тих словах живе. Якби я зараз почала «заговір від зубного болю» і замовкла посередині, ти б не змогла його добити. Не знаєш, як воно закінчується. Ніхто не знає, якщо не вчився.
— Я не вчилася.
— Авжеж. — Домна відсунула кісточки й сперла лікті на коліна. — Тому я й покликала тебе. Не на науку, ні. Школа тобі нічого не дасть. Ти вже випередила всіх нас, тільки не знаєш того. Це не школа, Устино. Це спадок.
Слово впало в хату й залишилося висіти, важке, як мокра ряднина.
— Спадок від кого? — спитала Устина.
— Не знаю, — чесно сказала Домна. — І це найгірше з усього, що я можу тобі сказати. Іноді спадок іде від матері, іноді від бабусі, іноді від такого, про кого й не здогадуєшся. А іноді прокидається в дівчини, що вже й роду свого не пам'ятає. Ти пам'ятаєш свою матір?
Устина заперечно похитала головою. Це була правда, і водночас не зовсім. Вона пам'ятала голос. Тільки голос, без обличчя.
— Тоді почнемо з того, що тобі справді потрібне. — Домна підвелася, кректнувши, і підійшла до полиці, де стояли глиняні горщики. — У бою відьма тримається не колом і не довгою молитвою. Ти бачила Явдоху в Очакові. Вона була найкраща з нас у ритуалах, а що вийшло?
Устина мовчала.
— Мертва, бо її ніхто не прикрив, — спокійно закінчила Домна. — А як би було, якби вона вміла відкинути ворога за одну мить? Ось це я тобі й покажу. Не те, що потужне. Те, що швидке.
Вона зняла з полиці три глечики, поставила на стіл і по черзі відкрила. У першому був попіл, сірий, дрібний, як борошно. У другому сушена полинь, потерта в порошок. У третьому щось червоне, схоже на нитки, але коротше й товстіше.
— Попіл, — сказала Домна, торкаючись першого. — Це те, що лишилося від вогню, і воно пам'ятає, що колись було великим. Кинеш ворогові в очі й скажеш слово, і він побачить спалах, якого немає. Осліпить на три вдихи. Досить, щоб козак устиг вдарити. Полинь — гіркота, від неї відсахнеться все, що зі зла. Розітреш у пальцях і дмухнеш у обличчя. А червона нитка…
Вона підняла одну нитку й накинула петлею на палець.
— Вузол. Один рух, одне слово. Коли ти зав'язуєш, ворог на мить стоїть, ніби ноги вросли. Один подих. Може, два. Не більше.
— Це все? — Устина не втрималась. — Так просто?
— Просто, — підтвердила Домна. — А ти думала, що від відьми потрібні чорні свічки й кров? Потрібне лише те, що можна зробити, коли тебе тягнуть за косу, а козак твій прибіг запізно. Найбільша сила, дитино, часто в тому, щоб вчасно кинути жменю попелу.
Вона простягла Устині ложку.
— Бери. І кидай. Не в мене, у піч.
Устина зачерпнула попелу, стиснула в долоні й замислилася. Слово. Яке слово? Вона не знала. Але рука сама повернулася, а губи вимовили те, чого вона ніколи не чула:
— Згас, де світло було.
Попіл розсипався з її пальців, і піч, у якій тихо потріскувало вугілля, раптом спалахнула білим, сліпучим світлом. Устина відсахнулася, затуливши очі. Коли відняла руку, у печі знову горіло звичайне вогнище, наче нічого й не було.
Домна довго дивилася на неї. Не здивовано, а так, як дивляться на щось, чого давно чекали й дуже боялися дочекатися.
— Хто тебе навчив цього слова? — тихо спитала вона.
— Ніхто. Воно… само.
— Само, — тихо повторила Домна. І нічого більше не додала, лише взяла кісточки сливи й знову взялася їх розкладати. Руки в неї тремтіли, як у людини, що тримає сірник над порохом. — Ти вчитимешся далі. Багато. Але не від мене. Я можу тільки показати, де болить, а лікувати доведеться тобі.
Устина хотіла запитати ще, але з-за дверей почувся вигук, гучний і радісний, і одразу за ним удар, від якого здригнулася вся хата.
— Це Горпина, — не ворухнувшись, сказала Домна. — Іди. Сьогодні вас шестеро.
Гордій отямився на світанку. Лазарет Січі, довга біла землянка з рядами ліжок, був тоді напівпорожній: після нічного нападу ледь не всі, хто міг ходити, вже ходили, а хто не міг, лежав під рядном із зеленувато-сірим обличчям і тихо хрипів. Гордій лежав найдальше від дверей. Книжник, що все життя тримав пера й сувої, здавався тепер зовсім малим, зморщеним, наче хтось видавив із нього половину.
Лук'ян сидів біля нього, мовчки, з люлькою в зубах, не запаленою, і дивився крізь стіну. Чорт у нього на колінах тихо дрімав, раз у раз смикаючи хвостом.
Коли Гордій розплющив очі, Лук'ян не ворухнувся. Тільки люлька в зубах повільно переїхала з одного кутка рота в інший.
— Живий, — сказав він.
— Це не добре, — прохрипів Гордій. — Тобі треба знати…
— Мовчи. Пий. — Лук'ян підняв з табурета дерев'яну чарку, з якої тягнуло медом і ще чимось трав'яним, і підніс до його губ. — Лікарка сказала, що ще день, і зможеш ходити. Тоді й розкажеш.
— Ні. — Гордій вхопив його за зап'ястя з несподіваною силою. Пальці в нього були холодні й мокрі. — Заріччя.
Лук'ян повільно поставив чарку.
— Що Заріччя?
— Там… — Гордій облизав губи, задихався. — Він звідти. Теофан. Там була дитина. Ще до пожежі. Малювала. Там не все вигоріло. Хтось залишив.
— Хто залишив?
— Не знаю. Іди й подивись. Але тільки…
Голова його впала набік. Лікарка, що весь цей час тихо стояла в кутку, кинулась до нього, перевірила пульс, кивнула: спить. Лук'ян довго сидів нерухомо. Потім поклав Чорта на ліжко, встав, надів шапку й вийшов, не оглядаючись.
Надворі був білий, холодний ранок. Сніг на плацу перед куренями був утоптаний сотнями ніг. Лук'ян зупинився на мить, вдихнув. Він був неголений, втомлений і вперше за багато років виглядав на свої шістдесят.
— Данило! — крикнув він. — Устино!
Вони вийшли разом, ніби чекали за рогом. Обидва в похідному: Данило з шаблею за поясом, у короткій свиті, Устина в довгій кожушанці, з торбою через плече.
— Заріччя, — сказав Лук'ян без вступу. — Їдете сьогодні. Усі шестеро.
— Шестеро? — перепитав Данило.
— Ви двоє, Тихон із Мальвою, і ще двоє, яких ви ще не знаєте. Ось вони.
З-за рогу виступили двоє. Спершу з'явилася дівчина, і Данило тільки встиг подумати, що вона йде, як людина, що звикла розвертатися в тісних дверях. Не висока, не низька, широка в кістці, з міцними плечима й руками, що звисали вільно, як у ковалів. Довге русяве волосся було зібране в косу й затиснуте під шапку. У правій руці, як тростинка, лежав дрючок: дубова булава із залізною головою завбільшки з людську, з гострими шипами, відполірованими так, що блищали на сонці.
За нею, ледь не перечіпляючись на ходу, брів хлопець. Худий, розтріпаний, у задовгому кожусі, з торбою, набитою так, що ремінь врізався в плече, і зі згортком паперу під пахвою. Очі в нього були великі, жваві, і він бурмотів щось собі під ніс, поки вони не підійшли.
— …а якщо я ще раз перерахую, то вийде, що «слово прив'язки» не працює без третього кроку, і тоді всі наші розрахунки…
— Левку, — спокійно сказала дівчина.
— Так?
— Привітайся.
— О! — Хлопець завмер, перевів погляд на Данила й Устину, кліпнув. — Здоров, Згарський. Добрий день, пані Згарська. Я вас чекав, ну… тобто не чекав, а мені казали. Левко я. Мене тут кличуть вундеркіндом, але то неправда, просто я рахую швидше за інших.
— Горпина, — коротко додала дівчина й подала Данилу руку. Це було не рукостискання, а скоріше перевірка: долоня в неї була суха, тверда, мозолиста, і потиснула вона так, що в Данила хруснули кістки. — Ми з одного села, з-під Корсуня. Я з булавою, він із головою. Тримаємося.
— Я з булавою, він із головою, — повторив Левко, і всім стало зрозуміло, що це давній жарт, який не набридає, бо ніхто в нього вже не вірить.
Лук'ян дивився на них, жуючи порожню люльку.
— Горпина закінчила науку в серпні, — сказав він. — Дочка коваля з Корсуня. Батько її, кажуть, підкови гнув голіруч. Не знаю, чи правда, але що булаву вона тримає, як я шаблю, бачив сам. Левко її відьмак. Чоловік, а не відьма, так вийшло, таке трапляється. Мозок у нього, як в обох Рад разом узятих, а язика поки що не навчився тримати за зубами. Але закляття, які він склав сам, мені вже довелося бачити в дії, і діють.
— Дякую, — зашарівся Левко.
— Я не хвалив, — сухо сказав Лук'ян. — Я констатував.
Він повернувся до Данила.
— Ви двоє старші. Ви їдете першими. Тихон з Мальвою чекають біля брами, до Чигирина ви разом. Заріччя далі, в глибині. Ви шукаєте те, що залишилося після Теофана. Дивитеся, що там, не лізете в бій, не робите нічого такого, чого не пояснили б мені потім. Зрозуміли?
— Так, — сказав Данило.
— Устино?
— Так, — відповіла вона, тримаючись рівно, але він бачив, як вона стискає ремінь торби.
Лук'ян ще мить дивився на неї, потім нахилився й, не зважаючи на інших, торкнувся пальцем її лоба. Рукавиця на його лівій руці була підшита так, щоб приховати два пальці, яких не було, але Устина відчула саме ці дотики: короткий і дивно ніжний.
— Тримай голову холодною, — сказав він. — Уся твоя сила живе там.
Він випростався, махнув рукою, ніби проганяв муху, й пішов геть. Але на межі видимості зупинився, наче щось згадав.
— Данило!
— Так?
— Якщо в дорозі побачите слід, схожий на той, що я оглядав на вашому згарищі, — повільно сказав Лук'ян, не обертаючись, — не вдивляйтеся в нього довго. Це давнє. І воно вас бачитиме довше, ніж ви його.
Данило хотів спитати, про що це, але Лук'ян уже йшов далі, широкими, важкими кроками, і за ним, голосно нявкнувши, побіг Чорт, що невідомо коли вистрибнув із лазарету.
— Він це про що? — спитав Левко.
— Не знаю, — сказав Данило. — Збираймось.
Виїхали, коли сонце ще тільки дерлося над очеретами. Кінь Данила, сірий у яблуках Бурко, нервово переступав по льоду гаті, і Данило втішав його тихими словами, які слухав більше сам, ніж кінь. Позаду скрипіли сани: Тихон, русявий і спокійний, правив віжками, а Мальва, що вперто мовчала всю дорогу від куреня, сиділа поруч, закутана в хустку по самі очі. Горпина, що коней не любила, примостилась на санях за їхніми спинами, затиснувши булаву між колін, і сніг під полозами скрипів так упевнено, ніби земля сама підставляла їм спину.
Левко їхав на запасному коні позаду Данила й не вмовкав:
— …ну от я й кажу, що третій вузол у твоїй схемі, Устино, зайвий. Бо в чорній нитці немає того, що тримає, воно тільки відштовхує…
— Левку, — сказала Горпина, не обертаючись.
— Що?
— Ти зараз із нею в бою будеш говорити так само?
— Якщо буде треба.
— Тоді хоч до бою помовчи.
Устина їхала ззаду, мовчки, але Данило бачив, що вона слухає. Повільно, вдумливо, з тим холодним виразом, за яким він навчився читати її: цікаво чи ні. Зараз було цікаво.
Гать лишалася позаду. Попереду була рівнина, біла й нескінченна, і десь далеко, за обрієм, горбились хмари, обіцяючи ще снігу. Данило обернувся в сідлі. Січ уже ховалась в очеретах, зникала, як і належить їй: тихо, без прощань, наче її ніколи й не було.
На мить йому здалося, що десь там, на краю світу, між небом і снігом, стоїть чорна постать і дивиться їм услід. Він примружився. Постать зникла.
Він нічого не сказав. Просто торкнув коня п'ятами й поїхав уперед, у білу порожнечу, куди вів їх лише один слід: слово, яке шепотів у маренні Гордій.
Заріччя.
Перші два дні вони їхали мовчки, бо зима не любить розмов. Сніг лежав рівною скатертиною від обрію до обрію, і лише подекуди з нього стирчали сухі будяки, чорні, як голки. Вітер гнав по насту білий дим, і здавалося, що степ дихає. Кінь Данила йшов рівно, Тихон правив санями, а Горпина, переміряючи крок із кроком коней, то йшла пішки, щоб розігрітися, то лягала на солому поруч із Мальвою й закопувалась у ряднину по самий ніс.
Шлях до Чигирина йшов через землі, які Данило знав лише з розповідей. Він виріс у селі, яке тепер було згарищем, потім у Січі, де світ закінчувався очеретами, а решта країни існувала тільки в оповідях Лук'яна: «Там, за Дніпром, пани. Там, за степом, татари. А тут ми». Тепер він побачив: країна була велика, і в ній жили люди.
Першою траплялася корчма при дорозі, одна з тих низьких, присадкуватих споруд, що підпирають небо стріхою, а землю плечима. Над дверима висів вінок із соломи, а замість вивіски брязкав на вітрі іржавий казанок. Біля коновʼязі стояли три волові запряги, брудні, захекані, і чумак в обшарпаному кожусі, що виходив із дверей, глянув на загін і без жодного слова вклонився. Низько, в пояс, як кланяються священикові чи панові. Потім, ще нижче, перехрестився.
— Чого це він? — тихо спитав Левко.
— Бо ми їдемо від Січі, — сказала Горпина, не повертаючи голови. — А хто від Січі, той ніби й козак, але з нечистю воює не так, як звичайні.
Корчмар, огрядний, мовчазний чоловік з обличчям, що пам'ятало кілька бійок, сам вийшов їм назустріч. Привітався, взяв коней, показав, де сісти, і тільки коли Тихон поклав на стіл монету, спитав, не дивлячись у вічі:
— До нас по справі чи так?
— Так, — відповів Данило. — Ночуємо, їмо, ідемо далі.
— Тоді ласкаво просимо. Тільки… — Корчмар кашлянув, потер долонею шию. — Я вас не вчу, ви люди вчені. Але чаклунства в моїй хаті не треба. І кішку свою на ніч у комору зачиню. Ви не ображайтесь. Просто вона в мене нервова.
— Не образимось, — сказала Устина.
Всередині пахло квашеною капустою, димом і мокрою вовною. Стеля була така низька, що Горпина мусила нахиляти голову. За довгим столом сиділи кілька подорожніх, поїдали щось гаряче й намагалися не дивитися в бік новоприбулих. Виходило в них погано: щоразу, як хтось із шістьох ворухнувся, хтось із подорожніх здригався.
Мальва без слова сіла в куток і почала витягати з торби червоні нитки. Тихон сів поруч, поклав на лаву шаблю, але з піхов не діставав. Левко озирнувся, глянув на Горпину й шепнув:
— Вона зараз скаже, що люди нас бояться.
— Я нічого не скажу, — пробурмотіла Горпина. — Я просто подумаю.
Саме тоді з лавки в кутку підвівся старий козак. Сивий, сухий, зі шрамом від брови до вуса. На ньому був вицвілий жупан, шапка з обвислим шликом, а на поясі висіла шабля, така стара, що піхви від часу стали чорними. Він пройшов повз корчмаря, зупинився перед столом, за яким сіли шестеро, зняв шапку.
— Здоровенькі були, діти, — сказав він. — Дозвольте присісти.
— Сідай, діду, — відповів Данило.
— Не дід, а Опанас Вовк, курінь Канівський, нині на спочинку. — Козак сів, відсапнувся й подивився на них довгим, спокійним поглядом, у якому не було ні страху, ні зверхності. — Я вас упізнав по сорочках, діти. Червоні нитки по комірах, срібло у вусі. Колись мав честь стояти з вашими в одному строю.
— Під Очаковом? — спитав Левко, не втримавшись.
— Під Кафою. — Опанас усміхнувся кутиком рота. — Давно це було. Я тоді молодий був, зелений. Нас було три тисячі, а турків двадцять. І тут вийшла пара. Козак і відьма. Козак немолодий, сухий, як вихор, а відьма… ну, пані. Стояла посеред поля, ні кроку не зробила, а татарська кіннота двічі розвернулась і пішла. Ми потім до ранку згадували, що вона казала. Кажуть, три слова, не більше.
— Що за слова? — тихо спитала Устина.
— Не знаю. Не чув. Тільки бачив, що кінь під козаком нічого не боявся, а ворожі боялися. — Опанас повернув шапку в руках. — Тепер такого вже не бачимо. Ваших мало стало, діти. Чи то не бачимо, чи то справді…
Він не договорив, але всі зрозуміли. Данило відчув, як усередині щось стислося. Це була правда, яку Січ воліла не озвучувати: вони вмирали швидше, ніж їх встигали навчати.
— А чого це наші сусіди так на нас дивляться? — спитала Горпина, кивнувши на подорожніх.
Опанас усміхнувся ширше:
— Бо ви не такі, як усі. Так було завжди. Мені мати казала: якщо вночі до хати стукає козак, відчини. Але якщо до хати стукає характерник, перехрестись і відчини теж, тільки двері лишай на ланцюжку. Бо вони поруч із такою силою ходять, що навіть добрі люди ніяковіють.
— А ви що думаєте? — спитав Данило.
— Я думаю, що люди бояться не вас, а того, що ви бачите, — спокійно сказав Опанас. — Селяни знають: де характерник, там нечисть. А де нечисть, там біда. Тому й хрестяться.
— Але ж ми їх захищаємо.
— Захищаєте, — кивнув старий. — Тільки захист, діти, це ніби вогонь. Гріє, а все одно треба триматися на відстані.
Він підвівся, поклав шапку на голову, кивнув усім.
— Щасливої дороги. А як дістанетесь Чигирина, перекажіть сотникові Бугаєнку, що Опанас Вовк ще живий і ще не забув, як тримати шаблю.
Вийшов, не обертаючись. Двері за ним глухо стукнули.
— Хороший дід, — сказав Левко, розмішуючи кашу. — Але він із тих, що дивляться на молодь як на сіль: потрібна, але в міру.
— А ти сіль, — сказала Горпина. — Тільки не та, що в кухні.
— А яка?
— Та, що на рану.
Левко вдав, що образився, але очі в нього сміялися. Устина вперше за ці два дні усміхнулась. Побачивши це, Данило подумав, що ця усмішка варта будь-яких слів.
На третій день шлях звернув у ліс. Не густий, а рідкий, стародавній, із височенних сосон, що простягали гілля над дорогою, як сторожа. Сніг тут був глибший, і сани мусили сповільнитись. Горпина й Данило йшли поруч, ведучи коней за поводи. Левко, що остаточно змерз у своєму кожусі, натягнув рукави аж на пальці й намагався вести розмову, щоб не мерзнути.
— Знаєте, — казав він, — я вчора зрозумів, що Устинині швидкі заклинання мають спільний корінь. Усі вони починаються з…
— Тихо, — сказала Устина.
Усі спинилися. У лісі стояла така тиша, що було чути, як десь далеко з гілки падає грудка снігу.
— Що? — прошепотів Левко.
— Хтось свистить.
Вони прислухались. Спершу нічого. Потім, десь ліворуч, ледь чутно, пролунав тонкий, довгий свист. Не пташиний, а людський, веселий і безтурботний, як у хлопця, що йде з роботи.
— Просто хтось із села, — сказав Тихон.
— Ні, — тихо відповіла Мальва. Вона вперше за дві доби подала голос. — Селяни зимою в ліс не ходять.
Свист пролунав ближче. Тоді хтось покликав:
— Горпино!
Голос був Левків. Точніше, схожий на його, тільки трохи вищий, з дивним відлунням, ніби хтось повторював його слова з-під води.
— Горпино, йди сюди! Тут щось є!
Горпина різко обернулась, дивлячись на Левка. Той стояв поруч із відкритим ротом і дивився на неї з не меншим подивом.
— Я нічого не казав, — прошепотів він.
— Знаю, — тихо сказала вона й міцніше стисла булаву.
Свист змінив тон, тепер голос кликав Данила, потім Горпину, потім Тихона, потім Мальву. Він міняв їх, як одяг, гарно, чисто, з особливою любов'ю. Устині ж він сказав:
— Устинко, донечко…
Тільки це слово. Вона не здригнулась. Просто повільно, дуже повільно, відвела погляд від лісу.
— Лісовик, — сказав Левко пошепки. — Це він. Я читав у Книжниці.
— І що там писали? — так само пошепки спитав Данило.
— Що він водить колами. Закликає голосами знайомих, ти йдеш на голос, а потім кружляєш, поки не знесилишся. А тоді замерзаєш. Для нього це гра.
— Гарна гра, — пробурмотіла Горпина. — Давайте його рубати.
— Рубати не можна, — швидко сказав Левко. — Він древній. Він, ну, господар лісу. Якщо вбити, ліс сам нас не відпустить.
— Тоді що?
— Не знаю, — чесно зізнався Левко. — Там є стародавнє правило… але воно таке дурне, що, мабуть, неправда.
— Яке?
Він почервонів.
— Одяг навиворіт. І чоботи переобути на іншу ногу.
Горпина довго дивилася на нього.
— Ти зараз серйозно?
— Я сам знаю, що звучить дурно.
— Я не баба на Купала, щоб кожух навиворіт носити.
— Ти хочеш замерзнути? — спитав Данило. — Бо якщо правило працює, то хай буде дурне.
Вони пішли далі, намагаючись не слухати. Але ліс був хитрий. Через годину ходу вони дійшли до розколотої сосни з чорною діркою в стовбурі, обмінялися поглядами, мовчки пройшли далі. Ще через годину побачили ту саму сосну. Потім ще раз. Коли вони втретє дійшли до неї, Тихон зупинив сани.
— Ми ходимо колами, — сказав він рівно.
Тоді Горпина кинула булаву в сніг, вилаялась так, що в Мальви зашарілись щоки, зняла кожух, вивернула його навиворіт і накинула знову. Потім сіла на пеньок, стягла чоботи й переобула їх: правий на ліву ногу, лівий на праву.
— Якщо хтось це комусь розкаже, — глухо сказала вона, — я його булавою приб'ю.
— Ніхто не розкаже, — сказав Левко, швидко знімаючи свій кожух.
— Розкажу, — тихо додала Устина, і Горпина метнула на неї погляд, але в очах Устини не було зловтіхи. Вона теж вивернула одяг і переобулась, акуратно, ніби робила це все життя.
За мить усі шестеро стояли в лісі, дивно вбрані, у навиворіт вивернутому одязі, у переплутаних чоботях, і дивилися один на одного. Данило спробував не усміхатись. Не вдалося. За ним засміявся Тихон, потім Левко. Навіть Мальва ледь здригнулась плечима.
І тут ліс змінився.
Спершу зникла тиша. Десь із гілки впав сніг, потім ще й ще. Свист обірвався на півноті. Повітря між стовбурами замерехтіло, наче над розпеченою піччю, і з-за найближчої сосни вийшов він.
Лісовик виглядав так, ніби його зліпили з деревної кори, моху й старої сивини. Високий, на добру голову вищий за Данила, зі скуйовдженою бородою, в якій застрягли соснові шишки, з очима, що тліли зеленим, як болотяні вогники. Одяг на ньому був чудний: каптан, застебнутий ліворуч, не праворуч, і чоботи на ногах не на тих. Він дивився на них мовчки, схиливши голову набік.
— Хитрі, — сказав він. Голос був глухий, наче з порожнього дупла. — Хитрі діти. Хто навчив?
— Книги, — сказав Левко тремтячим голосом.
— Книги, — повторив Лісовик і раптом розсміявся. Сміх його котився по лісу, як гуркіт дерева, що падає. — Давно мене книжками не діставали. Зазвичай просто бігли.
Данило повільно поклав руку на руків'я шаблі.
— Ми не хочемо тобі шкоди, господарю.
— А я вам? — Лісовик нахилився, роздивляючись їх по черзі. Зупинився на Устині й затримав погляд довше, ніж на інших. Вона не відвела очей. — Ти. Ти тримаєш у собі когось.
— Знаю, — тихо сказала вона.
— Не бійся. — Лісовик випростався. — Я не з тих, хто полює на чужі таємниці. Тільки на чужі кроки. Що ви несете? Мені в лісі нових запахів не треба.
— Нічого такого, — сказав Данило. — Ми йдемо до Чигирина. Ти нас перепинив.
— Перепиняю всіх, — відповів Лісовик. — То моє право.
— А як ми можемо заплатити за право пройти? — спитав Тихон.
Лісовик подумав. Довго й серйозно, як думають діти й дуже старі люди.
— Хліб, — нарешті сказав він. — І сіль. Поклади на пеньок і йди. Без озирання.
Тихон дістав із торби окраєць, відламав шматок, посипав сіллю й поклав на пеньок біля розколотої сосни. Лісовик подивився на це довгим поглядом, потім кивнув.
— Дорога вільна. Поверніть одяг, коли вийдете з лісу. До світанку не оглядайтесь.
Він повернувся й пішов, і тіло його розтануло між стовбурами, як дим. Ще довго з-за дерев чувся його сміх, глухий і лагідний, наче лісове відлуння.
— Оце й усе? — спитала Горпина, не вірячи. — Ми його не вбили?
— Ми його не вбили, — підтвердив Левко, блідий, але щасливий. — Це добре. Це дуже добре. Я записав би, але руки тремтять.
— Запишеш потім, — сказав Данило. — Ходімо.
Вони рушили, і цього разу сосни розступалися перед ними, як слухняні діти. Дорога ніби сама стелилася під ноги. Горпина, вилаявшись ще раз, потягла з собою Левка за комір, бурмочучи: «Що я за дурна, піддалась…», а Устина, що йшла позаду, на мить зупинилась біля пенька.
Хліб із сіллю там уже зник.
Вона подивилася вгору. На гілці, просто над її головою, сиділа сова й розглядала її жовтим, нерухомим оком. Устина не знала чому, але їй здалося, що сова її впізнала.
— Дякую, — тихо сказала вона.
Сова кліпнула й відвернулась.
До вечора ліс закінчився. Вони вийшли на відкрите місце, де дорога тяглася над замерзлим болотом, біла, рівна, з чорними плямами очерету. Сонце сідало за обрій, фарбуючи сніг у колір пізнього вина, і вся ця болотяна пустка здавалася неймовірно тихою. Занадто тихою.
— Переодягніться, — нагадав Левко. — Можна вже.
Усі повернули одяг, обережно, ніби боячись, що воно ще працює. Горпина мовчки накинула кожух, засунула ноги в правильні чоботи, пробурмотіла щось про баб-язичниць і ледь помітно усміхнулась.
І саме тоді Мальва, що першою вийшла на узлісся, зупинилась і тихо сказала:
— Дивіться.
Над болотом, далеко, там, де вже згущалась синява вечора, рухались вогні. Маленькі, блідо-блакитні, вони пливли над очеретом повільно, як свічки в чиїхось руках. Один, потім другий, потім ціла низка.
— Що це? — спитав Тихон.
— Не знаю, — повільно відповів Данило.
— Знаю, — тихо сказала Устина. І в її голосі було щось таке, що всі повернулись до неї. — Це діти.
Вони не стали йти до вогнів. Це було перше, що Данило наказав, коли голоси за спиною затихли, а блідо-блакитні цятки над болотом почали повільно наближатися.
— Стоїмо, — сказав він. — Нікому з дороги.
Вогники підійшли до краю очерету й зупинилися, ніби чекали дозволу. Їх було, може, десятків зо два. Вони не мерехтіли, як болотяне гнилля, і не гойдалися, як свічки на вітрі. Вони висіли в повітрі на висоті людського стегна, непорушні й тихі, і Данило раптом зрозумів, що для дитини це зріст, на якому вона дивиться вгору.
— Потерчата, — сказав Левко, вимовляючи слово ледь чутно, як молитву. — Душі нехрещених. Тих, що вмерли до хрещення або не народилися. Мати вбила, чи сама померла, чи просто не довелося. Вони не можуть піти ні вгору, ні вниз, тому лишаються між. Тримаються боліт, бо там і вода, і земля, і небо в одному місці.
— Вони небезпечні? — спитав Тихон.
— Самі нічого поганого не хочуть. — Левко ковтнув. — Вони просто просять. Але якщо піти за ними, заведуть у трясовину. Не зі злості. Вони вважають, що ти їх проводжаєш додому.
— І що з ними робити? — тихо спитала Горпина. Булаву вона не підняла. Тримала її опущеною, і Данило помітив, що рука в неї тремтить.
— Їх не вбивають. — Левко подивився на Устину. — Їх хрестять. Словом. Кажуть над ними: «Хрещу тебе в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа» і даєш ім'я. Тоді вони йдуть. Так мені в книзі писали.
— Я не піп, — сказала Устина.
— Ні. Але ти й не просто людина.
Устина мовчала. Данило бачив, як вона дивиться на вогники довгим, дуже серйозним поглядом. Так дивляться на дітей, яких не вміють обійняти.
Тоді один із вогників відлетів від решти й повільно, обережно пішов над самим снігом до неї. Він зупинився за три кроки, і з нього долинув тонкий, ледь чутний голос, схожий на скрип ледь живого льоду:
— Холодно.
— Знаю, — тихо відповіла Устина.
— Там тепло. Ми покажемо.
— Де?
— Там. — Вогник трохи хитнувся вбік, на північний захід, туди, де за болотом на обрії виднівся темний шмат лісу. — Там хати. Там вогонь. Ночуйте там. Буде буря.
Данило підвів голову. Небо справді змінилося, поки вони стояли. Хмари, що ще годину тому тільки збиралися на заході, тепер повзли над головою важкою сіро-фіолетовою масою, і вітер уже ліз за комір, злий, колючий, із першою лущею снігу.
— Він правду каже, — тихо сказав Тихон. — Буде завірюха. Сильна.
— Звідки ти знаєш?
— Коні третій день нервують. Таке перед бурею буває.
Мальва мовчки кивнула.
Данило глянув на Устину. Вона дивилась на вогник, а вогник на неї, і мовчання тривало довше, ніж було зручно. Потім вона сказала:
— Ми підемо. Але я повернуся до вас. Обіцяю.
Вогник на мить спалахнув яскравіше, і Данилу здалося, що в цьому спалаху було щось схоже на радість. Потім він розтанув, а за ним, один за одним, і всі решта. Болото знову стало чорним і порожнім, і лише вітер співав у сухому очереті.
— Що ти їм пообіцяла? — тихо спитав Левко.
— Що ми їх охрестимо, — відповіла Устина. — Коли буде час.
— А ми знаємо, як?
— Ти знаєш. — Вона не повернула голови. — Ти потім мені допоможеш.
Левко зашарівся так, що було видно навіть у сутінках.
Ніч вони пережили в старому сінику на узбіччі, куди вогники привели їх за пів версти від дороги. Це було напівзруйноване, покинуте приміщення, але з дахом, і Горпина з Данилом за годину позатикали діри в стінах соломою й хмизом. Устина насипала навколо сінника лінію солі, Мальва обв'язала двері червоною ниткою. Левко, нашіптуючи, розкладав усередині амулети, які сам придумав: маленькі мішечки з полином і воском, що, за його словами, мали розбудити всіх, якби ворог перейшов межу.
Буря бушувала до світанку. Вітер гув у щілинах, як голодний звір, сніг лупив у стіни жменями. Коні тіснились у кутку, зігріваючи одне одного, і Бурко кілька разів гнівно хропів, дивлячись на двері.
Данило не спав. Сидів, притулившись до стіни, і дивився, як Устина, закутана в кожух, дрімає в нього на плечі. Обличчя в неї було розслаблене й дуже юне, зовсім не те, що він бачив у бою. Він подумав, що, якби міг, зупинив би цю ніч, щоб вона тривала вічно.
Потім подумав про Лук'янові слова: «не вдивляйтеся довго». І про те, що чогось таки не розумів.
Вранці світ був білий і німий. Буря стихла так само раптово, як почалася, і над рівниною розлилося холодне, ясне небо, чисте, як вимите скло. Сніг ліг рівно, непорушно, і від болота до лісу не було жодного сліду.
Дорогу вони знайшли не одразу. Вона зникла під заметами, і Левко витратив півгодини, поки склав із палиць і ниток щось подібне до компаса й довго шепотів, показуючи, що слід іти до лісу, на північний захід, куди вказували вогники.
За лісом була долина, а в долині село.
Данило помітив його першим, зупинивши коня на пагорбі. Невеликий хутір, дворів на двадцять-тридцять, між двома пологими пагорбами, біля замерзлого струмка. Хати стояли рядами по обидва боки вулиці, біленькі, з чистими стріхами, наче вкриті ковдрою зі снігу. Посередині здіймалась невелика дерев'яна церква з покривленим хрестом. Біля неї колодязь із журавлем.
— Гарне, — тихо сказала Горпина.
— Занадто, — відповів Левко.
Вони спустилися. Чим ближче підходили, тим сильніша ставала дивна тиша, що дедалі більше тиснула на вуха. Данило довго не міг зрозуміти, чого їй не вистачає. Тоді зрозумів.
— Тут немає тварин, — сказав він.
— Ну, зима, — відгукнулась Горпина. — Корови в хлівах, коні…
— А собаки? — тихо спитала Мальва.
Усі прислухались. Жоден пес не гавкнув на чужих. У жодному дворі не заквоктала курка, не заіржав кінь, не промугикала корова. На плотах не сиділи горобці. Над ровом не кружляли галки. У сніговому морі мовчало все живе, крім них самих.
— І диму нема, — додав Тихон.
Данило глянув на хати. З жодного коміна не йшов дим. А була ж зима, тріскучий мороз, і в кожній хаті вдень мала топитися піч.
— І слідів нема, — сказала Устина.
Це було страшніше за все. Вулиця між хатами лежала рівна, біла, незаймана. Жодної стежки від дверей до колодязя, жодного відбитка чобота, жодного сліду саней. Тільки сніг, чистий, як у пустелі.
— Може, вони всі сплять, — невпевнено сказав Левко. — Після бурі.
— Люди так довго не сплять, — сказав Данило.
Вони спішились. Бурко, який зазвичай ішов за Данилом, як тінь, раптом уперся, захрипів і почав задкувати, вивертаючи очі. Данило поклав йому руку на шию, але кінь тремтів усім тілом, і серце в нього калатало так, що відчувалось крізь шкуру.
— Я прив'яжу їх тут, на узліссі, — вирішив Данило. — Далі підемо пішки.
Так і зробили. Горпина закинула булаву на плече, Тихон витягнув шаблю з піхов на півдолоні, Мальва стиснула в пальцях моток червоної нитки. Левко навшпиньки, ніби боявся розбудити когось, ішов позаду Устини й тихо щось рахував.
Біля першої хати вони зупинилися. Вікно було завішене білою ряднинкою, і за нею ледь вирізнявся силует. Людська постать, нерухома, як на малюнку.
Данило постукав у двері.
Ніхто не відповів. Але ряднинка у вікні ворухнулась. Постать за нею повільно повернула голову, і з-за скла глухо, ніби через воду, долинув голос. Жіночий, тихий, ласкавий:
— Добрий день, люди добрі. Заходьте. Тільки… не зараз. Діти сплять.
— Ми прибульці, паніматко, — сказав Данило якомога лагідніше. — Нам би переночувати.
— Ночуйте, — відповіла жінка. — Ночуйте, будь ласка. Тільки приходьте ввечері. Ми всі вечорами. Удень ми… відпочиваємо.
— Всі вечорами, — повторила за нею Мальва так тихо, що чув лише Данило.
Він повільно відступив від вікна.
— Ходімо, — сказав. — Подивимось село.
Вони пройшли вулицею. Біля другої хати побачили старого, що стояв біля воріт у сірому кожусі й насунутій на очі шапці. Він не рухався. Просто стояв, схиливши голову, ніби чекав когось. Коли вони підійшли, він не підняв обличчя, тільки тихо сказав:
— Зачекайте до вечора. Нині ще рано.
— До чого рано? — спитав Левко.
Старий не відповів. Не ворухнувся навіть, коли Горпина ніби ненавмисно торкнулась його плеча. Плече було твердим і холодним, як камінь.
— Ходімо, — повторив Данило, і голос у нього став сухим.
Біля церкви вони зупинилися. Вона була менша, ніж здавалась здалеку: дерев'яна, з потемнілим дахом, зі старим хрестом, що нахилився набік. Двері були відчинені навстіж, і в тіні всередині ніщо не рухалося. Образи на стінах були завішені чорним сукном, а підлога вкрита шаром сухого пилу, який не бачив підошов багато місяців.
— Тут давно ніхто не молився, — тихо сказав Левко.
— Або те, що тут молилося, вже не людина, — відповіла Устина.
Колодязь стояв під церквою, обкладений сірим каменем, із дерев'яним журавлем, що скрипів на вітрі. Данило підійшов, глянув у темну глибину. На воді хиталось його обличчя, спотворене, перекошене, і поруч із ним щось біле.
Він різко підвів голову й озирнувся.
— Данило, — покликала Устина.
Вона стояла навколішки біля колодязя й дивилась у сніг. Він підійшов. У рівному, чистому насті, на самому краї зрубу, відбився слід.
Він був великий, ширший за долоню Данила й довший, із глибоким відбитком п'яти й чотирма пальцями, що закінчувались довгими, вигнутими пазурами. Звіряча лапа, задня, і в ній було щось, чого Данило спершу не міг збагнути. Потім зрозумів: п'ята лягла глибше, ніж буває в звіра, а відбиток був поставлений так, ніби його залишила не чотирилапа істота, а та, що ходить на двох.
— Він ходив на двох, — тихо сказав Левко. Він присів поруч, дістав шматок мотузки, виміряв. — Задні лапи. Але вага йшла на п'яту. Так ходять люди.
— Вовк на двох ногах, — сказала Горпина. — Перевертень.
— Не просто перевертень, — повільно промовила Устина. — Дивись.
Вона вказала пальцем. Поруч зі слідом, трохи глибше в снігу, виднілась друга діра: рівна, вузька, довга, ніби хтось із силою встромив у землю палицю. Данило нахилився. Це було не від палиці. Це був відбиток вістря, меча, що спирався на землю.
Він випростався. Усе всередині нього стало холодним і чітким, як лід на ставку.
— Лук'ян сказав, — тихо промовив він, — не вдивлятися в такий слід довго.
— Лук'ян знав, — сказала Устина. Вона не підводила очей від відбитка, і Данило бачив, що вона дивиться на нього так само пильно, як дивилася на вогники над болотом. Довго. Занадто довго. І на мить вираз її обличчя змінився, наче там спалахнуло щось дуже давнє і дуже особисте, чого вона сама не розуміла. Потім погасло.
— Ходімо, — повторив Данило, і голос його був глухий. — Треба вирішувати.
Вирішували в найбільшій хаті, що стояла осторонь, біля краю села, з широким подвір'ям і міцним тином. Двері були незамкнені, всередині чисто й порожньо. Піч холодна, на столі глиняний глечик із застиглим молоком, а на лаві складені рушники з червоно-чорною вишивкою, вже вицвілою від часу.
— Бачите, — тихо сказав Левко. — Вони бавляться в людей. Вони пам'ятають, як це.
— Тому й нікого не видно вдень, — додала Мальва. — Вони не живі.
— А ввечері? — спитала Горпина.
— Ввечері оживають, — сказав Тихон. — Правда ж?
Данило довго мовчав. Потім сказав:
— Йти звідси вже пізно. До темряви лишилося три-чотири години, коні не витримають, і до наступного житла ми не дійдемо. До того ж на нас чекають.
— Хто? — спитав Левко.
— Той, хто слід залишив. — Данило провів долонею по обличчю. — Ті вогники привели нас сюди не випадково. Може, вони не знали, але їх змусили. Хтось хотів, щоб ми прийшли саме в це село, саме сьогодні, саме до вечора.
— Тоді чому не втекти? — спитав Левко.
— Бо якщо це засідка, — сказала Устина, — то вони її розставили на дорозі, а не тут. Тут вони вдома, а ми в чужому. Але якщо ми підготуємось…
Вона не договорила, але всі зрозуміли. Горпина першою кивнула:
— Значить, готуємось.
І вони готувались. Усі шестеро, мовчки, швидко, так, як їх навчали роками. Горпина виламала дошки з пошкодженого тину й заклала ними вікна, залишивши тільки вузькі щілини для зору. Тихон і Данило перетягнули важкий стіл під двері. Мальва пройшла по хаті з мотком червоної нитки й зав'язала вузли на кожному одвірку, на кожній шпарині. Левко розвішував амулети на гвіздках: мішечки з полином, воском і перемелених кісток, що тихо дзвеніли, колишучись, як обереги над колискою. Устина насипала по всьому порогу лінію з попелу й солі, повільно, ледь чутно шепочучи слова.
— Що ти шепочеш? — спитав Левко.
— Те, що знаю.
— Але ж ти… не вчила цього.
— Знаю, — тихо відповіла вона. — Але воно знає мене.
Сонце тим часом сідало. Світло, що лилося в щілини, спочатку було жовте, потім помаранчеве, потім багряне, і нарешті стало сіре, тьмяне, як попіл. Холод у хаті густішав. Дихання кожного з них обволікала біла пара. У хаті пахло полином, воском, холодом і чимось ще, що Данило вперше відчув у цьому селі: слабким, затхлим запахом землі, яку щойно розкопали.
Вони стояли в кімнаті: Данило біля дверей із шаблею навпіл піхов, Тихон поруч, Горпина біля вікна з булавою, готовою до удару, Левко й Мальва за столом зі своїми торбами, Устина посередині, нерухома, схожа на статую.
Тиша тягнулась довго. Данило слухав, як б'ється його власне серце, рівно, спокійно, як годинник. Тоді раптом, десь далеко, за межею чутності, щось ворухнулося.
Скрипнули двері. Одні, потім другі, потім десяті. Звук ішов хвилею вздовж вулиці, повільно, неквапно, як звук пробудження дуже великої тварини. Вітер знову заграв у журавлі на колодязі, а над самим селом, ніби відповідаючи, піднявся тонкий, довгий свист, схожий на той, що вони чули в лісі, тільки гостріший.
Потім зазвучали голоси.
Не один і не два. Десятки голосів, тихих, лагідних, добрих, що спокійно перекликались між хатами, ніби сусіди перед вечерею. Данило впізнав материн: «Даниле, сину, ходи вечеряти». Потім батьків: «Ну чого ти там сидиш, йди сюди». Голос сестри, якої в нього ніколи не було. Голос Лук'яна, що кликав з-за дверей: «Хлопче, відчини, це я».
Він стиснув руків'я шаблі так, що побіліли пальці.
— Не слухай, — прошепотіла Устина. — Вони чують твої спогади і грають ними. Не слухай.
— Не слухаю, — відповів він крізь зуби.
Горпина біля вікна беззвучно ворушила губами. Левко, зблідлий, шепотів: «Це не мати, це не мати, це не мати».
А голоси дедалі наближалися, і вже чути було, як підошви шаркають по снігу, і як щось повільно, неквапно, обережно торкається дверей.
Двері вибило не одним ударом. Спершу їх торкнулись пальцями, обережно, ніби ввічливий гість, і голос, що колись був Даниловим батьком, тихо сказав:
— Відчиняй, сину. Холодно надворі.
Потім ударили плечем. Стіл під дверима зсунувся на півкроку. Ударили ще раз, і дошки затріщали, а в щілині між одвірком і полотном з'явилися пальці: довгі, сірі, з чорними нігтями, що ворушилися, шукаючи засув.
— Не слухайте, — сказав Данило. — Тримаємо.
Третього удару двері не витримали.
Вони впали разом зі столом, і в проломі заскреготіли зуби. Лінія з попелу й солі на порозі спалахнула тонким білим вогнем. Перший упир, що переступив її, закричав і відсахнувся, а його руку, яка торкнулась межі, роз'їло до кістки. Але за ним уже лізли наступні, і Данило, вдихнувши, зробив те, що вмів найкраще: ступив уперед і вдарив.
Шабля пройшла крізь шию так легко, ніби крізь сніп. Голова впала на підлогу, а тіло ще мить стояло, перш ніж осісти. Данило, не дивлячись, лівою рукою вогнав осиковий кіл у груди наступному, що пролазив у щілину. Той вигнувся, засичав і обм'як.
— Один! — вигукнув він.
— Рахувати будемо потім! — відгукнулась Горпина.
Вона вже була біля вікна. Дошки, якими вона забила його зранку, затріщали від удару зсередини, і в щілину просунулась голова з відкритим ротом. Горпина мовчки відвела булаву й опустила її зверху. Звук був такий, ніби розбили глечик із капустою. Голова зникла, а на дошках лишилась темна пляма.
— Ще один, — спокійно сказала вона. — А рахувати я вмію.
Але їх лізло більше, ніж можна було вбити. Тільки що відчинилися двері, а кілька десятків голосів уже тиснули з вулиці, і крізь щілини у вікнах пробивалось багряне світло. Данило відчув, як хата тремтить. Дошки, що Горпина заклала, тріщали, а з даху сипався сніг.
— Левку! — крикнув він. — Давай!
— Я рахую! — відповів той тремтячим голосом, але руки в нього не тремтіли. Він висмикнув із торби маленький мідний дзвіночок, обмазаний воском, і швидко прошепотів слово, якого Данило не розібрав. — Затуліть вуха!
Він розчавив віск пальцями й жбурнув дзвіночок у проломлені двері.
Дзвін був дивний, не гучний, а глибокий, низький, як удар у дно колодязя. Звук пройшов крізь стіни, крізь землю, крізь самі кістки. Данило відчув, як у нього задрижали зуби. А ті, що стояли в дверях, відлетіли назад, ніби їх відкинув невидимий кулак, посипались, як кеглі, на сніг, затиснуті в тісному проході власними тілами.
— Моя вигадка! — не втримавшись, гукнув Левко. — Дзвін! Я називаю його «Дзвін»!
— Дуже оригінально! — крикнула Горпина.
— Ти не розумієш, скільки днів я над ним сидів!
— Ліпше б ти над ним помовчав!
Мальва тим часом працювала так тихо, що Данило помітив її лише тоді, коли побачив, як упир, що вже ліз у вікно, раптом спіткнувся й упав, а по його ногах, наче змії, повзли червоні нитки. Вона стояла в кутку, зігнувшись, і її пальці рухались швидко й чітко, як у ткалі. Вузол, ще вузол. Один, другий, третій. Ті, кого вона зв'язувала, застигали, ніби вмерзли в лід.
— Один подих! — крикнула вона. — Два, не більше! Бийте!
Тихон, що досі стояв біля стіни мовчки, з'явився між нею й проломом, і шабля його двічі блиснула у світлі, як срібна рибка. Два зв'язаних упирі впали, не встигнувши видати звуку.
А Устина стояла посеред хати й не рухалась. Данило вчасно побачив, що її губи ворушаться, і що руки в неї підняті, як у людини, що збирає з повітря щось невидиме. Потім вона різко розвела долоні, кинула вперед жменю попелу й промовила:
— Згас, де світло було.
Хата на мить стала білою. Світло, якого ніщо не породжувало, вдарило всередині й зовні одразу, і з вулиці долинув крик, схожий на скрегіт заліза. Ті, хто стояв у дверях і тягнувся всередину, повалились, прикриваючи очі, а Горпина вже була над ними з булавою, і кожен її удар супроводжувався коротким, сухим тріском.
— Відступаємо у двір! — рикнув Данило. — У хаті нас затиснуть!
Вони вискочили надвір. Це було страшніше, ніж він думав.
Усе село вийшло. Сотні, мабуть, не менше: чоловіки, жінки, діти, старі, з розкритими ротами, з очима, що світились тьмяним червоним світлом, як жар під попелом. Вони стояли на вулиці, на подвір'ях, на дахах, лізли через паркани, й усі вони говорили. Чи то співали. Тисячею голосів, що змішувались у єдиний мелодійний гул, схожий на колискову, яку співають мертвим.
— Даниле, ходи додому.
— Сину, сину.
— Не бійся, любий.
— Данило, відкрий.
— Я сумую.
Він чув кожне слово і не слухав жодного. Тримався за шаблю, як тримаються за життя.
— Ти в порядку? — спитала Устина, опинившись поруч.
— Так.
— Брехун.
Він усміхнувся без радості.
Горпина стала посередині, на чолі, як якір. Булава в її руках гула, розтинаючи повітря, а на шипах уже блищала темна кров. Данило з Тихоном зійшли на фланги: шабля й кіл у лівій руці, кожен рух відпрацьований роками. Позаду, в центрі, стояли три відьми: Мальва, що тримала нитки, Левко з новою жменею дзвіночків, і Устина, нерухома, з руками, повними попелу.
— Строєм! — крикнув Данило. — Бережіть центр!
Вони билися.
Це не було красиво. Це не було схоже на пісні про лицарів. Це була важка, брудна, неквапна робота, в якій кожен робив своє: Горпина трощила, Данило й Тихон різали, Мальва пов'язувала, Левко відкидав дзвоном, Устина осліплювала й палила. Хто падав, лишався лежати. Хто лізли далі, діставали наступні удари. Данило відчув, як піт стікає по спині, хоч мороз був такий, що борода дубіла. Двічі йому прокусили рукав, один раз хтось смикнув за ногу, і він ледь не впав, але Тихон, не відводячи очей від іншого супротивника, одним ударом руків'я відштовхнув нападника.
— Дякую!
— Потім подякуєш! — відгукнувся Тихон.
Данило засміявся. І це було помилкою.
Бо в цю мить крізь гул голосів прорвався один, не схожий на інші. Низький, знайомий, дуже спокійний голос:
— Хлопче. Відійди.
Голос Лук'яна.
Він завмер. Лише на мить, на одну секунду, але вона була завелика. Перед ним, із натовпу, виринула постать і повільно простягла до нього руку, і Данило побачив обличчя, схоже на Лук'янове, тільки бліде, занадто гладке, з червоними очима.
Хтось різко смикнув Данила за руку. Це була Устина. Вона не сказала нічого. Вона просто стиснула його пальці, холодно й міцно, і він відчув, як дурман, що його затягував, розірвався, як павутина.
— Дякую, — прохрипів він.
— Тримайся, — тихо сказала вона. — Я тебе тримаю.
Підставивши плече, Данило вдарив. Постать у сірому розвалилась навпіл. Усе тіло його затремтіло від люті, а шабля пішла рвучко, хижо, і вперше за вечір він відчув, як рука на руків'ї стає твердою, як залізо. Данило не любив упирів і не любив тих, хто грає чужими голосами.
Минуло, може, пів години. Може, більше. Двір був усипаний тілами, сніг почорнів від крові, а ті, що ще лишались, уже не лізли так нахабно. Вони відступали, збиваючись у щільний, мовчазний натовп біля церкви. А на сходах церкви, у світлі місяця, що виглянув із-за хмар, стояв він.
Староста.
Принаймні так, судячи з одягу: добротний кожух із вовчим коміром, шапка з ременем під бородою. Високий, широкоплечий, колись, мабуть, дужий чоловік, що тримав у кулаці все село. Тепер обличчя його було сіре, мов камінь, у ямах очей тліло тьмяне світло, а з рота, що не закривався до кінця, стирчали два жовті ікла завдовжки з палець. Він тримав у руці сокиру, велику, з довгим топорищем, на якій ще виднілась свіжа кров.
Він не поспішав. Стояв, дивлячись на них, і від цього погляду в Данила ворухнулося щось дуже давнє й дуже негарне. Староста дивився, як м'ясник на худобу. Без злості, без цікавості, просто знаючи, що буде далі.
— Затримати, — сказав він. Голос був глухий, скрипучий, наче дерево по льоду. — Тільки затримати. До світанку.
— Хто тобі наказав? — спитав Данило.
Староста не відповів. Просто повільно підняв сокиру.
— Він живий чи мертвий? — тихо спитала Горпина.
— Мертвий, — відповіла Устина. — Але міцний. Дивись, як стоїть. Він тримає їх усіх.
— Тоді його треба прибрати першим, — сказав Данило. — Тихоне. Горпино. Зі мною.
Вони пішли втрьох, повільно, з трьох боків. Староста чекав, не рухаючись, поки вони не опинились на відстані двох кроків. Тоді рушив уперед, швидко, неймовірно швидко для такого велетня, і сокира пішла дугою, що розсікла повітря з вереском.
Тихон ледь встиг відскочити. Лезо пройшло по краю його кожуха й увійшло в землю по обух, піднявши фонтан снігу. Горпина вдарила булавою збоку, і староста, не обертаючись, просто підставив лікоть. Лікоть хруснув, але не відскочив: удар лише ковзнув по руці.
— Він не відчуває! — крикнула вона.
— Тоді не пощадимо! — відповів Данило.
Він увійшов у ближній бій, під сокиру, туди, куди довге топорище вже не сягало. Шабля вдарила в бік, пробила кожух і м'ясо, але застрягла в кістці. Староста гаркнув і відкинув його вільною рукою, і Данило, відлетівши, вдарився спиною об стовп.
— Даниле! — крикнула Устина.
— Я в порядку! — пробурмотів він, піднімаючись.
Староста вже повертався до Тихона. Сокира занеслась знову, готова розколоти його навпіл. І тоді в повітрі просвистіла червона нитка.
Вона обвила сокиру, затягнулась на топорищі, і староста, що не звик, щоб його зв'язували, застиг на півзамаху. Лише на мить. Лише на один вдих. Але цього вистачило.
— Горпино! — гаркнув Данило. — Зараз!
Вона вже була поруч. Булава описала дугу над її головою, і Данило, що стояв позаду, побачив її спину: широку, напружену, як у коваля за ковадлом. Удар був страшний. Голова старости розкололась, мов гарбуз. А Данило, не втрачаючи миті, всадив у груди мерця осиковий кіл і притиснув його всім тілом.
Староста затремтів. З усіх його пор потекла чорна смола. Він глухо видихнув, і хоч мертве тіло вже не могло говорити, Данило почув, як із розколотої голови долинув ледь чутний шепіт:
— Він… уже йде.
Потім усе стихло.
Решта розсипалась на світанку. Одні падали там, де стояли, як ляльки, в яких обрізали нитки. Інші просто танули, перетворюючись на сірий попіл, що не пах, не липнув до рук і розносився вітром. Коли перші промені сонця торкнулися дахів, на вулиці не лишалося нічого, крім попелу, снігу й шести втомлених, обляпаних кров'ю людей, які сиділи на землі й дивились одне на одного.
— Ми живі, — сказав Левко. Голос у нього був хрипкий і здивований, ніби він сам не вірив. — Усі.
— Усі, — підтвердив Тихон, розтираючи плече. — Хоч одне ребро, здається, відчуває інакше.
— Ти б перевірив, — сказала Горпина й лягла на спину просто в сніг, розкинувши руки. — А я хочу тут полежати. Років п'ять.
Мальва мовчки перев'язувала Данилові руку, прокушену крізь рукав. Робила це швидко, акуратно, вузлом, який тримав і не стискав. Данило дивився, як вона працює, й раптом помітив, що в неї тремтять руки.
— Ти молодець, — тихо сказав він.
Вона не відповіла, тільки трохи нахилила голову.
Устини не було видно. Данило різко підвівся й озирнувся. Вона стояла біля церкви, біля сходів. Нахилилась до чорного отвору біля підвалу, з якого ледь помітно тягнуло теплим повітрям.
— Там хтось є, — сказала вона, не повертаючись.
Він підійшов. Із темряви під сходами на них дивились очі: великі, перелякані, на маленькому дитячому обличчі.
— Не бійся, — м'яко сказала Устина, присівши навпроти. — Ми не такі, як вони.
Дівчинка, що ховалась у підвалі, довго не рухалась. Їй було років дев'ять, худенька, у залатаній свитці, з розплетеною косою й очима, що не пускали жодної сльози, ніби вся вода вже вийшла. Нарешті вона прошепотіла:
— Ви… люди?
— Люди, — сказала Устина. — Живі.
— Мама казала сидіти тихо. Вона сказала, що… що буде вогонь. І що до ранку не виходити. — Дівчинка трохи піднялась, обхопивши коліна. — Вона була там? Серед них?
Устина не одразу відповіла. Данило бачив, як тремтить її рука, що торкалась дитячої.
— Не знаю, — тихо сказала вона. — Але якщо була, то вона хотіла тебе врятувати. Навіть коли вже не була сама собою.
Дівчинка кивнула повільно. Потім уткнулась обличчям в Устинине плече й, нарешті, заплакала.
Її звали Оришка. Вона розповіла їм усе, поки Мальва давала їй окраєць хліба, а Тихон розтирав її змерзлі руки. Вона була з цього села. Три тижні тому прийшов чужий. Високий, у довгому чорному каптані, з башликом, насунутим на самі очі, з важкою шаблею за поясом. Він ходив від хати до хати вночі, по одній, стукав і говорив тихо. Назавтра люди в тих хатах уже не їли й не спали вдень. А від нього пахло мокрою вовною.
— Обличчя ти не бачила? — спитав Данило.
— Ні. Він його ховав. Але руки… — Оришка стиснула кулачки. — Руки в нього були волохаті. Як у звіра.
Данило й Устина перезирнулись.
— Він ще повернеться? — тихо спитала дівчинка.
— Не сюди, — відповіла Устина. — Але ми будемо поруч. Обіцяю.
Перед відходом вона зробила те, що обіцяла.
Вони пішли до болота втрьох: Устина, Левко, і, не питаючи дозволу, Данило. Решта лишилась біля коней, збираючись у дорогу. Оришка, загорнута в кожух Тихона, сиділа на санях і мовчки дивилась, як вони йдуть.
Біля замерзлого болота, де чорні стебла очерету стирчали з білого снігу, як голки, Устина зупинилась. Вона глибоко вдихнула, і Левко, що стояв поруч, шепнув їй слова. Прості, коротенькі, ті самі, що священик каже над немовлям:
— Хрещу тебе в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
І вона повторила їх, тихо, чисто. Спершу в порожнечу, наче нікому. Потім одне ім'я, потім інше. Данило не знав, звідки вони в неї беруться: Марійка, Тарасик, Оленка, Явдошка, Петрик, Галя, Ярема, Софійка. Просто імена, які приходили самі, як листя з дерева. Вона називала їх по одному, повільно, з паузами, а над болотом одна за одною спалахували бліді блакитні цяточки, піднімались угору й танули в ранковому світлі, мов іскри, що падають навпаки.
Останній вогник був найменший і вагався найдовше. Він підлетів до Устини зовсім близько, торкнувся її рукава й тихо, зовсім тихо сказав:
— Нас змусили.
— Знаю, — прошепотіла вона. — Хто?
Вогник не відповів. Лише на мить спалахнув яскраво, майже білим, і зник. Але в повітрі після нього лишився ледь вловимий запах мокрої вовни.
Устина довго дивилась на порожнє небо. Потім повернулась до Данила, й обличчя її знову було холодне, зібране, без жодної емоції.
— Ходімо, — сказала вона. — Нам до Чигирина.
Виїхали, коли сонце вже стояло над лісом. Оришка сиділа на санях між Мальвою й Горпиною, закутана в кілька кожухів, і дивилась на дорогу широкими, порожніми очима. Левко, що вже не міг мовчати, тихо розповідав їй щось про зорі, а Горпина вдавала, що не слухає, і час від часу підсувала дівчинці окраєць.
Данило їхав останнім і озирнувся.
Село лежало в долині, біле й мовчазне, і здалеку здавалося мирним, як на малюнку. Жодного диму, жодного руху. Колодязь із журавлем, нахилений хрест на церкві. І на самому краю, біля узлісся, там, де вчора вони стояли, у чистому снігу ще виднівся слід.
Він знову подивився на нього. Довго. Так довго, що Бурко нетерпляче заіржав.
Слід вів не від села. Він вів до дороги. Рівно в тому напрямку, куди їхали вони, на північний схід, до Чигирина. Новий слід, свіжий, ще не припорошений снігом, із довгими пазурами й глибоким відбитком п'яти.
Хтось пройшов цією дорогою за ніч. Не втікаючи, не ховаючись. Просто йшов уперед, на двох ногах, спокійно, як людина, що знає, куди йде.
Данило довго дивився, потім нахилився, провів долонею по снігу, стер найближчий відбиток і поїхав далі. Нічого не сказав. Але шабля на його поясі сиділа вільніше, ніж зранку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше