Три дні минули так швидко, ніби хтось підганяв сонце батогом.
Данило встиг за цей час зробити те, що робив перед кожним походом: перебрав зброю, перевірив ремені, змастив шаблю свяченою олією й тричі пройшов пальцями по срібних накладках на піхвах, чи не відстав десь на мізинець жоден оберіг. Устина тим часом сиділа в Книжниці допізна й складала торбу: сушений полин, чебрець, звіробій, мак у полотняних мішечках, моток червоної нитки, клубок білої, шмат воску, сіль у кількох міхурцях, три мотанки без облич, загорнуті в рушничок, окрему коробочку з голками, де кожна голка була освячена на Трійцю. Кожну річ вона брала в руки, дивилася, нюхала й клала на місце. Коли закінчила, торба була така, що чужий не підняв би її однією рукою.
Лук'ян ні про що не питав. Він просто приходив щоранку, ставив на стіл миску гарячої каші й сідав навпроти, дивлячись, як вони їдять. Тільки раз сказав, коли Данило вже вставав:
— Дивись, щоб вона не лишалася одна. Хоч що станеться.
— Знаю, — відповів Данило.
— Знаєш. Але я кажу.
І на цьому їхні розмови про небезпеку скінчилися.
Виїхали вони на світанку четвертого дня, і сніг ще лежав тонким шаром на гаті. Данило озирнувся лише раз, на вартову вежу, і зразу відвернувся. Він не хотів удруге бачити постать у білій сорочці.
Дорога на південь зайняла п'ять днів.
Спершу їхали лісом, потім лісостепом, де чорнозем уже скувало морозом і кожен кінь ішов, відчутно вдаряючи копитом, ніби по барабану. Згодом ліс закінчився, і земля розгорнулася перед ними так широко, що в грудях ставало вільніше, ніж у хаті. Степ був золотий і сірий водночас: сива ковила, жовте будяччя, чорні плями вигорілої трави. Над ним тягнулося небо без жодної хмарки, таке високе, що здавалося, його можна було б вимити водою. Іноді з-під копит злітали куріпки, раз крізь траву майнула лисиця, а вдалині на кургані завмер, мов зіпсований стовп, орел.
Устина їхала мовчки. Данило теж. Але за цю дорогу з ними сталося щось, чого він не очікував: мовчання перестало гнітити. Воно стало схожим на теплий плед, під яким можна заснути. Коли вони вкотре зупинилися на ніч біля струмка, Устина розпалила багаття, Данило розстелив кожухи, і вони сиділи поруч, дивлячись на зорі, що висипали на небо рясно, мов мак на покривалі.
— Колись, — тихо мовила Устина, — я думала, що степ порожній.
— А тепер?
— Тепер не думаю. Він повний. Просто його не видно.
Данило не спитав, чим повний. Йому не хотілося знати.
А на шостий день вони побачили військо.
Спершу це був лише дим: широка сіра стіна на горизонті, схожа на хмару, що впала на землю й розлилася по ній. Потім із диму виріс шум: гомін тисяч голосів, іржання коней, стукіт сокир, дзвін ковалів, скрип возів, мукання волів, а над усім цим десь співали. Не стрункий хор, а кілька десятків різних пісень одночасно, що змагалися між собою, хто голосніший.
Таке військо Данило бачив не вперше, але щоразу воно вражало, як уперше. Усе, куди сягало око, було заставлене возами, зсунутими в довгі шеренги, а між ними стояли намети, куреневі шатра з кольоровими прапорами, піраміди списів, купи сідел, ряди прив'язаних коней, табун, що ходив колом під наглядом хлопчаків-табунників. Повсюди диміли вогнища, і на кожному кипів казан, а коло кожного сидів гурт чубатих козаків у широких шароварах, червоних жупанах, кунтушах і кожухах, що їли, сперечалися, лаялися, співали й реготали одночасно. Хтось тут же, не відходячи від багаття, гострив шаблю на точилі. Хтось грав у кості на бочці. Хтось сидів, завмерши з короткою люлькою, і дивився в небо, наче доводив із ним довгу суперечку. Над усім стояв запах диму, горілки, мокрої шерсті, тютюну, сала й кінського поту, густий, як вівсяний кисіль, і такий рідний, що в Данила стислося під горлом.
— Ну що, — сказала Устина, дивлячись на табір. — Ходімо ставати частиною цього.
— Ходімо.
Біля першої застави їх зупинили двоє козаків із довгими вусами, що спадали аж на груди. Той, що ліворуч, оглянув їх із ніг до голови, затримав погляд на срібній сережці в Данила, на вишиваній сорочці під жупаном, на Устининій темній хустці й на торбі, з якої стирчали пучки сухого зілля.
— Свої? — спитав він.
— Свої, — відповів Данило.
— Із яких?
— З Великого Лугу. До кошового.
Козак перезирнувся з товаришем. Другий, що мовчав, раптом гмикнув і пробурмотів:
— То ті самі. Чарівні.
— Тихо ти, — шикнув перший. — Проходьте. Кошовий там, під великим прапором. Біля нього ще двоє таких, як ви, вже чекають.
Данило хотів щось сказати, але Устина торкнула його за лікоть, і він змовчав. Вони поїхали далі, слухаючи, як за спиною козаки говорять уже пошепки, але зовсім не тихо: «Це й є ті, що з нечистю бігають?» «Та вони самі дивні, бо ж, кажуть, сестра в нього відьма». «Жінка з нечистою силою? То хай хоч нам борщ варить, якщо чарами не вміє!» І сміх, не злий, а той, яким козаки сміються над усім, чого не розуміють, щоб воно не здавалося страшним.
Данило поблажливо всміхнувся. Він був до цього готовий і не ображався: краще хай сміються, ніж бояться.
Табір розступався перед ними, як вода перед човном. Козаки відривалися від справ і дивилися, хтось відверто, хтось крадькома, і Данило відчував на собі десятки очей. Не ворожих і не дружніх, а тих, що оцінюють, чи не підведе цей хлопець, коли дійде до справжнього.
Під великим прапором, що тріпотів на високому дрюці, стояв просторий намет із червоного сукна, а перед ним на колоді сидів, широко розставивши коліна, кошовий отаман Гаврило Півкожуха. Прізвисько він отримав у молодості, коли в бою втратив півкожуха разом із рукавом, але не вирішив, що це гідна причина ховатися, і з'явився на радному колі так, як був: з голою рукою й голим плечем. Відтоді вже двадцять років його називали Півкожухом, і сам він любив цю кличку більше за справжнє ім'я. Був він чоловік кремезний, лисий, зі здоровенним червоним носом і вусами, схожими на два поплавки. Очі мав дрібні й хитрі, ті, що дивляться в душу, а потім хмикають, наче зробили висновок.
Коло нього стояли двоє, в яких Данило одразу впізнав своїх.
Мирослав був високий, кощавий, із вузьким блідим обличчям, що завжди здавалося втомленим, і довгими руками, які вмів ховати так, що їх ніколи не було видно. Говорив він мало, їв мало, спав мало, і ходили чутки, що він і не людина зовсім, а тінь, яку хтось поставив на ноги. Одарка, його відьма, була його повною протилежністю: невисока, повненька, з круглим обличчям і ямочками на щоках, що глибшали, коли вона всміхалася, а всміхалася вона часто. Під цим лагідним виглядом ховалася така жорсткість, що ті, хто бачив її в ділі, більше про її ямочки не згадували.
Поруч із ними стояли ще двоє, які сперечалися.
— Я тобі кажу, — гарячився Гнат, широкоплечий хлопець із густою чорною чуприною, закинутою на одне вухо, й очима, що завжди сміялися, — що в цього отамана ніс червоніший, ніж минулого разу. Це від горілки.
— Це від холоду, — спокійно відповіла Явдоха, його відьма, висока рудувата дівчина з веснянками по всьому обличчю, що вміла так підняти одну брову, що Гнат завжди змовкав. — А тиша тобі не завадила б.
— Тиша — це смерть, Явдошо! Я хочу жити!
— Тоді мовчи, і житимеш довше.
Кошовий дивився на них обох з виразом людини, що давно змирилася.
— О, — сказав він, помітивши Данила й Устину. — Ще дві. Тепер маю цілий виводок відьом при війську. Сідайте, діти. Піднесіть їм чарку, Тимку.
З намету вийшов старий дід-джура з глечиком і чотирма чарками. Кошовий налив усім по вінця, підняв свою й гаркнув:
— За Січ! За козаків! За тих, що з нами!
— За те, щоб повернутися, — додав тихо Мирослав.
Усі випили. Горілка була гірка й палила, як вогонь, і Данило, що пив рідко, відчув, як мороз по спині змінився жаром.
— Ну, — сказав кошовий, витираючи вуса. — Ви знаєте, навіщо ви тут. Мені зі Січі написали, що з вами буде кілька людей, яких маю берегти й слухати. Я не питаю, що ви робите й хто ви. Мені досить, що Січ вас присилає. Скажу лише одне: у моєму війську ніхто вас не чіпатиме. Але й ви не лізьте туди, куди вас не просять, і не лякайте хлопців. Чуєте?
— Чуємо, батьку, — сказав Данило.
— Бо в мене там дві тисячі душ, і кожна не зрозуміє, що в нас тут за таємниці. Я й сам не розумію, правду кажучи. Але ви робите те, що я не вмію. А я роблю те, що ви не вмієте. Так і житимемо.
Він замовк, кивнув, наче сам собі, і додав:
— Ідіть до курінного Корнія Чубатого. Він вам покаже, де стати. І їжте, хлопці, поки є що їсти. Дорога попереду довга й нудна, а Очаків нас першим не вдарить.
Курінний Корній Чубатий виявився старим козаком років шістдесяти п'яти, сухим, як жердина, з сивим оселедцем, що спускався на плече, і вузькими очима, які дивилися на всіх із такою суворою добротою, що навіть найзухваліший жартівник поводився поруч із ним чемно. Він мав на обличчі не менше десяти шрамів, а на руках ще більше, і розповідав про кожен із них по кілька разів, щоразу по-новому. Він привів їх до свого куреня, велів поставити шатро й посадив біля вогнища, де вже сиділо з десяток козаків.
Тут уже не було ні кошового, ні чарок, ні врочистих слів. Хлопці тіснилися на колодах, ділилися хлібом, передавали по колу глек із варенухою, хтось тихо торкав струни кобзи. Козаки спершу косилися на нових, але Гнат, що не вмів мовчати, зазвичай за п'ять хвилин ставав душею будь-якого гурту.
— Хлопці! — гукнув він, піднявши чарку. — Слухайте, хто мені скаже, чому відьма в обозі приносить удачу?
— Бо рубає хмиз? — спитав хтось із гурту.
— Ні!
— Бо вміє лікувати?
— Ні! Тому, — він багатозначно підняв палець, — що жодна куля не влучить у того, кого шукає баба з борщем!
Гурт розреготався. Явдоха закотила очі й вдавила Гнатові лікоть у бік, але куточок губ у неї здригнувся.
— А ще, — не вгамовувався Гнат, — відьма вміє так заговорити борщ, що від нього живіт не болить навіть у того, хто три дні не їв.
— Я тебе заговорю, — пообіцяла Явдоха. — Так, що мовчатимеш до Різдва.
— Бачите, які в нас відьми. Загрожують!
— Не бійся, Гнате, — сказав старий Корній поважно. — Ото нехай, головне, щоб борщ варила.
Усі знову залилися сміхом, і навіть Мирослав, що завжди тримався осторонь, ледь помітно всміхнувся. Данило відчув, як щось у грудях, затиснуте з тієї ночі у Верболозах, повільно відпускається. Він відкинувся на кожух і взяв від сусіда гарячий окраєць хліба, обмащений салом і часником, і з'їв його так, ніби це була найсмачніша їжа у світі.
Коли смеркло, хтось дістав кобзу, і над табором потекла пісня. Спочатку один голос, низький і чистий, потім другий підхопив, і ось уже всі навколо вогнища співали, недосконало, але від душі:
Ой у степу, у степу, там, де вітер гуляє,
Козак коня напуває, а коня не питає:
«Коню мій вороненький, чи ти довго бігатимеш?»
«Доки, пане, ти живий, доти й я не втомлюся».
Данило не співав, але слухав. Устина, що сиділа поруч, ледь помітно ворушила губами, повторюючи слова. Явдоха співала голосно й трохи фальшиво, і ніхто не зважав. Одарка співала м'яко, тихим глибоким голосом, від якого, здавалося, тепліше ставало навколо. Мирослав мовчав, але очі його були заплющені, а на обличчі застигло те виразне спокійне, що буває у людей, які слухають давню, любу їм мелодію.
А навколо них, у темряві, ширився табір: тисячі вогнів, тисячі голосів, тисячі життів, що не знали й не хотіли знати, що десь у глибині степу, за сотні верст звідси, під чорним небом хтось уже шукає шлях до їхньої загибелі.
Данило думав про це недовго. Піснею, теплом, хлібом і сміхом можна було заглушити будь-яку думку. Принаймні на одну ніч.
Пізно ввечері, коли гурт розійшовся спати, а вогнище згасало, він ще посидів біля жару, ворушачи вугілля кінцем гілки. Устина сиділа поруч, загорнувшись у кожух. Вона мовчала довго, а потім тихо промовила:
— Він казав, що живі пишуть не все.
— Знаю.
— Мені здається, що там були не тільки слова. Не лише про сторінку.
— Тобто?
— Не знаю. — Вона простягла руки до жару. — Просто відчуття. Що він хотів сказати нам іще щось. Але не міг. Чи не хотів.
Данило мовчав. Червоне вугілля потріскувало, випускаючи рідкі іскри, що злітали вгору й гасли.
— Колись скаже, — мовив він нарешті.
— Колись, — повторила вона.
Вони ще трохи посиділи, а потім пішли спати, кожен у своє шатро. Та Данило, вже лежачи під кожухом і дивлячись на брезент, довго не міг заснути. Він слухав, як за стіною шатра сопе й бурмоче вві сні Гнат, як тихо шепоче Одарка, як десь далеко кричить нічна пташка, і думав про те, як мало треба людині, щоб бути щасливою: дах над головою, окраєць хліба, пісня біля вогнища й ті, хто поруч.
А над табором висіли зорі, як завжди, спокійні й байдужі, і не знали, що за п'ять днів у цьому степу проллється кров.
Військо вирушило другого ранку, коли туман ще лежав у низинах, мов розлите молоко.
Це був не похід, а ціле переселення. Попереду, ледве видимі в сірому світлі, їхали роз'їзди: по двоє-троє легких вершників, що ховалися в траві, мов кутні зуби в яснах. За ними основна кіннота, лавою в чотири шеренги, з довгими списами, що гойдалися вгору й донизу, наче ліс на вітрі. Далі піхота, що йшла пішки, співаючи й лаючись у такт, а позаду, розтягнувшись на півверсти, скрипів обоз: сотні возів, запряжених волами, з кулями, порохом, казанами, сушеним м'ясом, сіллю, сіном і всім, що військо має на тижні. Над обозом висів стійкий запах дьогтю, кінського поту й молодого вівса.
Пари характерників їхали ближче до середини, біля куреня Корнія Чубатого. Так вирішив сам кошовий: не в голові війська, щоб не привертати уваги, але й не в хвості, де вони не встигли б на допомогу.
Степ тягнувся без кінця.
Данило, що виріс серед лісів і ярів, ніколи не звик до цієї широчіні. Тут у погляду не було за що вчепитися, не було ні стіни, ні дерева, ні пагорба, що зупинили б око. Лише ковила, хвиляста й срібляста, що ходила під вітром, наче жива, та небо, велике, як чаша, перевернута над світом. Іноді з-за обрію випливав курган, самотній, круглий, порослий сухим бур'яном. Козаки проїжджали повз нього мовчки, дехто хрестився, дехто плював через ліве плече. Не тому, що вірили в нечисть, а тому, що так робили діди.
Першого дня нічого не сталося, і другого теж.
Данило дивився на людей навколо й думав, що ці хлопці їдуть на війну так, як інші йдуть на ярмарок: із гомоном, з піснями, із запасом баєк. Хтось розповідав, як минулого року ловив сома завбільшки з бочку. Хтось сперечався про те, чи краще бити татарина шаблею, чи списом, чи просто кулаком. Хтось тихо співав, а хтось, сидячи в сідлі, умудрявся навіть дрімати.
Гнат, що їхав поруч, говорив більше за всіх разом узятих.
— Ні, ти уяви собі, — розповідав він козакові з півнячим пером на шапці, — приходить до мене у сні, значить, баба. Стара-стара, з носом, як у лелеки. І каже: «Гнате, Гнате, не їдь на війну, бо там тебе чекає лихо». А я їй: «Бабо, а лихо хоч чарку піднесе?»
— І що вона? — зацікавлено спитав козак.
— Розсердилася й пішла. А потім виявилося, що це була Явдоха. Вона мене розбудила й сказала: «Годі базікати вві сні, всі сусіди чують».
Козак реготнув так, що кінь під ним сіпнувся. Явдоха, що їхала позаду, вдала, що не чує, але вуха в неї порожевіли.
На третій день уранці до Корнія Чубатого прискакав вершник, весь у милі й пилу.
— Батьку курінний! З роз'їзду. Шестеро хлопців не повернулися на нічний збір. Сотник велить вам виставити людей на пошуки.
Корній дивився на нього довго. Потім повернув голову й пошукав очима Данила. Не покликав, не кивнув, просто глянув. І Данило без слів зрозумів, що це про нього.
— Ми поїдемо, — сказав він.
— Ми теж, — додав Мирослав, що тихо під'їхав ззаду.
Шестеро характерників і двоє козаків-провідників, що знали ту ділянку степу, виїхали з обозу, мов маленька вітка, що відламалася від великого дерева, й помчали на захід, де ще вчора ввечері бачили роз'їзд.
Знайшли його за дві години.
Це була невелика улоговина між двома пагорбами, порослими сухою ковилою. Посередині стояло шестеро коней у сідлах, вуздечки змотані, з торб висипане зерно. Коні не пасли траву. Вони просто стояли, нерухомі, мов вирізьблені з дерева, і дивилися в одну точку.
Людей не було.
Данило зіскочив із коня й повільно пішов по колу, дивлячись під ноги. Зброя лежала на траві: шаблі в піхвах, самопали, один лук. Нічого не розкидано, нічого не поламано. Тут не було бою. Ніхто не втікав, ніхто не боровся.
— Даниле, — тихо покликала Устина.
Вона стояла на краю улоговини, нахилившись над землею, і пальцем показувала на траву.
Данило підійшов і побачив. У траві, виразно, як по лінійці, була витоптана доріжка завширшки в крок. Вона не вела нікуди. Вона описувала коло, велике, на два десятки кроків у діаметрі, і замикалася сама на себе. Ковила в колі була втоптана до землі, так наче тут довго, не один день, ходили люди. По колу, один за одним, без кінця й початку.
— Вони ходили, — прошепотіла Устина. — Довго.
— Куди вони подалися?
— Не знаю. Але... — Вона випросталася й повільно озирнулася на обрій. — Дивись.
Він обернувся. Далеко на сході, за пагорбом, у траві щось біліло. Дрібне, ледь помітне. Данило пішов туди, і Мирослав із Гнатом пішли за ним.
Це була витоптана смужка землі, на якій чорним попелом, як на тому кургані у Верболозах, був накреслений знак: кривий корінь, що росте донизу.
— Знову, — тихо сказав Мирослав.
Гнат, що жартував усю дорогу, мовчав. Уперше за три дні. Він дивився на знак, і обличчя його було таким, якого Данило ще не бачив: серйозним і трохи блідим.
— Хтось навмисне, — сказав він. — Це не випадковість. Хтось залишає це для нас.
— Для нас чи для тих, хто зрозуміє, — відповів Мирослав.
Данило присів і торкнувся пальцем попелу. Він був холодний, не вологий і не сухий.
— Їхні сліди ведуть звідси, — сказав він, глянувши на землю. — Шість людей. Йшли... — Він провів очима по лінії. — Йшли цією доріжкою. Потім вийшли з кола й попрямували на південь. Усі шестеро в один бік.
— Живі?
— Не знаю.
Вони поїхали за слідами. Через півверсти, у неглибокій балці, їх знайшли.
Шестеро козаків стояли посеред трави й дивилися в нікуди. Живі, всі шестеро, без видимих ран, без крові, з розплющеними очима. Але в очах нічого не було. Порожні, склянисті, мов у риби. Вони не відповідали на гукання, не рухалися, не кліпали. Один із них, молодий, років вісімнадцяти, тихо шепотів щось, і Данило, нахилившись, розібрав слова: «Мамо, я вже йду. Мамо, я вже йду. Мамо, я вже йду».
— Блуд, — сказала Одарка.
Вона стояла позаду, нахмурена, і руки її стискали край сорочки.
— Що?
— Це блуд. Нечисть, що водить людей по колу. Вона кличе голосами рідних. Людина йде на голос, що кличе її мама чи брат, і не може зупинитися. Доки не помре від голоду чи спраги, доки не впаде. Таких у наших краях знають із давнини.
— Їх можна повернути?
— Можна. Якщо зрубати вогник, що вів їх. Але для цього треба знайти його, а він завжди ховається десь неподалік. Блуд сам не ходить. Хтось його привів.
Усі помовчали. Вітер шелестів у траві, наче сумно перешіптувалися невидимі люди.
— Привів, — повторила Устина тихо. — Так само, як упиря у Верболозах.
Оціпенілих козаків повезли до табору на возі. Повернувшись, пари зібралися в Корнієвому шатрі нашвидку, при свічці, коли всі лягали спати. Кошовий дав згоду, щоб до півночі їх ніхто не турбував.
Мирослав говорив мало, але точно:
— Ворог іде за військом. Не попереду, а збоку, як вовк за отарою. Він випробовує. Забирає по кілька людей, щоб подивитися, як ми зреагуємо.
— Або щоб послабити нас перед Очаковом, — сказала Одарка.
— Або те й інше, — підсумував Данило.
— Нічого не ясно, — буркнув Гнат. — Знаю тільки, що, якщо я почую голос своєї мами посеред степу, перше, що зроблю, — спитаю, чого вона тут робить так далеко від борщу.
Явдоха глянула на нього. Вона, здавалося, хотіла сказати щось різке, але промовчала. Просто поклала руку йому на плече на секунду й забрала.
— Ми будемо чергувати, — вирішив Мирослав. — Двоє не сплять, інші відпочивають. Блуд приходить уночі.
— А ми його вб'ємо, — сказала Устина. — Я знаю як.
Усі глянули на неї.
— Віск і сіль, — пояснила вона. — Блуд не любить ні того, ні іншого. Якщо виллємо віск у воду при світлі свічки й прочитаємо слово на розкриття, він покаже, де ховається. А якщо насиплемо кільце з солі, то не зможе до нас підійти. Але мені потрібен час і спокій.
— Час ми тобі дамо, — сказав Данило.
— Не обіцяй, — тихо відповіла вона. — Не люблю, коли ти обіцяєш.
Він не відповів.
Ніч упала рано й густо. На небі зійшли зорі, дрібні й холодні, і над степом повисла тиша, така глибока, що було чутно, як у траві тихо шелестять комахи. Табір затих, вогнища погасли, лише в кількох місцях горіли чергові вогні, і сторожа тихо ходила між возами.
Пари вибрали собі місце на краю табору, там, де обоз упирався в степ. Устина розклала на землі полотняний рушник, насипала посередині кільце з грубої солі, поставила в центрі три свічки й миску з водою, а в руках тримала шматок воску, що м'якнув від тепла її долонь. Вона сіла навколішки, випросталася, прикрила очі й почала читати.
Слова текли повільно й рівно, без пауз, як вода по каменю. Це було не те заклинання, що вона читала у Верболозах, а інше: довге, складне, з багатьма повторами. Одарка сиділа поруч і тихо вторила їй, підсилюючи голос, а Явдоха, стоячи за їхніми спинами, гасила й знову розпалювала свічку в такт словам.
Данило стояв за кілька кроків, у темряві, з оголеною шаблею. Мирослав стояв праворуч, а Гнат ліворуч, і ніхто з них не говорив.
Вони чекали.
Минула година. Друга. Вітер ущух. Навіть комахи замовкли, і Данило відчув, як по спині повзе холод, неприємний і липкий. Якесь передчуття, що вже пережите й тепер упізнане: ось-ось.
— Мамо?
Голос долинув із темряви, неголосний, ніжний і зовсім близький.
Данило не поворухнувся. Це не був голос його матері, він це знав одразу. Але він не був і чужим: у ньому було щось, що вчило серце розпізнавати, навіть коли розум шепоче «неправда».
— Гнате? Синку? Це я.
Гнат напружився, як тятива. Його шабля, що лежала в піхвах, ледь дзенькнула, коли він мимоволі стиснув руків'я.
— Гнате, синку, ходи до мене. Я тебе так довго шукала. Я замерзла. Мені так холодно, синку.
Гнат стояв нерухомо. Явдоха, не обертаючись, прошепотіла:
— Гнате. Дивись на мене.
— Я дивлюся, — відгукнувся він хрипко.
— Ні. Дивись на свою руку. На червону нитку. Сюди.
Він опустив погляд. На його зап'ясті, під рукавом, була така сама нитка, як у Данила. Гнат вхопився за неї пальцями й стиснув.
— Гнате, синку... — Голос став слабшим, ледь чутним, майже благальним. — Ти мене не пам'ятаєш? Я твоя мама. Ходи.
— Моя мама, — сказав Гнат дуже тихо, і голос його вперше за весь похід не мав ні краплі веселощів, — померла, коли мені було п'ять. Я її майже не пам'ятаю. Тільки руки. Теплі.
Він зробив крок назад.
— А ти холодна.
Тиша стала такою густою, що її, здавалося, можна було різати ножем.
І тоді ніч змінилася. Вона не засвітилася й не загриміла, а просто перестала бути порожньою. З темряви, кроків за двадцять, виникло щось: низька постать, що гойдалася над травою, мов хвилястий дим. Спершу це був вогник, блідий і примарний, що пливе над землею, але чим ближче, тим виразнішим ставав обрис. Довга шия, голова, схожа на лелечу, тільки без очей. Ноги, тонкі й вузькі, як у чаплі. А посередині тіла, там, де мало б бути серце, дрібно тремтів пучок холодного світла.
— Ось він, — прошепотіла Одарка. — Тримайте коло.
Блуд заверещав. Це був не людський крик і не тваринний, а такий, що сам розриває слух. Він кинувся вперед, роздираючи траву, і в цей момент Данило й Мирослав одночасно рвонули назустріч.
Данило, не думаючи, зробив те, чого його вчили роками. Права рука з шаблею пішла вгору й уліво, а ліва вихопила з-за пояса засапожний ніж, довгий, як передпліччя, з клинком, обкованим сріблом. Дві зброї, два потоки, що рухалися окремо й не заважали одне одному. Блуд, летячи на нього, не очікував такої зустрічі. Шабля зустріла його шию, ніж ударив під ребра, туди, де тремтіло світло. Нечисть, що не знала болю, раптом відчула й розірвала ніч нелюдським виском.
Мирослав зайшов збоку, з довгим списом, що його він досі тримав при коні. Ніхто не бачив, коли він його взяв. Спис пройшов навскіс, зачепив ногу створіння, і воно звалилося на землю, звиваючись. Данило, не даючи опам'ятатися, піднявся над ним і вдарив шаблею вниз, прямо в серцевину світла.
Світло розпалося, як шматок скла, і темрява над табором схлипнула.
Усе скінчилося за якісь секунди. Блуд лежав у траві безформною купою мокрого попелу, і від нього тягло гнилою водою. Данило відступив, тяжко дихаючи, і витер шаблю об траву. Мирослав мовчки поклав спис на плече. На краю табору, зліва, десь у темряві, залунали чиїсь швидкі кроки: сторожа, що почула крик.
— Це вже не вперше, — прошепотів Данило.
— Що?
— Нас випробовують.
Він озирнувся, шукаючи Устину. Вона сиділа навколішках у солі, бліда, з вологими скронями, і ще шепотіла останні слова заклинання, не перериваючись навіть тепер. Кільце трималося.
— Все, — тихо сказала вона, закінчивши. — Він мертвий.
— Знаю, — відповів Данило. — Ти вчасно.
На краю кола стояв Гнат. Він мовчав і дивився на попіл, де щойно лежав блуд. Коли Явдоха підійшла й торкнулася його плеча, він ледь здригнувся.
— Ти як? — спитала вона.
— Нормально, — сказав він. Потім зітхнув, і куточок його губ ледь помітно здригнувся, відновлюючи звичну усмішку. — Знаєш, Явдошо, цікаво виходить: стільки років минуло, а мені її все ще не вистачає. І це... — Він показав на попіл. — Це було нечесно.
— Нечесно, — погодилася Явдоха й обійняла його, коротко й міцно. Потім відпустила й додала звично, різко: — А тепер марш спати, базіко. Завтра марш.
— Слухаюсь, пані відьмо.
Козаки зі сторожі підбігли й завмерли на краю, не наважуючись іти далі. Перший із них, молодий, із висунутим уперед підборіддям, тримав у руках запалений факел. Він бачив попіл, бачив шаблю в руках Данила, бачив коло з солі й жінок навколішках. Він нічого не розумів, але на обличчі його було те саме, що на обличчях усіх, хто вперше бачить характерників у справі: страх і подив, змішані порівну.
— Що це було? — вимовив він нарешті.
— Нічого, — спокійно відповів Данило. — Лисиця. Здорова.
— Лис... Лисиця?
— Дуже здорова.
Козак перевів погляд на попіл, потім на Данила, а потім, видно, вирішив, що краще не питати. Кивнув, розвернувся й пішов назад, голосно кажучи товаришам:
— Лисиця, хлопці. Здорова.
Корній Чубатий, що спостерігав усе це здалеку, стоячи біля свого шатра в довгій білій сорочці, з люлькою, що погасла в зубах, лише кивнув, коли Данило проходив повз нього. Не спитав, не заговорив. Просто, коли той майже зник у темряві, пробурмотів сам до себе:
— Дві шаблі. Ніж. Спис. І ніхто не бачив, як вони це робили.
Він перехрестився й пішов спати.
А вранці, коли військо знову рушило на південь, на місці нічного бою вже лежала вкрита росою ковила, і ніхто не міг би сказати, що тут пролилася темрява. Лише на краєчку, там, де вночі стояв блуд, у траві чорніла невелика плямиста пляма, що пахла гнилою водою. Данило, проїжджаючи повз, не озирнувся.
Ще два дні йшли степом. А на п'ятий день, до заходу сонця, там, де небо ставало світлішим, у синій імлі на обрії замріла смуга, схожа на далеку річку.
Це був лиман.
А за ним, на крутому березі, чекав Очаків.
Лиман відкрився їм зблизька надвечір, і вигляд його був такий, що навіть найгомінкіші козаки на мить затихли.
Це була вода: широка, спокійна, холодна, колір старого олова, без жодної хвилі. Вона тягнулася ліворуч і праворуч, скільки сягало око, а далеко на тому березі, на високому глинистому мисі, що врізався в лиман, мов палець, стояв Очаків.
Данило ніколи не бачив турецьких фортець, але не здивувався. Така фортеця могла бути тільки такою: масивна, темна, з вежами, схожими на товсті бочки, і мурами, що здіймалися просто з обриву й здавалися частиною самої скелі. Над стінами тріпотіли зелені прапори з білими півмісяцями. Блищали гарматні жерла. Біля підніжжя, на воді, гойдалися галери зі спущеними вітрилами, а поруч стояло ще з десяток малих суден, що, мабуть, привозили до фортеці провіант. Над усім висів густий дим, і запах його долітав навіть сюди, за кілька верст: сморід смоли, паленого лою й чогось різкого, чужого, східного.
— Гарне містечко, — сказав Гнат, закинувши чуприну назад. — Тільки гості, мабуть, нечасто заходять.
— Вони в нас у гостях будуть, — відповів хтось із козаків позаду, і гурт тихо засміявся.
Табір розбили за три версти від мурів, на низькому горбі, що давав огляд і був поза межами гарматного обстрілу. Вози поставили колом, у два ряди, так що вийшла невелика рухома фортеця; між ними вкопали гострі кілки, а ззаду, до лиману, залишили вузький прохід для коней і води. Кошовий Півкожуха обійшов усе верхи, щось командував, лаявся, іноді хапав когось за груди, і за пів години табір стояв, мов вічний.
Пари зібралися в Корнієвому шатрі, коли впала темрява.
Говорив кошовий, що сам прийшов, нікого не покликавши: невисокий, червононосий, у кожусі, накинутому на одне плече. Він не сів, а стояв, спершись кулаком на піку.
— Хлопці, — сказав він без вступу. — Я не питаю, звідки ви знаєте те, що знаєте. Я кажу: ніч, фортеця й плавні. Я хочу знати, що там, за стінами. Не лише скільки гармат і яничарів, а й що ще. Бо мої розвідники з'їхали з розуму, ще не доїхавши до лиману. Двох уже знайшли нерухомими, з очима в небо.
— Ми підемо, — сказав Мирослав.
— Усі шестеро?
— Усі шестеро, — підтвердив Данило. — Більшою групою не можна, а меншою небезпечно.
Кошовий довго дивився на нього, потім хитнув головою.
— Добре. Тихо, швидко, без бійки. Якщо щось знайдете, не лізьте самі, повертайтеся. Мені потрібні ваші голови на плечах. Усе.
Він розвернувся й вийшов.
Вони виступили вночі, коли місяць ховався за хмарою, і темрява стояла така густа, що власної руки не було видно. Спершу пішли берегом лиману, де земля була тверда, потім звернули в очерет, і тут світ змінився.
Плавні починалися раптово. Ще мить тому під ногами хрумтів сухий сніг, а тепер вода піднімалася до кісточок, потім до колін, холодна, мов лід, із запахом гнилого очерету й мулу. Над головами нависали густі зарості, вищі за людину, сухі й шелестіли при кожному русі. Туман здіймався від води сивими пасмами й заплутувався в траві. Десь поруч квакала остання, пізня жаба, а далеко, десь над лиманом, ухала сова.
Данило ішов першим. Позаду, ступаючи слід у слід, тягнулися інші: Мирослав із Одаркою, Гнат із Явдохою, Устина останньою, з торбою на плечі. Ніхто не говорив. Холодна вода пробирала до кісток, і Данило відчував, як у чоботях хлюпає, а пальці на ногах німіють. Він звик. Це була давня школа: Лук'ян ганяв їх по болотах узимку, щоб вони не боялися холоду.
Гнат ішов за ним і час від часу ледь чутно бурмотів:
— Холодно, мокро, комарів немає. Мабуть, вони теж розумні й сидять удома.
— Гнате, — прошепотіла Явдоха.
— Мовчу, мовчу.
Минула година. Очерет почав рідшати, під ногами з'явилася тверда земля, і шлях пішов угору. Данило зупинився й підняв руку. Усі завмерли.
Попереду, за смугою очерету, піднімався схил, і на його верхівці, на тлі низького неба, чорнів силует фортечного муру.
Вони підповзли ближче, плазом, у мокрій траві, й залягли в невеликій улоговині метрів за сто від стіни. Звідси було видно стіну повністю: вона здіймалася метрів на п'ятнадцять, глуха й сіра, з двома вежами. Уздовж верху ходили вартові, дрібні, чорні, в загострених шапках. Горіли смолоскипи, і в їхньому світлі тремтіли тіні.
Данило придивлявся довго. Щось було не так. Він не відразу зрозумів що.
— Дивіться, — пошепки сказала Устина. — На вежі.
Він глянув, куди вона показувала. На лівій вежі стояло троє вартових. Вони не ходили, не розмовляли, не позіхали, не чухалися. Стояли нерухомо, наче ляльки, повернувшись обличчями до лиману, і смолоскип між ними горів, не освітлюючи їхніх облич.
— Ось вони, — сказав Мирослав.
— Хто?
— «Вимкнені». Ті, що вже не люди.
Він сказав це без жодної емоції, як констатують погоду. Одарка стиснула його руку.
— Скільки їх? — спитав Гнат.
— Не знаю. Бачу лише тих, що на стіні.
— Усього гарнізону не може бути, — тихо сказав Данило. — Тоді їм не потрібні були б татари.
Ця думка висіла в повітрі кілька секунд, поки Устина не промовила:
— Вони не для захисту. Вони для штурму. Хтось хоче, щоб ми прийшли.
Ніхто не відповів. Над ними пролетіла нічна птиця, мовчки, з розправленими крилами, і зникла в темряві.
Вони повзли ще годину, обходячи фортецю з півдня, де берег ставав крутішим, і тут, під самим обривом, у невеликій розколині, Данило помітив тьмяне світло. Не смолоскип, а масляна лампа, прикрита чимось зверху. Він показав рукою, і всі пригнулися.
Це було невелике, напіврозвалене приміщення, схоже на колишній млин: низькі стіни з каменю, дах із кривих балок, обгорілі стовпи по кутах. Перед входом стояли двоє людей у залізних шоломах і довгих синіх каптанах. Яничари. Один спирався на спис, другий тримав на плечі довгу мушкетну рушницю. Обидва стояли так само нерухомо, як ті, на стіні, й дивилися прямо перед собою.
— Двоє, — прошепотів Мирослав. — Хто візьме?
— Я, — сказав Гнат. — Явдошо, ти зі мною. Ми швидко.
— Тихо, — додав Мирослав. — Без криків.
— Що ти, Мирославе, ми ж не кати.
Гнат змінився, перш ніж Данило встиг це осмислити. Усю веселість як рукою зняло: обличчя завмерло, очі потемніли, рухи стали такими плавними й точними, що навіть Данило здивувався. Він скинув жупан, лишився в самій сорочці, витяг із піхов дві шаблі, одну довшу, другу коротшу, і, пригнувшись, зник у темряві. Явдоха пішла за ним, на крок позаду, зі склянкою якоїсь мазі в руці.
Минуло кілька секунд.
Данило не бачив, що сталося, бачив лише тіні. Одна, велика, метнулася до першого яничара. Друга, менша, стала навколішки біля стіни й швидко щось прошепотіла. Почувся глухий удар, потім ще один, і два тіла, одне за одним, безшумно осіли на землю. За хвилину Гнат повернувся, витираючи шаблі об траву. На обличчі його знову грала усмішка, але очі лишалися холодними.
— Готово, — прошепотів він. — Вони навіть не поворухнулися. Дивні такі. Наче мішки з піском.
— Мертві, — сказав Мирослав. — Давно.
— Я так і подумав.
Вони пробралися всередину по одному, тихо, обережно. Усередині пахло пліснявою, сирістю й чимось гірким, незнайомим, може, ладаном. Посеред землі, під розбитою стіною, чорніла округла яма, а в ній, закутий у важкі ланцюги, сидів чоловік.
Старий, сивий, у лахмітті, що колись було халатом. Борода його, довга й заплутана, лежала на колінах, а очі, великі, чорні, запалі, дивилися на прибульців не зі страхом, а з тихою втомленою цікавістю, як дивляться на тих, хто давно мав прийти й нарешті прийшов.
— Козаки, — сказав він. Голос був хрипкий, але чистий, і слова він вимовляв ламано, але зрозуміло, з тим акцентом, що буває у людей, які довго жили серед чужих. — Нарешті. Я чекав.
— Хто ти? — спитав Данило.
— Мене звати Мустафа. Колись я був мудрецем при бею. Тепер... — Він повів ланцюгами, і вони дзвінко шурхнули. — Тепер сиджу.
— Чому тебе тримають свої?
— Бо я сказав «ні».
Він замовк, придивляючись до їхніх облич, а потім його погляд зупинився на Устині, що стояла осторонь, із торбою на плечі.
— Ти, — тихо мовив він. — Ти відьма. Підійди ближче. Не бійся, я не вкушу.
Устина підійшла, не відводячи від нього очей. Мустафа довго дивився на неї, потім ледь усміхнувся, дивно, сумно.
— Воно в тобі є, — сказав він. — Те, що вони шукають. Не рука, ні. Інше. Не знаю, що. Але чую.
— Хто «вони»? — спитала Устина різко.
— Ті, що прийшли взимку. — Він зітхнув. — Багато місяців тому. Приїхали на конях, у чорному, босі, по снігу. Ніхто не бачив, звідки. Постукали у ворота, і бей сам їх прийняв. Вони не просили ні грошей, ні війська. Просили одного: щоб їм дозволили пошукати.
— Що пошукати?
— Руку. Руку, що стискає серце бога. Так вони казали. У нас, у турків, про таке не чули. Ми відповіли: у нас немає. Тоді один із них, найстарший, посміхнувся й сказав, що це не біда. Що вони підуть далі, до татар, до козаків, до всіх, і колись знайдуть. А поки дадуть нам дар.
— Який дар?
— Безсмертя. Для гарнізону.
Мустафа замовк. У приміщенні стало так тихо, що чути було, як крапає вода десь у кутку.
— Бей не погодився, — продовжив він. — Він був розумний чоловік і чув, що в таких дарів завжди є ціна. Тоді вони... — Він похитав головою. — Не знаю, що вони зробили. Але за кілька ночей бей перестав говорити. Сидить на троні, дивиться в стіну й видає накази чужим голосом. А гарнізон... ви бачили.
Данило мовчав. Мирослав стояв поруч, ледь помітно стиснувши щелепи.
— Хто в них старший? — спитав він нарешті. — Як його звати?
— Вони не називають імен. Але я чув, як інші зверталися до нього. «Корінник». Так вони його кличуть. Корінник. Той, що росте донизу.
Устина здригнулася.
— Знак, — тихо сказала вона. — Це його знак.
— Його, — кивнув Мустафа. — Він ходить із двома десятками мертвих. Не з тими, що на стінах, інші. Справжні, їздові, на кістяних конях. Вони не сплять, не їдять. Вони ведуть татар. Хан Девлет-Гірей прийняв їхню пропозицію. Орда вже в дорозі, тридцять тисяч шабель. Завтра на світанку вона буде під вашим табором.
Ніхто не ворухнувся.
— Завтра? — перепитав Данило.
— На світанку. Корінник хоче, щоб ви вбивали татар, а мертвих його лишили в тилу. Тоді, коли ви виснажитеся, він випустить своїх. І ви не зможете дати відсіч.
Мовчання. Потім Гнат тихо присвиснув.
— Гарний план, — сказав він. — Незлий. Для людини, що не вміє жартувати.
Явдоха, що стояла поруч із ним, ступила крок уперед.
— Нам потрібно його вивезти, — сказала вона, вказуючи на старого. — Він бачив Корінника. Він знає, як він виглядає.
— Я не доїду, — спокійно відповів Мустафа. — У мене давно вже в грудях вогонь. Але я розповім вам усе, що знаю, поки дорогою. Кажіть, що ще вас цікавить.
Данило присів на край ями.
— Скільки в нього мертвих?
— Двадцять, може, тридцять. І ще дещо він носить із собою. Не знаю що. Те, що світиться під плащем, наче жива рана. Не дивіться на це. Хто дивиться, тому в голові шепоче чужий голос.
— Я знаю, — сказала Устина. — Я вже чула.
Усі озирнулися на неї.
— Коли, Устинко? — тихо спитав Данило.
— У Верболозах, — відповіла вона, не дивлячись на нього. — Коли він... коли упир почав говорити. Я чула не тільки його голос. Було ще одне. Дуже далеко. Я нікому не сказала.
Данило хотів щось відповісти, але в цей момент десь над фортецею пролунав довгий, протяжний звук рогу. Вони всі пригнулися.
— Зміна варти, — прошепотів Мустафа. — За хвилину сюди прийдуть. Рубайте ланцюги й тікайте.
Мирослав кинувся до ланцюгів, Гнат допоміг, і за кілька секунд, поспішаючи й боячись шуму, вони зняли зі старого кайдани. Данило підхопив його на руки: легкий, мов порожній мішок, пахнув потом, сирістю й давньою гіркотою. Вони вийшли з млина, перебігли під обрив і щезли в очереті, коли над розваленою стіною запалилися смолоскипи.
Назад ішли швидше. Мустафа, закутаний у Гнатів жупан, дихав хрипко, але тримався. Данило ніс його, Мирослав і Гнат прикривали ззаду, Одарка й Явдоха пильнували праворуч і ліворуч, а Устина йшла останньою й тихо, ледь чутно, читала слова, що відводили чужий погляд. Іноді вона замовкала, прислухаючись, і знову починала.
Пройшли очерет, пройшли брід, і вже наближався табір, коли Мустафа раптом подав голос:
— Козаче.
— Що?
— Ти, що несеш мене. Як тебе звати?
— Данило.
— Данило. — Старий довго мовчав, перебираючи слово, наче пробуючи на смак. — Скажи мені, Даниле. Ви знаєте, чому вони шукають руку?
— Щоб звільнити бога.
— Ні, — тихо мовив Мустафа. — Це лише їхня мета, не причина. Причина інша, і її вони самі не називають. Але я чув, як Корінник сказав: «Той, хто тримає межу, не знає, що тримає».
Данило зупинився.
— Що?
— «Той, хто тримає межу, не знає, що тримає». — Мустафа підвів на нього очі, і Данило вперше побачив у них те, чого не можна було прочитати. Не страх, не ненависть, а щось схоже на жаль. — Не знаю, що це означає. Але ви, мабуть, знаєте.
Данило не відповів. Слова, які були паролем Січі, пролунали з вуст ворога, і від цього в нього всередині щось сіпнулося, як від удару.
— Йдемо, — тільки й сказав він.
У таборі їх уже чекали. Кошовий, що не спав, вислухав усе мовчки, суворо, не перебиваючи. Коли Данило закінчив, він довго мовчав, потім видихнув крізь вуса:
— Тридцять тисяч.
— Так.
— Нас дві тисячі.
— Так.
— Ну, — сказав кошовий. Він зняв шапку, почухав лисину й надів знову. — Бували гірші розклади. Не пам'ятаю, коли, але були. До світанку чотири години. Усіх піднімаю. Корній, збирай курінних. Мені потрібні вози зсунуті втрьох, гармати на флангах, самопальники на возах, решта в центр. Данило, ти зі своїми де?
— Де потрібно, батьку.
— Потрібно скрізь. Але це не відповідь. Хто з вас головний?
Данило ковтнув. Він ніколи не був головним. Це завжди робив хтось інший.
— Мирослав, — сказав він, не роздумуючи.
Мирослав здивовано подивився на нього й кивнув.
— Тоді слухай мене, Мирославе, — сказав кошовий. — Ваші шестеро стають там, де буде найгірше. Ви самі вирішуєте де. Але я хочу, щоб, коли татари прорвуться, ви були поруч.
— Будемо.
Кошовий відвернувся й почав гукати курінних, і табір, що ще мить тому дрімав, ожив, мов розбуджений мурашник. Задзвенів метал, заіржали коні, з усіх боків залунали голоси: «Тривога! Лава на лаву! Вози в коло!»
Данило з Устиною відійшли на край табору, туди, де нікого не було, і стали мовчки дивитися на лиман. Там, у далині, за чорною водою, ледь видимий у темряві, лежав Очаків.
— Ти чула його, — тихо сказав Данило. — Корінника.
— Так.
— Давно?
— З того дня. Мені здавалося, що це моя уява.
— Це не уява.
— Знаю.
Вона довго мовчала. Потім обережно взяла його за руку, не дивлячись, так, як беруть дитину в темряві.
— Даниле, — мовила вона тихо. — Я боюся.
Він не відповів. Він ніколи не чув від неї цих слів.
Позаду, біля вогнища, Гнат зі своєю відьмою сиділи поруч, спершись одне на одного плечима. Гнат щось тихо розповідав, жестикулюючи, а Явдоха слухала, дивлячись у вогонь. Потім вона раптом розсміялася, голосно, щиро, закинувши голову, так, як сміються люди, у яких на душі не лишилося жодної тіні. Гнат, видно, сказав щось дуже смішне, або не смішне зовсім, але їй було однаково.
Данило дивився на них довго. І чомусь запам'ятав цей сміх назавжди.
Небо на сході ще було чорне. Але десь там, за краєм степу, вже збиралася сіра смуга світанку.
До світанку лишалося менше години, а табір уже не спав.
Нікого не треба було будити. Кожен козак, що чув про тридцять тисяч, прокидався сам, мовчки сідав, мовчки перевіряв кремінь, мовчки точив шаблю. Ніхто не жартував. Так буває перед великою битвою: сміх лишається вдома, а те, що приходить замість нього, схоже на спокій і дуже на нього не схоже.
Кошовий Півкожуха обійшов табір двічі. Він не кричав, не лаявся, лише зупинявся біля кожного куреня й казав кілька слів, тихо, так, щоб чув той, до кого він говорив.
— Вози зсунуті втрьох, батьку, — доповів Корній Чубатий.
— Добре. Гармати?
— На флангах, по три на кожному. Картеч заряджена.
— Самопальники?
— Лежать на возах, у два ряди. Перший стріляє, другий заряджає.
— Правильно. Кіннота?
— У середині. Тримаю в кулаці.
— Нехай тримає. Вилітати тільки за моїм словом. Не за своїм і не за татарським. Моїм. Чуєш?
— Чую, батьку.
Півкожуха кивнув, поправив кожух, що сповз із плеча, і подивився на схід, де небо ледь помітно сіріло.
— Ну, Господи, — сказав він тихо. — Дай нам дожити до обіду.
А на самому краю табору, в тому місці, де вози стикалися найслабше й де між двома рядами лишалася прогалина шириною в півтора десятка кроків, стояла Устина з Данилом.
Прогалину залишили навмисно. Через неї мав виїхати козацький загін, коли настане час контратаки, і до того часу її закривали лише ряд рогаток і кілька десятків піхотинців. Це була найвразливіша точка. Мирослав, якого кошовий призначив старшим, вирішив поставити тут саме їх.
— Ви найкращі в ближньому бою, — коротко пояснив він. — Тут вони вдарять першими.
— А ти?
— На правому фланзі, з Одаркою. Там гармати. Гнат і Явдоха на лівому.
— Добре.
Мирослав подивився на нього довго, мовчки, вперше дивлячись не як на молодшого, а як на рівного.
— Даниле, — сказав він. — Якщо я загину, а Одарка лишиться, подбай про неї.
— Не говори так.
— Я не говорю. Просто кажу.
Він кивнув і пішов, високий, худий, із довгим списом на плечі. Данило дивився йому вслід і не знав, що відповісти.
Вона не гаяла часу ні на що, відколи вони повернулися з лиману. Поки Данило розмовляв із кошовим, вона з Одаркою й Явдохою обійшла весь табір по колу, розкладаючи сіль у тонку суцільну смужку, що ховалася в траві. У кожен віз вони встромили пучок полину, перев'язаний червоною ниткою. До кожного колеса прив'язали мотанку без обличчя. Козаки спершу дивилися насторожено, потім, коли хтось сказав, що це «від злого духу», перестали заважати й навіть допомагали: хто тримав нитку, хто тягнув віз, хто просто стояв поруч, щоб молодим дівчатам було не самотньо.
Тепер Устина стояла навколішках посеред прогалини й складала останнє коло: три мотанки, миска з водою, дрібка маку, шматок воску. Вона не говорила нічого, лише дивилася на свої руки, і Данило, що стояв поруч, бачив на її лобі дрібні краплини поту, хоча повітря було холодне.
— Скільки тобі потрібно часу? — спитав він.
— Довго, — відповіла вона. — Дуже довго. Заклинання, що закриває табір від чужої магії, довге. Півгодини, якщо читати без пауз.
— Я дам тобі час.
— Не обіцяй.
— Я дам, — повторив він. — Тільки тримай слова.
Вона глянула на нього на мить, мовчки, і кивнула.
Позаду підійшов молодий козак, років двадцяти трьох, у кучмі з півнячим пером і з самопалом на плечі. Данило пам'ятав його: Свирид, той самий, що колись допитувався, чи справді відьми вміють літати. Він стояв, переминаючись з ноги на ногу, і нарешті сказав:
— Данило. Мене Корній до вас прислав. Сказав, що я буду при пані. Прикривати.
Данило оглянув його з голови до ніг: худий, довгорукий, очі веселі, але рука на самопалі тверда.
— Бився колись?
— Трохи. Під Аккерманом.
— Тоді слухай. Вона буде читати. Багато, довго. Нічого їй не кажи, не питай, не торкайся. Якщо хтось підійде ближче ніж на п'ять кроків, убий. Не лякай, не гукай, убий. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Якщо в неї влучить стріла чи куля, вона не зможе закінчити, і табір лишиться без захисту. Тому ти її щит. Не відходь.
— Не відійду, — серйозно сказав Свирид, і в голосі його вперше не було жодної веселості.
Данило кивнув і відійшов на кілька кроків. Дістав із піхов шаблю, обтер клинок свяченою олією, перевірив гострий кінець, потім розкрив торбу з довгим списом, який лишав на возі. Вишикував біля себе: спис, шабля, кинджал, ніж. Усе, чим його навчали роками. Усе, що могло знадобитися.
Небо на сході стало сірим, потім блідо-рожевим. Із лиману потягнуло холодом і сирістю. Десь далеко прокричав півень, дурний півень, що в нічний час не знав, що йому робити.
І тоді земля задрижала.
Спершу ледь помітно, наче десь глибоко під ногами хтось повільно ступав. Потім сильніше. Дрібне каміння в траві почало тремтіти. З табору, зі сторожових вогнів, із тисячі горл долинув один і той самий голос:
— Йдуть!
Вони виринули з рожевого туману одночасно, всі, як одна стіна.
Данило мимоволі затамував подих. Він бачив багато, але такого не бачив.
Ординська кіннота йшла широкою лавою, в кілька рядів, а за нею ще, і ще. Тисячі, десятки тисяч коней, малих, кудлатих, швидких, що не бігли, а летіли над землею, ніби не торкаючись її. На них сиділи вершники в кожухах навиворіт, у високих шапках з лисячого хутра, із приспущеними на очі шоломами. Пересувалися вони так, ніби це був один організм, сотнеголова хвиля, що котилася на табір. Здіймався пил, густий, жовтий, і крізь нього блискали шаблі, наконечники списів, дзеркала щитів. Над лавою здіймався дикий, пронизливий вереск:
— Алла-а-а! Алла-а-а!
Земля гула. Повітря було повне гуркоту, свисту й жару.
— Не стріляти! — гукнув кошовий. Голос його ніс над табором, мов дзвін. — Чекайте! Чекайте, мої любі! Хай ближче підійдуть!
Козаки на возах завмерли, притиснувшись до дерева, і з заряджених самопалів дивилися в дула. Данило бачив їхні обличчя, застиглі, сірі, покриті потом, і чув, як хтось поруч тихо шепоче «Отче наш».
Татарська лава котилася, і відстань між нею й табором танула швидко: двісті кроків, сто п'ятдесят, сто.
— Ще чекайте!
Данило бачив уже обличчя ворогів. Темні, голомозі, з вузькими блискучими очима, з вусами, що звисали донизу. Вони не мали страху. Вони мали гарячку, що виникає в людей, які знають: попереду їх чекає або перемога, або смерть, і кожен із них готовий до обох.
— Вогонь!
Над возами розкотилося громовите ревіння: залп першого ряду. Дим здійнявся стіною, і крізь нього Данило побачив, як передні шеренги ординців, наче скошені серпом, валяться разом із кіньми. Скрикнули поранені, заіржали коні, і знову долинув другий залп, потім третій. Козаки стріляли рядами, ритмічно, швидко: перший ряд стріляв і відходив на заряджання, другий виходив уперед. Гармати на флангах бухнули одночасно, й картеч пройшла косою, скошуючи вершників десятками.
Та татари не зупинилися.
Вони пройшли крізь вогонь, як хвиля крізь частокіл, і хвиля ця вже була над самим табором. Десь у центрі завищали сурми, і ординська лава раптом розкололася на дві частини, що обійшли табір із обох боків і почали кружляти навколо возів у страхітливому, швидкому колі.
Стріли.
Вони полетіли хмарою, тисячами одночасно, і небо потемніло. Данило присів, затуляючись щитом, який йому передав чийсь джура. Стріли вдарялися об вози, об щити, об землю, свистіли над головою, застрягали в дереві, і всюди лунали стогони, крики, прокльони. Хтось упав поруч із ним, зі стрілою в горлі. Хтось інший схопив його за плече й потягнув до заслону.
— Тримайся, брате! Тримайся!
Устина не рухалася.
Данило глянув на неї й остовпів. Вона сиділа посеред прогалини, прямо, нерухомо, із заплющеними очима, і шепотіла, не звертаючи уваги ні на свист, ні на гуркіт. Над її головою, якраз над мискою з водою, висіла напнута Свиридом волова шкура, і стріли, що падали, застрягали в ній, ніби в стіні. Свирид стояв навколішках поруч, прикриваючи її власним щитом, і тихо лаявся собі під ніс на татар, на степ і на всіх, хто вигадав стріли.
— Не лізьте, бо підстрелю! — бурмотів він. — Не лізьте!
Слова Устини ставали голоснішими, швидшими. Над возами, над усім табором, у повітрі виникло невидиме тремтіння, схоже на марево над розпеченою землею. Стріли, що летіли в бік табору, не змінювали траєкторії, бо Устина захищала не від них. Але з боків, де стояли дві інші відьми, теж зазвучав тихий голос: Явдоха й Одарка підхопили той самий ритм, і над табором, кільце за кільцем, зімкнувся щільний купол, невидимий для ока, але відчутний на дотик.
— Це що? — вигукнув хтось.
— Те, чого ти не бачиш! — гукнув йому Данило. — Стріляй!
Пил, дим, гуркіт. Татарські вершники кружляли навколо табору на повному скаку, випускаючи стрілу за стрілою, і козаки відповідали з возів, потроху втрачаючи людей: ось один упав, ось другий, ось ціла шеренга за раз, коли в центрі лопнуло колесо воза й під ним повалилося кілька стрільців.
А потім татарський стрій раптом змінився. Лава повільно, нібито випадково, почала відходити.
— Тікають! — заревів хтось. — Тікають, собаки! Гайда за ними!
Козацька кіннота, що стояла всередині кола, заворушилася, заіржала, рвонула вперед. Данило почув голос Півкожуха:
— Не рухатися! Стояти!
Але хлопці вже зірвалися, і їх було не втримати.
Данило оглянув ординську лаву, що відходила. Дивився недовго, лише мить, але цього вистачило. Коні в татар ішли не втомлені, не змилені, не хрипіли. Вершники сиділи рівно, не оглядаючись. Відступ був надто спокійний, надто правильний.
— Корній! — закричав він, перекриваючи гуркіт. — Це пастка! Зупини їх!
Корній Чубатий, що саме мчав на коні на чолі свого куреня, на мить повернув голову. Данило бачив його обличчя: старе, суворе, спантеличене. Старий козак бачив Данила, бачив його очі й побачив у них те, що щойно побачив сам Данило.
Він різко натягнув повід.
— Стій! Стій, хлопці! Назад!
Крик його перекрив усі інші. Курені, що вже майже вилетіли за вози, завмерли, збилися, розвернулися. Деякі, найгарячіші, все ж проскочили вперед, і за їхніми спинами з-за пагорбів, замість тих, що відходили, раптом знову гримнула лава: свіжа, що чекала в засаді.
Тих, що проскочили, змело, як піну. Їх було понад сотню, і жоден не повернувся.
Півкожуха, що спостерігав усе з піднятою рукою, повільно опустив її й подивився на Данила через увесь табір. Кивнув. Без слів.
— Ну що, — сказав хтось поруч. — А ми б усі там лежали.
— Тримайтеся, — спокійно відповів Данило. — Це лише початок.
Він мав рацію. Татарська лава знову кружляла навколо возів, але тепер уже ближче, зовсім близько, і на возах, там, де в козаків закінчувався порох або вибувала людина, з'являлися перші ординці. Вони перестрибували з сідел на вози, махали шаблями, рубали, рвали з рук самопали. Над табором піднявся лайливий багатоголосий галас, брязкіт зброї, лемент і глухі удари.
Данило не пам'ятав, коли він ступив уперед. Просто побачив, як у прогалину між возами влітає десяток вершників, і ноги самі понесли його назустріч.
Перший татарин, юнак із тонким вусиком, налетів на нього зі списом наперевіс. Данило не відступив. Він ухилився вбік, підхопив спис лівою рукою, смикнув на себе й, коли вершник, утративши рівновагу, почав завалюватися набік, коротким ударом шаблі вхопив його під пахву й скинув із коня. Чи вбив, чи ні, не став дивитися. Другий уже скакав на нього, третій з'являвся ззаду.
Так бився Данило.
Йому не потрібно було думати. Усе тіло знало, що робити. Він пропускав удари повз себе, не відбиваючи, а відводячи; рубав по ногах коням, щоб обрушити вершників на землю; пригинався під арканом і, ухопивши мотузку, одним ривком скидав із сідла того, хто його кинув. Коли шабля застрягла в чиїйсь кольчузі, він, не гаючи миті, відпустив її й вихопив ніж, а коли ніж виявився закоротким, ухопив із землі древко зламаного списа й ударив ним у горло наступному.
Його не вчили битися красиво. Його вчили вижити.
Поруч із ним, плече в плече, бився Корній Чубатий, що повернувся з куренем і з усієї сили рубав шаблею татарські голови, примовляючи: «Ось тобі, ось тобі, лиха твоя мати!» Біля нього гримів своїм самопалом Свирид, що, не відходячи від Устини, стріляв по тих, хто наближався, і щоразу, перезаряджаючи, примовляв:
— Ні, пане татарине, не туди, не туди.
Данило бачив усе це краєм ока. Бачив, як козаки, прості, не вчені магії, але міцні, як дубове коріння, тримали вози, відбивали напади, заступали одне одного. Бачив, як хтось із молодих, зі зламаною рукою, продовжує стріляти лівою. Бачив, як стара козацька вишивка на чиїйсь сорочці червоніє від крові. Ці люди були не гірші за характерників. Може, навіть кращі, бо вони не мали нічого, окрім власної хоробрості й віри.
Але були речі, яких вони не могли.
Данило відчув це раніше, ніж побачив. Повітря над табором раптом змінилося. Воно стало важким і холодним, ніби хтось відкрив двері в льох. Козаки навколо, ті, що ще мить тому кричали й рубалися, раптом, наче за командою, зупинилися. Не всі. Лише найближчі. Вони дивилися кудись убік, на схід, і обличчя їхні були дивні: бліді, застиглі.
Данило обернувся.
З-за пагорбів, прямо через строї татар, що розступалися перед ними, мов вода, виїхали вони.
Мертві.
Двадцять, може, тридцять вершників. Вони сиділи верхи на конях, але коні ці давно були не живі. Кістяки, обтягнуті шматками в'яленої шкури, з порожніми очницями, з яких тік мутний дим. Вершники на них теж не були людьми: сухі, чорні, обмотані лахміттям, із шаблями, на клинках яких не блищала сталь, а текла липка чорна олива. Вони не кричали, не мчали, не вимахували зброєю. Просто їхали, повільно, рівно, прямо на табір. Татарська лава, що щойно заповнювала поле, розсувалася перед ними, і ординці, ті, що не боялися нічого, відводили очі.
На пагорбі, в центрі цієї страшної кавалькади, стояв ще один. Висока постать у чорному плащі до землі, з непокритою головою, босі ноги на снігу. Обличчя його Данило не бачив: надто далеко. Але бачив, що під плащем, на грудях, ледь помітно пульсувало блідо-синє світло, схоже на биття живої рани.
— Корінник, — хрипко сказав хтось позаду.
Данило не обернувся. Він просто підняв шаблю, яку Корній устиг вирвати з землі й подати йому, і повільно, відчуваючи кожен м'яз, вийшов на середину прогалини.
— До мене! — гукнув він. — Тримаємо проломи! Мирославе! Гнате! На ліву руку!
Мертві вершники вдарили.
Вони вдарили не з криком і не з розгону, а повільно, спокійно, наче косарі, що виходять на покіс. Першу лінію возів, ту, що стояла перед прогалиною, вони розтрощили за кілька секунд: не руками, не шаблями, а самим натиском кістяних коней, що проходили крізь дерево, мов крізь суху траву. Козаки, що стояли на возах, стріляли в них упритул, але кулі пробивали кістки й гнилу шкіру, не завдаючи шкоди. Один мертвий вершник, прошитий трьома кулями, навіть не обернувся. Просто простягнув довгу чорну руку, ухопив козака за комір, підняв у повітря й роздер надвоє.
Крик пролунав такий, що в Данила запаморочилося в голові.
— Пари! — закричав він. — Пари! На мертвих лише ми! Козаки, відступайте, не лізьте!
Він побіг уперед. Не думаючи, не рахуючи, не боячись. Серце його било так сильно, що, здавалося, заглушало гуркіт. Перший мертвий на його шляху, величезний, в іржавому шоломі, замахнувся шаблею, і Данило, не відхиляючись, нахилився й вдарив у нього всім тілом, плечем, піднятим клинком. Освячена сталь увійшла в труп, мов у гнилу деревину, і з пробоїни хлинув чорний дим. Мертвий закричав, не людським голосом, а скреготом, і впав, розсипаючись на шматки.
— Одного! — прохрипів Данило.
Він не встиг відсапнути. Зліва, зовсім поруч, лунав знайомий голос, що перекрикував бій:
— Хлопці! Хлопці! Хто бачив моїх дівчат?!
Це був Гнат.
Він стояв на возі, у закривавленій сорочці, з двома шаблями, і рубався зі справжньою люттю. Навколо нього лежало вже троє мертвих вершників, розсічені навпіл, а четвертий щойно звалився з коня, не доживши удару. Гнат повернувся до Данила, весь чорний від диму, з обличчям, на якому застигла дика, радісна усмішка.
— Даниле! Я їх рахую! Дев'ять! А ти скільки?
— Один!
— Повільно! Тобі до нас далеко!
Він розсміявся й знову кинувся в гущу. Данило бачив, як він працює: кожен удар точний, швидкий, без зайвого руху. Права шабля колола, ліва рубала, і між ними не було жодної паузи. Мертві вершники, що налітали на нього, падали один за одним, і розсипалася темрява.
Поруч із ним, між возами, стояла Явдоха. Вона не була схожа на ту сміховинну, гостру на язик дівчину, що жартувала біля вогнища. Вона стояла нерухомо, випростана, з розпущеним рудим волоссям, що ворушилося, як живе, і читала.
Данило не чув слів, але бачив результат. Навколо неї на землі проступало світле коло, тонке, сріблясте, що розросталося, поглинаючи траву, камінці, чужі тіні. Мертві вершники, які наближалися, раптом сповільнювали хід, наче потрапляючи в густу смолу. Вони тяглися до неї чорними руками, але руки опускалися, немов на них висіла непосильна вага.
— Вона їх зв'язує, — прошепотів хтось.
Це було так. Явдоха, найвідчайдушніша серед усіх, зважилася на найдовше й найсильніше заклинання: «зв'язування мертвих», що мало зупинити всю кавалькаду. Їй потрібно було ще кілька хвилин, щоб закінчити, і Гнат, розуміючи це, стояв поруч, закриваючи її від усього.
— Явдошо! — гукав він, не перестаючи рубати. — Скоро?
— Ще трохи! Тримай!
— Тримаю! Тільки не розмовляй зі мною, а то я відволікаюся!
Данило, що пробивався до них крізь юрбу, раптом побачив, як на возі позаду Явдохи піднявся татарський лучник. Звичайний, живий, молодий, із розширеними очима. Він не мав нічого спільного з мертвими. Просто стояв, піднявши лук, і Данило не одразу зрозумів, що очі в нього такі самі, склянисті й порожні, як у тих шістьох козаків, що ходили по колу в степу.
Хтось його заворожив, змусив стояти саме там і цілитися саме туди.
— Гнате! — закричав Данило. — Ззаду! Лучник!
Гнат повернув голову. Одна секунда. Менше.
Він міг зупинити стрілу, якби вчасно кинувся. Данило бачив це так ясно, що в нього перехопило подих. Гнат уже зрушив із місця, вже застиг у стрибку, але мертвий вершник, що виріс прямо перед ним, перегородив шлях.
Тятива тенькнула.
Стріла влучила Явдосі в шию, збоку, нижче вуха.
Вона не закричала. Просто здригнулася, ніби хтось ляснув її по плечі, і на мить завмерла, дивлячись перед собою. Слова, що вона вимовляла, урвалися на півслові. Сріблясте коло навколо неї, що розросталося, затремтіло, розпалося на іскри й згасло. А мертві, що ще мить тому корчилися на землі, повільно, одне за одним, піднялися.
— Явдошо! — крикнув Гнат.
Він не пам'ятав, як Гнат подолав ті п'ять кроків. Не пам'ятав, як три мертві вершники, що стояли на шляху, зникли, розсічені навпіл. Побачив лише, як Гнат підхопив її на руки, коли вона вже падала, і як вона, ще жива, ще при свідомості, подивилася йому в обличчя й прошепотіла щось, чого Данило не розчув. Гнат нахилився ближче, і на мить усе замовкло.
Потім Явдоха заплющила очі.
Гнат не заплакав. Не крикнув. Просто обережно поклав її на землю, на розстелений жупан, склав її руки на грудях, швидко, без метушні, як роблять люди, що знають, на що йдуть. Потім підвівся. Нахилив голову. Підібрав свої шаблі.
Обличчя його було спокійним. Усмішки на ньому не було.
— Даниле, — сказав він рівно, не повертаючись. — Заберіть її звідси. Не дайте їм.
— Гнате...
— Заберіть.
Він розвернувся лицем до мертвих і зробив крок.
Те, що було далі, Данило бачив уривками, наче крізь дим. Гнат не рубався, а танцював. Дві шаблі в його руках стали єдиною сяючою дугою, що охопила все навколо. Мертві падали, розсипалися, а нові лізли, і він ішов уперед, крок за кроком, відсуваючи їх від тіла, від возів, від своїх. Козаки, що стояли поруч, бачили його очі, і ніхто не кинувся допомагати. Це було не їхнє місце.
Він пройшов половину поля, коли спис мертвого вершника пробив йому бік. Він скрикнув, відсмикнув клинок, повалив нападника ударом шаблі, зробив ще крок і ще. Другий спис проник у спину. Він похитнувся, перехопив шаблі в одній руці, а другою притиснув рану, але не зупинився. Коли над ним піднявся третій, найстрашніший, у шоломі із залізними рогами, Гнат підняв голову й раптом засміявся: хрипко, надривно, наче закашлявся.
— Ну що, — вимовив він. — Не вмієш жартувати, так? Нічого. Я навчу.
Він зробив останній випад.
Мертвий, що стояв перед ним, ударив у відповідь. Гнат упав навколішки, потім навзнак, і над ним зімкнулося небо.
— Гнате! — крикнув Данило.
Він бачив, як мертві зупинилися, як відступили, ніби не вірячи, що все скінчено. Бачив, як Гнат, лежачи на траві, ще ворушив губами, шукаючи когось очима й не знаходячи. Бачив, як хтось із козаків, молодий хлопчисько, кинувся до нього, схопив за плечі.
— Тримайся, брате, тримайся!
— Скажи їй... — прошепотів Гнат. Усмішка повернулася на його обличчя, слабка й дивна. — Скажи, що борщ... був хороший...
Він видихнув і більше не дихав.
Данило не пам'ятав, як опинився поруч із Устиною. Просто раптом побачив її: вона сиділа навколішках, там, де він її залишив, уся бліда, зі стиснутими губами. Вона не відводила очей від Явдохи, що лежала неподалік під жупаном. Але губи її ворушилися, і слова текли далі, рівно, чітко, без жодної паузи.
— Устино!
Вона не відповіла.
— Устино, чуєш?
— Чую, — сказала вона. Голос був чужим, глухим, і Данило здригнувся. — Мовчи. Я не можу зупинитися.
— Що ти...
— Заклинання. Явдохи. Воно не скінчене. Я його закінчую.
Данило остовпів.
— Ти не знаєш його.
— Знаю, — тихо відповіла вона. — Я чула кожне слово. Я просто... продовжую.
І вона продовжила.
Слова Явдохи, ті, що обірвалися на півслові, Устина підхопила з тієї самої інтонації, з того самого місця, не перепитуючи, не вагаючись, ніби читала по написаному. Їх було кілька десятків, довгих, вузлуватих, що закінчувалися одне в одному. Вона не бачила, звідки вони приходять. Вони просто були, у ній, як ті червоні нитки, що вона зав'язувала самі собою.
Над полем знову засяяло коло. Але не сріблясте, а тепліше, золотаве, повільне, як світанок. Воно розрослося, охопило табір, вози, кіннотників, мертвих. І мертві, що стояли посеред поля, мов жахливі статуї, раптом завмерли. Не впали, не розсипалися. Просто завмерли, ніби хтось перерізав нитки, що їх тримали.
З пагорба долинув крик. Не людський, не звіриний, а такий, що від нього заболіли зуби.
Постать у чорному плащі стояла, зігнувшись, ніби її вдарили в груди. Світло під плащем гасло, мерехтіло, шукало вихід. Вона підняла голову, і Данило вперше побачив обличчя: сухе, жовте, як пергамент, із нерухомими очима, в яких не було ні зіниць, ні білків, тільки чорні дірки.
Очі ці дивилися не на нього. Вони дивилися на Устину.
— Ось ти де, — сказав голос. Не гучно, а так, що Данило почув його всередині власної голови. — Я шукав тебе давно.
Устина здригнулася, але слова заклинання не зупинила.
— Не зупиняйся, — прошепотів Данило, ставши між нею й пагорбом із піднятою шаблею. — Читай. Ти мене чуєш? Читай.
Корінник повільно підняв руку. Між його пальцями затремтіло світло.
Але в цю мить над табором прогриміли гармати.
Усі шість одразу. Кошовий Півкожуха, що весь бій простояв на возі, спостерігаючи, дочекався моменту. Картеч вдарила по пагорбу, по плащу, по застиглих мертвих, і в клубах диму постать у чорному зникла. Не впала, не відступила, а просто розтанула, ніби її й не було.
Тиша повисла над полем.
Потім хтось закричав: радісно, дико, хрипко, зриваючи голос:
— Ворог відходить! Татари відходять!
Данило подивився навколо. Ординська лава, збентежена, розірвана, розвертала коней і мчала геть, залишаючи на землі тіла, зброю, поламані списи. За нею, на обрії, піднімався пил і поволі осідав, відкриваючи порожнє сіре небо.
Мертві вершники, нерухомі, застиглі на місцях, повільно розсипалися на чорний попіл, що змішувався з землею й знову ставав землею.
Усе.
Бій, що тривав менше трьох годин, коштував війську триста двадцять шість душ. Це були тільки ті, кого вдалося порахувати.
Кошовий не став святкувати. Він скликав усіх курінних, зібрав поранених, велів копати великі спільні могили для своїх і окремі для татар, наказав зібрати зброю, коней і все, що лишилося. До полудня табір працював мовчки: хтось носив тіла, хтось мив кров, хтось із перев'язаною рукою тримав казан для тих, хто голодний. Над возами висіла густа тиша, яку не можна було розірвати словом.
Гната й Явдоху поховали окремо, на краю табору, під самотньою вербою, що росла біля струмка. Данило викопав могилу сам, не дозволивши нікому допомогти. Він копав довго, не відчуваючи рук, і коли скінчив, на долонях у нього лишилися криваві мозолі.
Устина стояла поруч, з розтріпаною косою, з обличчям, на якому не було жодної краплі кольору. Вона не плакала, лише тримала в руках те, що знайшла в Явдошиній торбі: клубок білих ниток і маленьку мотанку без обличчя, ту саму, що вони разом робили на Трійцю, ще дітьми.
Їх поклали поруч, голова до голови, як клали колись давніх побратимів. Над ними не було ні хреста, ні знака, тільки жмут полину, пов'язаний червоною ниткою.
Мирослав стояв біля могили й дивився вниз. Одарка поруч мовчала, тримаючи його за руку.
— Я хотів би, щоб він розповів ще один жарт, — тихо сказав Мирослав. — Один.
— Він би розповів, — відповів Данило.
Козаки, що стояли навколо, познімали шапки. Свирид, що весь день ходив мов у воду опущений, тихо спитав:
— А що вони шепотіли? Перед тим як... Ну, ти чув?
Данило довго не відповідав.
— Явдоха сказала: «Не залишайся один». А Гнат, — він зробив паузу, — сказав про борщ.
Свирид невесело всміхнувся й витер очі рукавом.
Потім хтось почав співати. Тихо, без кобзи, сам. Інший підхопив, третій. Пісня була проста, давня, така, що співають над козацькими могилами від початку часів:
Спи, козаче, спи, мій брате, у степу широкому,
Хай не сниться тобі лихо, хай не сниться горе.
Ми живі тебе згадаємо і чаркою, й словом,
А ти лежи й дивись на зорі, тихо, нерухомо.
Співали довго, і сонце повільно йшло на захід.
Мустафа помер увечері.
Він лежав у Корнієвому шатрі, на кожусі, і, здається, давно вже не відчував нічого, окрім слабкого вогню в грудях. Данило сів поруч із ним, коли смеркалося, і дивився, як тремтить на його скроні тонка жилка.
— Ви вбили його? — спитав старий.
— Ні. Він відступив.
— Так і думав. — Він ледь усміхнувся. — Він не вмирає від картечі. Він... Не знаю. Він не зовсім тут.
— Ти бачив його обличчя.
— Бачив. Воно... — Мустафа замовк, прислухаючись до чогось у собі. — Воно було знайоме. Але я не міг згадати звідки.
— Хто він?
— Не знаю. Але скажу тобі те, що забув сказати раніше. Я чув, як вони говорили між собою ще в бея. Корінник сказав другому: «Це не вона. Не дівчина. Те, що в ній. Воно прокидається». Я не зрозумів. Але дивлячись, як твоя відьма закінчила чуже заклинання... — Він підвів очі на Данила. — Бережи її, козаче. Вона тримає більше, ніж ти думаєш.
— Що це означає?
— Не знаю, — повторив старий і заплющив очі. — Сніг іде. Бачиш? Не бачиш? Це добре. Не треба.
Це були останні його слова.
Данило довго сидів, дивлячись у темряву. Потім підвівся й вийшов із шатра. Над табором висіла ніч, холодна, ясна, з великими зорями. Далеко на сході, за лиманом, чорніла громада Очакова, і в її вежах, як і раніше, горіли смолоскипи.
Устина стояла неподалік, біля вогнища, самотня, в сірому кожусі, і дивилася на полум'я.
Данило підійшов і мовчки став поруч. Минуло кілька хвилин.
— Я не знала тих слів, — тихо мовила вона. — Даниле, я не знала їх. Я чула, як Явдоха читала, але не вчила їх. Вони самі прийшли.
— Знаю.
— Мені страшно.
— Знаю.
— Корінник сказав, що шукав мене. Не руку. Мене.
Данило стиснув щелепи.
— Хай шукає, — сказав він. — Я стану між вами. Скільки треба.
Вона подивилася на нього, довго й уважно, і вперше за кілька днів її обличчя ожило, дрібно здригнулося, і по щоці покотилася сльоза, одна, безшумна.
— Не обіцяй, — прошепотіла вона.
— Не обіцяю, — відповів він. — Просто кажу.
Вони стояли поруч, а над табором, над білими вершинами возів, над чорною водою лиману повільно сходив місяць. Десь далеко ще чулася пісня, тиха, втомлена, вже не про смерть, а про дорогу.
А на вербі, під якою спали Гнат і Явдоха, ледь помітно тремтіла червона нитка, прив'язана кимось до гілки. Вітер ворушив її, і вона, здавалося, тихо дзвеніла, як тоді, біля багаття, коли хтось співав і не боявся.