Дорога назад тривала п'ять днів, і кожен із них був холоднішим за попередній.
Перший сніг упав на третю ніч: дрібний, колючий, наполовину дощ, що замерзав на льоту й вистилав шлях тонкою кіркою. Вона ламалася під копитами з сухим тріском. Небо спустилося низько, сіре й важке, мов мокра вовна, і з нього сипалася крупа, що забивалася за комір і липла до вій. Гуси давно відлетіли. Поля стояли чорні, з білими латками снігу в борознах, а над ними висіла тиша, така глибока, що було чутно, як за версту рипить колесо.
Данило їхав мовчки, притримуючи лівою рукою праве плече. Під пов'язкою, яку Устина міняла щоранку й щовечора, рана вже стягнулася, але кожен рух віддавав тупим болем аж до ключиці. Кінь ішов сам, обережно, ніби розумів, що вершник цього дня не хоче говорити.
Устина їхала поруч, загорнувшись у сиву свиту, й дивилася вперед. Кілька разів вона відкривала рота, але нічого не казала. Вони обоє знали, про що мовчать.
На п'ятий день, ближче до полудня, повітря змінилося. Воно стало вологішим і важчим, запахло тиною, прілим очеретом і річкою. Шлях пішов униз, у широку низовину, і перед ними розстелився Великий Луг, велетенська дніпровська заплава, де земля й вода переходять одна в одну, не питаючи дозволу. Протоки, озерця, рукави, острови, густі зарості верболозу й рогозу, куди не пройде жоден чужий кінь і де не знайде дороги жодне вороже військо. Над очеретами стояв сизий туман, і крізь нього чорніли силуети старих дубів на острівцях, мов вартові. Десь із води різко скрикнула чайка, а за нею ще одна.
Тут, у самому серці Лугу, лежала Січ характерників.
Не та Січ, про яку співають кобзарі, не велике військо за порогами, а інша: менша, схована, мовчазна. Про неї знали лише ті, кому належало знати. Туди вела гать, вузька дорога з обтесаних колод, що лежала під водою на півпальця, так що чужий і не помітив би її, а хто ступив би вбік, одразу провалився б у трясовину. Данило з Устиною спішилися й повели коней на поводі, ступаючи в кожну знайому колоду, наче у власний слід.
На краю гаті, де острів виринав із води, стояла вартова вежа з потемнілого дуба, а під нею горіло невеличке вогнище. Біля нього сиділи двоє козаків у кожухах: один жував пшоняну кашу з дерев'яної миски, другий лагодив тятиву.
— Хто йде? — гукнув перший, не підводячись.
— Той, хто тримає, — відповіла Устина.
— Що тримаєш?
— Межу.
— Ну, проходьте, коли так, — сказав козак і нарешті глянув у їхній бік. Це був молодий хлопець, їхній ровесник, із русявими вусами, що тільки починали густішати. Він примружився на Данила й присвиснув. — Ого. А я вже думав, до нас ведмідь іде. Бачив би ти себе, Даниле! Сорочка на тобі, як у того, що цілу зиму в барлозі спав.
— А ти бачив своє обличчя, Остапе? — відповів Данило рівно. — Каша на вусах.
Остап витер вуса рукавом, засміявся й гукнув через плече:
— Гей, Тарасе, диви, живі! А ми вже збиралися поминки справляти!
Другий козак підвів голову, окинув обох оком, що бачило безліч повернень і безліч неповернень, і кивнув, на мить зм'якшивши обличчя.
— Лук'ян питав, — сказав він. — Двічі на день питав. Ідіть, він у дворі.
Вони пройшли повз вогнище й стали підніматися вузькою стежкою між дубами, що росли так густо, що неба над головами майже не було видно. Стовбури були обмотані червоними стрічками: деякі вже вицвіли до рожевого, інші ще горіли яскраво й свіжо. На кожному дереві висіло по кілька оберегів: пучки полину, глиняні свистунці, дерев'яні хрестики, ловці снів із ниток і пір'я. Вітер ворушив їх, і вони тихо дзвеніли, наче дерева перемовлялися між собою.
Невдовзі між стовбурами відкрилася галявина, а на ній сама Січ.
Вона не була схожа на фортецю. Просто велике подвір'я, обнесене частоколом із потемнілих кілків, а посередині довга низька Велика хата, крита очеретом. Навколо неї розкидалися менші будівлі: курені, комори, стайня, кузня з вічно чорним димарем, дерев'яна лазня й невеличка пасіка, вкрита на зиму соломою. Над усім здіймався тонкий дим із десятка димарів. Пахло димом, печеним хлібом, кінською збруєю, мокрою шерстю й чимось гіркуватим, трав'яним, що в'їлося в стіни й землю. Десь далеко глухо гупала сокира.
На подвір'ї вчилися діти.
Два десятки хлопців і дівчат віком від восьми до п'ятнадцяти років, у однакових темних свитках, розбилися на гурти. Одні рубали шаблями лозу, прив'язану до стовпів, і лоза падала шматками, а кожен удар супроводжував уривчастий дитячий видих. Інші стріляли з луків у солом'яні мішені під самим частоколом. Ще інші, поділені на пари, билися навкулачки, і дерев'яні накладки на їхніх зап'ястях ляскали гучно й зло. А в затишку під стіною, на довгій лаві, сиділи найменші, склавши долоні, й повторювали за старшою дівчинкою якісь слова, ритмічно, пошепки, наче молитву. Перед ними на землі лежали пучки трав.
Данило з Устиною зупинилися. Їх помітили. Діти одне за одним опускали шаблі й обертались, і тиша розлилася по подвір'ю, як вода по рівній землі.
— Данило! — крикнув хтось тоненьким голосом.
Двоє найменших хлопчаків зірвалися з місця й побігли до них, але на півдорозі схаменулися, зупинилися й витяглися струнко, як їх учили, лише очі блищали. Хтось зі старших кинувся геть, певно, розповісти кому слід. Дівчинка, що вела заняття, мовчки поклала травиці й випросталася, наче перед старшим.
— Вільно, — тихо сказала Устина. — Займайтеся.
Діти не розійшлися. Вони стояли й дивилися. Усі знали, куди ці двоє їздили, і всі бачили, що Данило повернувся з перев'язаним плечем. А дехто, мабуть, розумів і те, чого не казали вголос: не кожна пара повертається живою.
Брат із сестрою відвели коней до стайні й, нікого не питаючи, пішли до Великої хати. Туди їх вів не лише обов'язок, а й давній звичай: кожен, хто повертався, перш ніж зайти під власний дах, мав відвідати Рушникову стіну.
Двері Великої хати були важкі, дубові, оббиті залізом. Усередині було напівтемно й тепло, пахло воском, старим деревом і вишневим димом, що тихо тягнувся з великої печі. Хата була довга, з низькою стелею, підпертою грубими балками, на яких висіли сушені трави. Уздовж стін стояли лави й дубові столи, за якими ввечері їли всі разом: учні, вчителі, поранені, ті, що повернулися, і ті, що вирушали.
А на північній стіні, від самої підлоги до стелі, висіли рушники.
Сотні, а може, й більше. Довгі, вузькі, білі полотняні, вишиті червоним і чорним. Кожен ніс два імені, вишиті поряд: козака й його відьми. Знизу дата, зверху знак ордену, коло з променями, а навколо нього дрібні візерунки, на кожному рушнику свої. Найстаріші, у верхніх рядах, потемніли й пожовкли, тканина стала крихкою, нитки вицвіли до іржавого. Найновіші, у нижніх, були ще білі, а візерунок на них горів червоним, як свіжа кров.
У нижньому ряду вже бракувало місця. Під самою підлогою довелося вбити додаткові гачки, і на них теж висіли рушники. Стара майстриня вішала нові без поспіху: вона звикла, що їх стає дедалі більше.
Устина підійшла ближче. Вона не торкалася, лише дивилася, і очі її повільно бігли по рядах, лічачи. Данило не дивився на рушники, а стояв за спиною сестри, опустивши очі. Він знав, що вона рахує. Вона завжди рахувала.
— Чотирнадцять, — сказала вона нарешті. — Цього літа. Минулого було вісім.
Данило не відповів. На другому з краю в нижньому ряду він побачив імена, які пам'ятав. Яків і Мар'яна. Навесні вони сиділи за цим самим столом поруч із ним. Яків умів грати на сопілці й постійно жартував, що відьом треба віддавати заміж за шляхтичів, бо козаки цього не витримують. Рушник був новий, ще пахнув воском і свіжою ниткою.
— Вони не повернулися? — тихо спитав він.
— Три тижні тому, — сказала Устина. — Мені Остап казав.
Вони постояли мовчки. Данило нахилив голову, не молячись, а просто так, як прощаються з померлим. Потім важко видихнув і ступив назад.
— Живі! — гримнув раптом від дверей голос, такий гучний, що зі стелі, здавалося, посипався пил. — Живі, чортяки! А я вже старій Ївзі наказав два рушники вишивати!
У дверях, заслонивши світло, стояв чоловік. Високий, широкий у кістці, із сивою чуприною, закинутою за вухо, і вусами, що спадали сталевими пасмами майже до грудей. Років шістдесят, а постава така, яку молодші могли лише наслідувати. Ліву щоку від скроні до підборіддя розтинав давній білий шрам, що тягнув куточок губи вгору й робив його усмішку трохи кривою, трохи насмішкуватою. На лівій руці, що стискала одвірок, бракувало двох пальців. Очі темні, живі й веселі, ті, що бачили надто багато смертей і все одно вміли сміятися.
Лук'ян.
— Ще не дочекаєшся, батьку, — сказав Данило й раптом усміхнувся. Це була його перша справжня усмішка за п'ять днів.
— Дочекаюся, — відповів Лук'ян, підійшов і обійняв їх обох однією важкою рукою. Від нього пахло димом, воском, шкірою й кінською збруєю. — Колись. Але не цього разу. Диви на нього, знову покалічений! Ходи, покажи плече.
Він відсторонив Данила, оглянув пов'язку, кивнув Устині й одразу став серйознішим.
— Хто лікував?
— Я, — сказала Устина.
— Добре, — сказав він. — Дуже добре. А тепер розповідайте. Усе.
Вони перезирнулися. Данило заговорив першим:
— Упир. Старий. Його розбудили. Курган розкопували три ночі, а золото не взяли.
— Не взяли? — перепитав Лук'ян, і усмішка зникла з його обличчя, наче її змили.
— Шукали, — сказала Устина. — Щось інше. І залишили знак.
— Який знак?
Вона підняла руку й повільно накреслила в повітрі кривий корінь, що росте донизу.
Лук'ян дивився на її пальці. Вперше за все їхнє знайомство Данило побачив, як на обличчі цього чоловіка на мить застигла тінь, якої він, схоже, давно чекав.
— Ясно, — сказав він тихо. Потім, наче скинув з плечей мокрий кожух, випростався. — Спершу плече. Потім вечеря. Ви ж, мабуть, два дні нормально не їли. А потім...
Він озирнувся на двері, за якими вже темніло.
— А потім рада. Старший уже знає, що ви повернулися. Він завжди знає.
Лазарет Січі містився в довгій низькій коморі за Великою хатою. Усі знали, що краще сюди не потрапляти, але лежали тут майже завжди.
Пахло там інакше, ніж у решті Січі: травами, вареною ромашкою, прілим сіном, застарілою кров'ю й оцтом. У кутку гула глиняна піч, обкладена мокрим сукном, щоб не сушило повітря. Уздовж стін стояли ліжка, збиті з дубових дощок і застелені сінниками та грубими ряднами, і на трьох із них хтось лежав. Данило помітив мимохідь: козака з обмотаною до плеча правою рукою, що спав, відкинувши голову, й тихо стогнав; другого, що лежав на животі, а над його голою спиною схилялася дівчина й мастила щось темне й густе; і третього, зовсім молодого, що сидів, спершись на подушку, й дивився в стіну, не кліпаючи.
Біля ліжка того, що з рукою, на низькому ослоні сиділа відьма. Вона не спала, але й нікого навколо не бачила. Тримала козака за здорову руку й беззвучно ворушила губами, наче читала щось дуже довге, що ніяк не скінчиться.
— Івась із Парасею, — тихо сказав Лук'ян, помітивши погляд Данила. — Привезли минулого тижня. Рука десь на півдорозі між життям і смертю. Вона вже третю добу не відходить. Не заважай їй.
Данило кивнув. Він знав, що в Січі таких історій багато, і ніхто їх не переказує.
Лук'ян посадив його на лаву біля печі й заходився розмотувати пов'язку швидкими вправними рухами. Пальці його, три на лівій руці й п'ять на правій, поводилися з бинтами так, ніби кожен мав власну пам'ять. Він відкинув останній шматок, глянув на рану й тихо вилаявся, так, як лаються люди, що бачили гірше й тому не дозволяють собі гучніше.
— Пазурі, — сказав він. — До кістки. Але не глибше. І чиста, без гнилі. Устинко, це ти?
— Чебрець із живицею, тричі на день, — відповіла вона. Вона стояла поруч, спершись плечем на одвірок і склавши руки на грудях. — І слово на почин. Усе, як учили.
— Як учили, — повторив Лук'ян і довго глянув на неї. — Покажи нитку.
Данило мовчки підніс ліву руку. На зап'ясті, під рукавом, була червона нитка, тричі обвита, з маленьким тугим вузликом, що вже трохи затерся.
Лук'ян узяв його за руку й підніс до світла, повертаючи пальцем.
— Розірвалася, — сказав він. — Я бачу. Ось тут, де волокна розійшлися. І зав'язалася знову. Сама.
— Так, — сказала Устина.
— Під час бою?
— Під час обряду. Я не переривала читання.
— Не переривала, — повільно повторив Лук'ян. Він випустив руку Данила й випростався. — Устино, цього в Січі не вчать. Я сам такого не вмію. І старші не вміють. Де ти це взяла?
— Воно само вийшло, — сказала вона рівно й ледь знизала плечем. — Він падав. Я просто... хотіла, щоб тримало.
Лук'ян довго мовчав. У лазареті стало так тихо, що було чутно, як тріскають дрова в печі й дихає під ряднами той молодий, що дивився в стіну. Потім він повільно усміхнувся, і шрам на щоці потягнув куточок рота вгору.
— Тоді добре, що ти на нашому боці, дівчино, — сказав він м'яко. — Дуже добре.
Але очі його лишилися серйозними. Устина відвела погляд.
Тим часом Лук'ян уже накладав нову пов'язку: тугу, рівну, з чорною смужкою вздовж краю, змоченою настоєм, що пахнув живицею й дубовою корою. Закінчив, обтер руки об рушник і ляснув Данила по здоровому плечу.
— Ну все. Тепер їсти. Ходімо до мене, тут не місце для розмов.
Лук'янова хата стояла осторонь, за стайнею, між двома старими дубами. Маленька, з однією кімнатою, піччю, лежанкою, довгим столом і поличкою, де не було нічого зайвого: кілька книжок у потемнілій шкірі, глиняні горнята й тарілка з відбитим краєм, яку він, певно, не міг викинути. На стіні висіла шабля в піхвах, без прикрас, а під нею, на цвяху, коротка нагайка з різьбленою дерев'яною ручкою. Біля печі, на низькій лавці, сидів старий сірий кіт, величезний, з надірваним вухом, і дивився на гостей так, ніби вони були йому винні гроші.
— Це Чорт, — сказав Лук'ян, розставляючи горнята. — Не звертайте уваги. Він тут старший.
— Ти назвав кота Чортом? — спитала Устина, вперше за кілька днів дозволивши собі щось схоже на усмішку.
— А що, мені було назвати його Омельком? Омелька вже давно нема, а цей і за трьох таких вистоїть.
Вечеря була простою й теплою. Лук'ян сам дістав із печі великий глиняний горщик борщу, червоного, густого, з буряком і квасолею, поставив на стіл миску пампушок із часником і нарізане тонкими скибками сало, а наприкінці витягнув із комори пляшку, закриту дерев'яним корком, і налив у три горнятка щось темно-бурштинове й густе.
— Варенуха, — сказав він. — Яка ж без неї розмова. З вишнею й медом. Мені її приносить стара Ївга, і, чесно кажучи, це єдине добре, що вона ще вміє робити, окрім вишивання.
Данило взяв горнятко, понюхав, зробив ковток і відчув, як тепло розлилося від горла до самого живота. За п'ять днів дороги він уперше відчув, що тіло слухається. Устина пила повільно, малими ковтками, але їла вперше обома руками, жадібно, як їсть людина, яка не розуміла власного голоду, поки перед нею не поставили їжу.
— Ну, — сказав Лук'ян, відламавши шматок пампушки. — Тепер розповідайте. Усе, як було. Нічого не пропускайте.
Вони розповіли. Данило говорив стисло, по суті, без прикрас: хутір, староста, троє зниклих, мак на порогах, курган, яма, золото на землі, знак із попелу. Устина доповнювала, де треба: віск, що показав яму; голос, що кликав Тимоша материнським. Дійшли до бою. Данило розповідав його сухо, як звіт, не пропустивши навіть тієї миті, коли шабля вилетіла з руки. Устина слухала, склавши руки на колінах, і лише коли він сказав «слухав його», її пальці ледь помітно стиснулися.
Лук'ян не перебивав. Він слухав, спершись ліктем на стіл і дивлячись у вогонь, і наприкінці спитав лише:
— Тимош живий?
— Живий, — відповів Данило. — Мати від нього не відходить.
— Добре, — сказав Лук'ян. — Хоч один.
Він налив ще по півгорнятка й замовк. Кіт Чорт зіскочив із лавки, обійшов стіл, потерся об Данилову ногу й повернувся на своє місце.
— Вісім років тому, — повільно сказав Лук'ян, — коли я вас привіз, таких, як цей упир, ми ловили раз на сезон. Може, двічі. Рік ішов за роком, а ми не бачили нічого, окрім дрібноти. Тепер раз на тиждень. Раніше вони ховалися, діти. Чекали. Обряди справляли по норах, на люди не виходили. Про решту вам розкаже рада.
Він замовк, глянув на їхні обличчя й додав уже м'якше:
— Ви зробили добре. Те, чого від вас вимагалося. Не забувайте цього, що б вам не розповіли.
Данило кивнув. Устина відставила горнятко й раптом, не дивлячись на нього, тихо спитала:
— Лук'яне, а ти пам'ятаєш ту ніч?
Він завмер на півжесті.
Це питання Данило ніколи не ставив уголос. Устина теж. За вісім років вони мовчки домовилися не питати, не нагадувати, не ворушити того, що спало. І тепер це питання, поставлене просто так, посеред вечері, при вогні, під сопіння старого кота, прозвучало так, ніби щось тріснуло в тиші.
Лук'ян довго не відповідав. Він узяв шматок хліба, покрутив його в пальцях, поклав.
— Пам'ятаю, — сказав він нарешті. — Усе. Кожну дрібницю.
Він почав розповідати, і голос його став тихішим і рівним, без жодної насмішки.
Ми дісталися села на третій день, пізно ввечері, ідучи слідом за псиголовцями. Загін із двох десятків козаків і чотирьох пар характерників. Вовкулаки на той час уже зникли, а псиголовці, що йшли разом із ними, розбіглися по лісах, залишивши по собі те, що залишають такі, як вони: вогонь, кров, мовчання. Село стояло згорілим наполовину. Печі стирчали з попелу, мов почорнілі зуби. Над землею ще висів дим, не гарячий, а такий, що давно охолов і просто не хотів падати. По вулицях лежали ті, хто не встиг утекти.
Лук'ян їхав попереду. Він і сам не знав, навіщо звернув на подвір'я, що стояло на краю біля струмка, де від хати лишився тільки чорний обвуглений скелет і купа попелу. Може, тому, що на самому згарищі щось ворухнулося.
Там сиділо двоє дітей. Хлопчик років дванадцяти й дівчинка, така схожа на нього, що Лук'ян одразу зрозумів: брат і сестра. Вони сиділи просто на землі, в попелі посеред згарища власного дому, тримаючись за руки, і не плакали. Хлопчик стискав у вільній руці кухонний ніж, довгий, більший за його передпліччя, і дивився на коней, що наближалися, цілком спокійно. Лук'ян спішився, повільно, щоб не злякати, і присів перед ним на одне коліно.
— Як тебе звати, хлопче?
Хлопчик не відповів. Він дивився не на нього, а повз, на дорогу, на лісок, на небо, і губи його ворушилися.
— Що ти робиш? — тихо спитав Лук'ян.
— Рахую, — сказав хлопчик. — Скільки їх було. Якщо знатиму скільки, зможу їх знайти.
Лук'ян довго мовчав. Потім обережно взяв ніж із маленької руки. Хлопчик не опирався, лише міцніше стиснув пальці сестри.
Дівчинка три дні не казала жодного слова. Нічого не їла, мовчала, не плакала. Тільки на четвертий день, на сідлі перед Лук'яном, посеред степу, коли їм дали окраєць хліба із салом, вона мовчки простягнула руку по сіль. Козак, що їхав поряд, здивувався: «Сіль? Навіщо тобі сіль?» А вона тихо відповіла: «Вдома завжди солили».
Лук'ян замовк. Данило сидів, дивлячись у стіл. Устина відвернулася до вікна, і плечі її на мить здригнулися.
— І я тоді подумав, — тихо сказав Лук'ян, — що ця пара або загине першою, або буде найкращою з усіх, кого я виховав. Третього не буває.
Він підвів на них очі, і шрам на щоці не ворухнувся.
— Ви вижили. Ви живі, діти. Це я пам'ятаю найбільше.
Нікого не треба було втішати. Данило мовчки поклав руку на стіл поряд із його рукою, не торкаючись. Лук'ян ляснув по ній важко й коротко, ніби поставив печатку. Устина допила своє горнятко одним рухом, поставила на стіл і глянула на нього прямо.
— Дякуємо за вечерю, — сказала вона. — Тепер, мабуть, пора.
Наче у відповідь на її слова, з Великої хати долинув дзвін. Не гучний, а низький, глухий, повільний, такий, що його не чуєш вухами, а відчуваєш грудьми. Один удар, пауза, другий, пауза, третій. Над Лугом уже густішав вечір, а над дубовими стовбурами спалахнула перша холодна зоря.
Лук'ян підвівся, зняв зі стіни шаблю й повільно, не поспішаючи, перепоясався.
— Ну, діти, — сказав він. — Ходімо слухати Старшого.
Велика хата вночі змінювалася, і ця зміна була такою ж давньою, як і сама Січ.
Столи з лавами відсунули до стін, лишивши посередині найдовший: дубовий, потемнілий від віків і розмов, який зазвичай накривали лише для проводів і поминок. Усі діти вже спали в куренях під наглядом старших учнів, і жодне вікно не світилося. Біля дверей, зсередини й ззовні, стояли двоє мовчазних козаків із шаблями без прикрас, а над столом, на потемнілих балках, горіли ряди воскових свічок, і тремтливе жовте світло падало на північну стіну, де висіли рушники. У цьому світлі вишиті імена здавалися живими, наче рушники ворушилися від подиху тих, кого на них було названо.
За столом уже сиділо шестеро.
Данило знав їх усіх. Найближче до нього сиділа Домна, найстарша серед відьом, висока суха жінка років п'ятдесяти, з важкою довгою косою, що ховалася під чорною хусткою, і поглядом, гострим, як голка. Вона говорила небагато, але коли відкривала рота, до неї прислухалися навіть ті, хто її не любив. Навпроти сидів Мирон, кремезний і спокійний, із розсіченою старим шрамом лівою бровою; здавалося, він ніколи нікуди не поспішав, навіть помираючи. Далі Гордій, наймолодший із них, років сорока, гарячий, із чорною бородою, що завжди стирчала сторчма, ніби відчувала його настрій. Ще двоє, що рідко заходили до Січі, суворі й мовчазні, в шрамах і білих сорочках без вишивки, одна з них жінка. І Лук'ян, що сів на лаву біля самого кінця столу, поклавши шаблю на коліна.
Данило з Устиною стали позаду, біля стіни, як і належить молодшим. Данило відчував, як плече тихо пульсує під пов'язкою, і міцніше притискав до боку руку. Устина стояла поруч, пряма й нерухома, дивлячись просто перед собою.
Двері в дальньому кінці хати відчинилися без звуку.
Усі встали.
Той, хто вийшов, був невисокий, сухий і дуже старий. Але не згорблений. Він ішов рівно, без палиці, і кроки його не лунали на дерев'яній підлозі. Одягнений був у просту білу сорочку без жодної вишивки, підперезану шкіряним поясом, і темні шаровари, заправлені в чоботи. Борода біла до пояса, на поголеній голові білий оселедець, заплетений за вухо. Шкіра на обличчі потемніла й нагадувала старе дерево, пронизане тріщинами, але руки, що лежали на поясі, були сильні: широкі, з товстими пальцями, які ніколи не випускали шаблі й ніколи не випустять.
Очі в нього були сірі, дуже світлі, майже безбарвні. Вони не дивилися на людей, а крізь них, ніби на щось, що стоїть позаду. Кожного, кого вони торкалися, проймало холодом.
Його ніхто в Січі не називав на ім'я. Нікому не було відомо, чи воно в нього взагалі було. Казали просто: Той, хто знає. Той, хто пам'ятає.
Старі розповідали, що він ще бачив самого Сірка. Що стояв поруч із ним у тому бою. Що з усіх, хто стояв тоді в одному строю, він єдиний дожив до цього часу й пережив усіх, кого любив. Данило чув ці оповіді змалку, як чують легенди, і не дуже вірив. Але зараз, дивлячись, як старий повільно сідає в крісло на чолі столу, він уперше подумав, що, може, й варто було вірити.
— Сідайте, — сказав Той, хто знає.
Голос був тихий, рівний, без жодного напруження, але почули його всі, навіть ті, що стояли біля дверей. Усі сіли. Свічки над столом горіли рівно й нерухомо, і Данило раптом помітив, що навколо крісла старого полум'я жодної свічки не коливалося, ніби повітря довкола нього стояло.
— Гордію, — сказав старий. — Починай.
Гордій підвівся, відкашлявся й заговорив швидко, різко, постукуючи пальцем по краю столу.
— За місяць, Старший, чотири випадки. Три з них ти знаєш. Під Лубнами вовкулаки вийшли серед білого дня. Не вночі, не в тумані. Опівдні, на ярмарку, коли людей було повно. Подерли два десятки, поки наші підоспіли. Під Чигирином на цвинтарі підняли мертвих. Усіх, не одного-двох, а весь цвинтар. А на Дніпрі потопельники вийшли на чайках і рушили на берег. На чайках, Старший! Хто їх цьому навчив?
Він замовк, важко дихаючи, потім додав тихіше:
— А четвертий випадок оце вони привезли. Хутір Верболози. Три ночі копали курган при живих людях, при вогнях. Узагалі не ховаючись.
За столом пройшов тихий гул.
— Раніше цього не було, — сказала Домна. Голос у неї був сухий, мов шелест листя. — Двадцять років тому вони ховалися, як миші. Обряди справляли в підвалах, по лісах, по гаях. Нічого по собі не лишали, окрім зниклих людей. Ми шукали їх місяцями, а знаходили по сліду. Тепер вони самі приходять і дивляться нам в очі.
— Вони більше не бояться, — тихо сказав Мирон.
— Бояться чи ні, — відрізав Гордій, — а втрат у нас дедалі більше. Скільки цього літа, Домно?
Домна повільно опустила погляд на свої руки.
— Чотирнадцять пар, — сказала вона. — Минулого року вісім. Позаминулого п'ять.
Тиша впала на хату важко, мов мокра шкіра.
— Ми не встигаємо, — сказала вона. — Школа випускає шість пар на рік, а ховаємо чотирнадцять. Скоро доведеться виставляти на вихід дітей.
— Не доведеться, — коротко сказав Лук'ян із кінця столу. Він говорив спокійно, але в голосі його було щось таке, від чого Домна підвела очі.
— Лук'яне.
— Я сказав: не доведеться. Поки я живий, жодна дитина не піде на полювання раніше двадцяти років.
Вони дивилися одне на одного довго, а потім Домна повільно кивнула.
— Нехай, — сказав Той, хто знає, не підвищуючи голосу. Усі замовкли, ніби їх відрізало. — Даниле. Устино. Підійдіть.
Вони вийшли вперед. Данило відчув, як тихо б'ється серце, не від страху, а так, як б'ється перед судом, у якому ти не винен. Старий дивився на них довго, спокійно, і Данило мимоволі відчув, що його зважують не за вчинки, а за щось глибше.
— Розкажіть, — сказав старий. — Як було.
Данило розповів. Коротко, по суті, як уже вдруге за вечір, але тепер, при цих людях, слова звучали важче. Він сказав про курган і золото, яке залишили, про знак із попелу, про упиря й голос, що кликав мамою. Усе, окрім одного: промовчав про те, як довго він слухав. Устина доповнила, коротко й точно, як завжди.
Коли вони скінчили, старий мовчав.
— Знак, — сказав він нарешті. — Покажи.
Устина накреслила його пальцем у повітрі, повільно, штрих за штрихом: кривий корінь, що росте донизу. І тут сталася дивна річ: одна з жінок за столом різко втягнула повітря, а Гордій буркнув щось нерозбірливе й швидко, коротко перехрестився, так, як хрестяться, коли гадають, що ніхто не бачить.
Той, хто знає, не поворухнувся.
— Вони шукали руку, — сказав він тихо.
— Так, Старший, — відповів Данило.
— У чужому кургані.
— Так.
— Отже, не знають, де вона.
— Не знають, — тихо мовив Мирон. — Слава Богу, не знають.
— Я теж не знаю, — спокійно сказав Той, хто знає. — І не хочу знати. Саме тому ми ще живі.
Старий обвів поглядом присутніх, і всі, хто ловив його погляд, опускали очі. У цьому було щось, чого Данило не міг пояснити: ніби той, хто сидів перед ним, нічого не приховував, але й не розповідав усього.
— Тепер скажіть мені, діти, — вів далі старий, і голос його лишався рівним. — Коли той упир заговорив голосом вашої матері. Ви боялися?
Данило зробив паузу. Цього питання ніхто ніколи не ставив.
— Так, — сказав він.
— Добре, — кивнув старий. — Хто не боїться, той помирає першим.
Він повернув голову до Устини й довго дивився на неї мовчки. Данило помітив, що сестра стоїть нерухомо, вперто тримаючи погляд перед собою, але на скронях у неї проступила тонка волога.
— Лук'ян мені казав, — сказав старий, — що нитка на руці твого брата розірвалася. І що ти зав'язала її знову, не перериваючи читання.
— Так, — сказала Устина.
— Хто тебе цьому вчив?
— Ніхто.
Той, хто знає, нічого не відповів. Він дивився на неї довше, ніж можна було витримати, а потім ледь помітно кивнув, ніби відзначив щось у пам'яті, і відвернувся.
— Добре, — сказав він. — Сідайте.
Вони сіли на лаву біля стіни. Серце все ще билося в грудях, і Данило відчув, що долоні в нього вологі.
Далі була розмова, довга й важка. Гордій наполягав, що настав час відкрито сказати запорозькій старшині правду: що вороги більше не ховаються, що козацьким містам загрожують вовкулаки під їхніми власними стінами, що без війська характерникам не впоратися. Домна заперечувала: старшина нічого не зможе зробити з нечистю, лише налякає людей і розколе військо, а козаки потрібні на кордоні. Мирон радив іти середнім шляхом: не оголошувати, а просто посилити присутність, відправляти більше пар із кожним походом. Одна з мовчазних жінок, суха, у білій сорочці, вимовила лише одне слово: «Страх». І це слово повисло в повітрі, мов дзвін. Кожен розумів, про що вона. Нечисть любила страх понад усе, а люди, що дізналися б правду, злякалися б сильніше, ніж будь-коли.
Лук'ян увесь цей час мовчав, дивлячись у стіл, і лише раз, коли Гордій у запалі гримнув кулаком по дошках, сказав сухо:
— Тільки не розламай, Гордію. Цей стіл ще нашим дідам служив.
Гордій скривився, ніби вже збирався вилаятися, але раптом гмикнув і розсміявся. За ним розсміявся Мирон, і навіть Домна ледь здригнулася куточком губ. Це тривало лише мить, але в цій довгій, виснажливій, страшній розмові сміх прозвучав, мов ковток свіжої води. Данило відчув, як із нього сходить напруга.
— Досить, — сказав Той, хто знає.
Сміх урвався. Старий довго мовчав, обводячи поглядом лави, а потім заговорив повільно, зважуючи кожне слово.
— Старшині ми не скажемо, — мовив він. — Не тому, що не довіряємо їй. А тому, що чим більше людей знає, тим більше людей лякається, а налякану людину легше зламати. Ми й так тримаємося на самих лише словах, на тому, що люди бачать у нас просто козаків. Нехай бачать.
Гордій відкрив рота, але передумав.
— Ми посилимо присутність, — вів далі старий. — У кожному поході запорозького війська йтимуть не дві, а три пари. Загін на Очаків виходить через три дні. Туди підуть Мирослав з Одаркою, Гнат із Явдохою, і ви.
Він повернув голову до Данила й Устини.
— Нам потрібні ті, що вже бачили таке, діти. Ви зараз не найдосвідченіші, але бачили справжнє. Вам і йти.
Данило кивнув. Устина повільно схилила голову. Тіні від свічок рухалися по рушниках на стіні, і йому на мить здалося, що там, у нижньому ряду, під двома свіжими іменами, вже є порожнє місце, яке чекає.
— На цьому все, — сказав Той, хто знає. — Рада скінчена.
Усі встали. Старий залишився сидіти, нерухомий, наче сам був частиною цієї хати, її одвічною невидимою балкою. Люди почали розходитися, тихо, не розмовляючи; лише скрипнула лава, глухо стукнули чоботи. Хтось із вартових відчинив двері, і в хату вдерлося морозне свіже повітря, що пахло снігом і далекою рікою.
Данило з Устиною вийшли останніми. На порозі Данило озирнувся й на мить побачив старого, що сидів у світлі свічок, схилившись над столом, і руки його лежали на дошках нерухомо, а очі, ті безбарвні світлі очі, дивилися не на стіл, а далеко, крізь стіни, крізь ніч, крізь час. На обличчі його не було ні втоми, ні тривоги. Лише глибоке, безкрає терпіння того, хто чекає вже дуже давно.
Двері зачинилися.
Данило не спав.
Він лежав у своєму курені на вузькому ліжку з сінником, що пахнув полином, слухав, як навколо сопуть, ворушаться й тихо бурмочуть уві сні інші козаки, і дивився в стелю. Плече пекло тупою рівною пульсацією, але заснути йому заважало не воно. Він рахував. Це була давня звичка, що лишилася з тієї ночі: коли голова не мала чим зайнятися, вона починала лічити. Спершу рушники на стіні. Потім людей на раді. Потім кроки Старшого, яких він так і не почув.
О третій годині він обережно піднявся, натягнув чоботи й жупан і вийшов надвір.
Сніг іще йшов. Дрібний, сухий, майже невидимий, він кружляв у світлі єдиного ліхтаря біля стайні й лягав тонкою білою ковдрою на дах Великої хати, на частокіл, на гілки дубів, що тихо тріщали від морозу. Тиша стояла така, що було чутно, як на річці поскрипує лід. Далеко, на вартовій вежі, світилося вогнище, і довга тінь сторожа ходила по стіні туди й назад.
Данило не знав, куди йде. Ішов просто так, повільно, видихаючи пару. І лише коли минув кузню й вийшов до задньої частини двору, помітив, що в одному місці світиться.
Це була Книжниця, невеличка напівземлянка під самим частоколом, обкладена глиною й до половини вкопана в землю, так що з-під снігу виглядав тільки потемнілий дерев'яний дах і єдине вузьке віконце. Крізь нього пробивалося тьмяне жовте світло.
Данило штовхнув двері, і вони піддалися без звуку.
У Книжниці було тепло й пахло так, як ніде більше в Січі: старим папером, воском, пилом, мишами й чимось солодкуватим, давнім, схожим на сухі квіти. Стіни вкривали полиці, де стояли книги, сувої пергаменту, перев'язані шнурками, шкіряні згортки, глиняні посудини з чорнилом. Посеред приміщення стояв масивний дубовий стіл, а за ним, нахилившись над розгорнутою книгою при світлі єдиної свічки, сиділа Устина.
Вона не підвела голови.
— Ти не спиш, — сказала вона.
— Ти теж.
— Мене послала Домна.
— Домна нікого не посилала.
— Домна про це не знає, — спокійно відповіла Устина й перегорнула сторінку.
Данило сів навпроти й дивився, як вона водить пальцем по рядках. Світло свічки лягало на її обличчя, і воно від цього здавалося ще блідішим, майже прозорим, а під очима лежали густі тіні. Вона вже кілька днів нормально не спала.
— Що шукаєш? — спитав він.
— Літопис.
Вона повернула до нього книгу. Це був важкий фоліант у темній, потрісканій шкіряній палітурці, із залізними наріжниками й тонкою червоною ниткою замість закладки. Сторінки були списані дрібним акуратним вицвілим почерком, у якому проступали зміни рук: початок писав один переписувач, середину інший, кінець третій, розлогіший і поспішніший. На титулі темним чорнилом, у кривому колі, стояв напис: «Літопис діянь Івана Сірка, записаний побратимами».
— Тут усе, — сказала Устина. — Від його приходу до Січі, перших учнів, походів, битв. До кінця.
— До того бою.
— До того бою.
Вона розгорнула книгу ближче до кінця й підсунула до нього. Данило нахилився й мовчки читав. Опис битви був коротким, сухим, написаним людиною, яка, видно, ще тремтіла від того, що бачила. Земля горіла. Небо було чорним. Сірко вийшов уперед, коли вже ніхто не мав сил стояти. Далі рядок за рядком: як він запустив руку, як вирвав, як стиснув. Його слова, які передавалися слово в слово, так само, як їх розповідали всі: «Не радійте. Битву ми виграли, війну ні». Потім наказ відрубати руку й сховати.
А далі сторінка закінчувалася.
Данило перегорнув і зупинився.
Наступна сторінка починалася з половини речення: «...і ніхто більше про це місце не мовив, ані на сповіді, ані в бою, ані на смертному одрі. А ми повернулися до Січі й заснували...»
Він повернувся на попередню сторінку й провів пальцем по краю. Біля самого корінця, тонкою, ледь помітною смужкою, стирчав зрізаний край.
— Вирізано, — повільно сказав він.
— Так.
— Давно?
— Папір пожовк однаково з обох боків. І чорнило на зрізі втратило колір. Давно: років шістдесят, а може й більше. Хтось зробив це гострим ножем, дуже рівно, без жодного рваного краю. Хтось, хто вмів і не поспішав.
Данило довго дивився на розріз. Свічка тихо потріскувала, і довгі тіні від полиць ворушилися на стінах.
— Тут було записано, де вони сховали руку.
— Може, так, — сказала Устина. — А може, що з нею зробили. Або ім'я того, хто це зробив. Ми не знаємо. Знаємо тільки, що одна сторінка зникла саме тоді, коли мала бути найголовніша.
— Хто мав доступ до Книжниці?
— Старші. Усі старші. Домна, Мирон, Лук'ян, Гордій, ті, що вже померли.
— І Той, хто знає.
Вона не відповіла. Тоді тихо сказала:
— Він єдиний, хто ще живий із тих, хто бачив той бій.
— Він сам сьогодні сказав, що не знає, де рука.
— Сказав.
— І що не хоче знати.
— Сказав.
Данило потер чоло здоровою рукою.
— Може, він сам її й вирізав. Щоб ніхто не знайшов. Щоб навіть коли він помре, ніхто не зміг прочитати.
— Тоді чому він не сказав цього одразу?
— Бо ми не питали.
— Ми не питали, — повторила вона. — А ти віриш у це?
Данило мовчав довго.
— Хочу вірити, — сказав він нарешті.
Обоє замовкли. Полум'я на свічці хитнулося, наче хтось ледь помітно дихнув у приміщенні. Устина закрила книгу обережно, без шуму, ніби вкривала сплячу дитину.
— Пам'ятаєш, що Лук'ян сказав про нитку? — спитала вона тихіше. — «Цього не вчать».
— Пам'ятаю.
— Я не знаю, звідки це в мені, Даниле.
Вона сказала це рівним голосом, але Данило побачив, як вона стискає пальці на палітурці. Він накрив її долоню своєю, здоровою рукою, важкою й теплою.
— Ми дізнаємося, — сказав він. — Усе.
Вона кивнула, не дивлячись на нього.
Двері за їхніми спинами відчинилися.
Вони не чули ні кроків, ні скрипу. Просто в Книжниці раптом стало на півградуса холодніше, свічка вигнулася й ледь не згасла. Данило різко обернувся, і серце його гупнуло так, що в плечі спалахнуло болем.
У дверях стояв Той, хто знає.
Він був у тій самій білій сорочці без вишивки, без шапки, і сніг, що летів ззаду, ліг йому на плечі й на білий оселедець, але не танув. Лежав тонким рівним шаром, як лежить на камені.
— Вирушати вам ще рано, а ви не спите, — сказав він тихо.
Данило хотів схопитися, але старий ледь помітно підняв руку, і він завмер.
— Сидіть.
Старий увійшов повільно, не торкаючись підлоги, як здавалося. Підійшов до столу й подивився на книгу. Не на обкладинку, а прямо на те місце, де вона була розкрита.
— Ви знайшли, — сказав він.
— Сторінку, — тихо озвалася Устина. — Вирізану.
— Давня річ, — відповів старий. Голос його не змінився, ні здивування, ні тривоги. — Хтось подбав, щоб лихі руки не дочитали до кінця.
— Ти знаєш, хто, Старший?
Він довго мовчав. Свічка знову вирівнялася, але світло її здавалося слабшим, наче хтось потроху висмоктував його з кімнати.
— Я знаю багато чого, дівчино, — сказав він повільно. — Але не все, чого ти хочеш. І не все, що тобі потрібно. Якщо скажу, чого не знаю, ти не повіриш. А якщо скажу, що знаю, захочеш знати більше. Тому не питай.
— Старший...
— Не питай, — повторив він, і в голосі не було загрози, лише невимовна глибока втома, від якої Данило раптом відчув, як стискається горло.
Старий повернувся до Данила, зробив два кроки й поклав долоню йому на плече. На праве, поранене, туди, де нещодавно була рана.
Долоня була холодна.
Не холодна, як рука людини, що змерзла на морозі. Холодна, як камінь у глибокому підземеллі, як вода в колодязі, що ніколи не бачив сонця. Холод проник крізь жупан, крізь сорочку, крізь пов'язку й вгризся в кістку, і Данило відчув, як усе його тіло, від плеча до кінчиків пальців, на мить заніміло. А рана, дивна річ, перестала боліти. Зовсім. Ніби хтось вимкнув біль.
Старий забрав руку.
— Їдьте, — сказав він. — Дивіться. Слухайте. І пам'ятайте, діти: літописи пишуть живі, а живі завжди пишуть не все.
Він повернувся й вийшов так само безшумно, як і ввійшов. Данило побачив, що в прочинених дверях, на тлі нічного снігу, з його губ не здіймалася пара, хоча мороз стояв такий, що гілля тріщало.
Двері зачинилися. У Книжниці повисла тиша.
— Його рука, — тихо сказав Данило.
— Знаю.
— Вона була...
— Знаю.
Більше вони не сказали нічого. Устина підвелася, поставила книгу на місце, заклала червону нитку між сторінками, загасила свічку. У темряві, під вузьким віконцем, де сипалася біла крупа, вона на мить завмерла й додала ледь чутно:
— Він сказав, що живі пишуть не все. Але не сказав, хто вирізав.
Данило нічого не відповів.
Через три дні, на світанку, коли небо тільки починало сіріти над Лугом, із Січі виїхали три пари характерників. Першими їхали Мирослав з Одаркою, мовчазні, з туго загорнутими торбами. За ними Гнат із Явдохою, жартуючи й сперечаючись про якусь дрібницю, як це роблять люди, що давно знають одне одного. А позаду, останніми, їхали Данило й Устина, одягнені в теплі кожухи, з шаблями при боці й повними торбами трав.
Біля воріт на них чекав Лук'ян. Він небагато говорив. Поклав кожному руку на коліно й тихо сказав: «Повертайтеся». Данило кивнув. Устина лише довго дивилася на нього.
Вони виїхали на гать. Копита ступали по мокрих слизьких колодах, і за ними з очерету, з туману, з білої тремтливої імли повільно відходила Січ, схована, мовчазна, оповита димом десяти димарів. Данило не хотів озиратися, але озирнувся.
На краю гаті біля вартової вежі стояв Той, хто знає. Один. Він не махав, не кликав, не тримав у руках нічого. Просто стояв, високий і нерухомий, і сніг ліг на його плечі, на білий оселедець, на руки й не танув.
А попереду, там, де небо ставало темнішим, чекав південь. Степи, шляхи, загони козаків. Очаків. І те, що, як чомусь був певен Данило, чекало на них там давніше, ніж вони могли уявити.