Розділ перший. Хутір, що замовк

Покрова вже минула, а разом із нею минуло й тепле повітря. Уранці траву по узбіччях брала паморозь, і вона хрумтіла під копитами, ніби дрібне скло. Надвечір сонце, низьке й криваве, як остання жарина в попелі, сповзало за обрій, і довгі тіні від верб лягали на шлях аж до самої балки.

Шлях був старий, чумацький, розбитий дощами, а морозами перетворений на тверді ребристі колії, в яких кінь ставив ногу обережно. Поля стояли голі. Жито вже посіяли, і воно сходило по чорній землі тонкою зеленою щіткою. Скирти стояли, як почорнілі копиці, кукурудзяне бадилля сухо шелестіло на вітрі, а над стернею кружляли галки. Десь високо, у світлому холодному небі, тягнувся ключ диких гусей, і їхній крик був останнім живим звуком, який долинав до дороги. Пахло димом, мокрим листям і гіркуватим духом сухого полину.

Двоє верхівців їхали поряд, не поспішаючи.

Данило їхав трохи попереду на темному, майже чорному коні. Був він широкий у плечах, але не громіздкий, і сидів у сідлі так, ніби народився на ньому. Чуприна, заправлена за вухо, вже встигла вибілитись у сивину пилом дороги. У лівому вусі тонко блищала срібна сережка. Лице мав обвітрене, з носом, що колись був зламаний і зрісся трохи вкривлено, а сірі очі дивились спокійно, так дивляться люди, що давно навчились нікуди не поспішати. Сорочка на ньому була з вузьким стоячим коміром, і по коміру, по манжетах і по подолу бігла вишивка: червоні й чорні ромби, що стережуть землю, переплетені з хвилястими лініями, які оберігають воду. Той візерунок вишивала стара майстриня при Січі, стібок за стібком, шепочучи при кожному заговір. Поверх сорочки темний жупан, підперезаний кушаком, шаровари, чоботи з тугими халявами. Шабля висіла в піхвах, почорнілих від часу. Лезо її не раз купали в свяченій воді, а вздовж лінії вістря вкладена тонка срібна смужка, яку не помітиш, поки не повернеш проти світла. Під сорочкою на грудях, на шнурку, лежав срібний оберіг, а на лівому передпліччі, під рукавом, синіла наколка: коло з трьома променями. Кісточки на його кулаках були побиті так давно, що вже ніколи не гоїлись до кінця.

Устина їхала поруч на гніданій кобилі, сидячи по-козацьки, а не боком. Вона була тонша й нижча за брата, але сиділа так само рівно. Русява коса, товста, як рука, перевита червоною стрічкою, лежала на плечі. Обличчя її було бліде, правильне й холодне, як в ікони, брови прямі, очі темні й дуже уважні. Вони ніколи не дивились ні на що просто так, а завжди щось зважували. На ній була вишита сорочка з червоною ниткою по рукавах, темна запаска, зверху сива свита, підперезана вузьким поясом. На шиї намисто з коралів, а поруч на шнурку маленька ладанка, в якій лежали дрібка солі, шматочок полину й жменька землі. Через плече висіла торба, і в ній, поряд із клубками червоної нитки, воскових кульок і пучків сушених трав, ховались дві крихітні мотанки без облич і глиняне горнятко зі свяченою водою, щільно закрите воском.

Їм обом було по двадцять. Четвертий день вони їхали зі Січі.

— Чуєш? — тихо спитала Устина.

— Нічого не чую, — сказав Данило.

— Саме так.

Він кивнув. Вони обоє вже давно помітили те, що не можна було пояснити одним словом: тишу. У вечірніх селах мусить бути шум: гавкіт собак, ляскіт бича, скрип журавля над криницею, дівочий спів, крик гусей, що їх заганяють у двір. А тут вітер ходив по голих полях сам, і ніщо не відгукувалось.

Дорога знову пішла вниз, у видолинок, і з-за повороту, між вербами, показався хутір.

Звали його Верболози, і назва була чесна: біля мілкої річечки густо росли верби, схилившись кронами до води, жовте листя з них уже майже все облетіло й лежало на річці, ніби золоті плями. Хутір був невеликий, дворів із двадцять, розкиданих так, як кому було зручно: одні тулились ближче до води, інші лізли на схил. Біля кожної хати стояла призьба, збита з глини й обмазана білим, а на ній лавка. Стіни були білені, а віконниці пофарбовані синькою, що в сутінках здавалась майже чорною. Стріхи, солом'яні й потемнілі від дощів, нависали низько над вікнами, і під ними сушилися пучки трав, низки цибулі й червоного перцю. На тинах, зплетених із лози, догори дном висіли глечики й горнята, наче голови. Біля колодязя стояв журавель, довгий, чорний, застиглий, як птах, що забув злетіти. У садках на гілках ще трималися пізні яблука, а під деревами лежала паданка, гнила й нікому не потрібна. Купи гарбузів лежали на призьбах, соняхові стебла, сухі й схилені, стояли вздовж городів.

Усе було на місці. Не вистачало тільки людей.

Не зовсім, звісно. Данило помітив рух: фіранка в одному вікні ворухнулась, і одразу стала нерухомою. У другому майнуло біле обличчя й сховалось. Із двору вибіг хлопчик років семи, зупинився біля тину, широко розплющив очі й прошепотів: «Козаки…», а потім мати схопила його за комір і втягла за ворота. Біля одної хати на призьбі сидів старий дід, і коли вершники порівнялись із ним, він повільно зняв шапку й залишив її в руках, але не встав і не промовив ні слова. Жінка біля тину перехрестилась, потім перехрестила двері, а тоді глянула на Устину довгим, осторожним поглядом, у якому було й прохання, і страх. Знизу, з-за кущів, хтось тихо проказав: «Господи, помилуй… ті, що від Січі…»

Ніхто не запитував, хто вони. Слово «характерники» не вимовив жоден. Але всі знали. Бо хто ж ще їде в село, де щось не так, зі зброєю, обшитою оберегами, й дівчиною при собі, що носить на шиї ладанку з полином?

— Мак, — сказала Устина.

Данило глянув. На порогах, на кожному, лежала тонка чорна цівка, що в сутінках здавалась просто тінню. Мак, насипаний насторожу, в кожних воротях. На дверях крейдою були намальовані хрести, великі й криві, що їх малювали тремтячими руками. Над вхідними дверима хат висіли пучки полину, а на одній хаті поряд із полином ще й гілка осики, обламана й затесана на кінці.

— Староста писав про зниклих, — сказала вона. — Про мак ні слова.

— Люди завжди бояться більше, ніж пишуть у листах.

— Або знають більше.

Данило не відповів. Він дивився вперед, туди, де шлях виводив до найбільшого двору на хуторі, обнесеного високим тином, з гарними воротами, а над ворітьми висів свіжий вінок із полину, ще не зав'ялий. Із димаря над хатою йшов тонкий дим. Єдиний у цілому хуторі.