Епiлог.

Епілог

“Там, де живе вогонь”

---

Минуло три роки

На південному схилі, серед мʼяких пагорбів і старих дубів, стояла хата.
Її вікна були деревʼяні, обрамлені різьбленням. У дворі — квітник, а за ним — старий сад.

Хату їм передав Ярема, старий характерник, що пішов жити в гори.
Він більше не міг повертатись туди, де в дитинстві втратив матір.
А Олексій і Зоряна — змогли вдихнути нове життя в ту землю.

---

Новий дім

У затінку виноградника гралася маленька дівчинка з карими очима.
Її звали Ярослава, але всі казали просто — Славка.

> Лада сиділа поруч, плела віночок і вчила її стародавнім пісням.

Зоряна поливала мʼяту.

А Олексій рубав дрова, поки Остап гучно сперечався з Назаром, які прибули на кілька днів з навчального табору.

> — “Командире, ви ж казали — одна ніч і назад!”
— “То не я казав, то Зоряна…”
— “Ну… тоді ми ще на три дні залишимось!”

---

Школа вогню

На узліссі, біля старого дуба, стояла деревʼяна вежа з орнаментом вогню.
Там, щотижня, збирались діти і підлітки — Школа Характерників.
Вони вчилися не лише магії, а й тактики, розвідки, і філософії духу.

Олексій став першим з нових учителів.
А Лада — Зберігачкою Пам’яті, бо її дар дозволяв бачити не лише минуле, а й майбутнє.

---

Увечері

У тиші, коли зорі вкрили небо, Олексій і Зоряна сиділи біля вогнища.

> — “Думаєш, тінь ще повернеться?” — запитала вона.
— “Ні. Вона більше не має сили. Бо ми вже не ті, ким були колись.”

— “І все ж… іноді я згадую, як було. До всього.”
— “Я теж. Але я вже не живу там. Я живу — тут.
У вогні, що зігріває, а не палить.”

Він нахилився до неї, поцілував у скроню.

> — “Тут, де живе вогонь.”

Коли Лада малювала на ґанку, вона написала три імена:
Олексій. Зоряна. Сергій.
І підписала:

> — “Вогонь. Світло. Тінь.
Усім трьом є місце у памʼяті.
Але жити — варто лише світлом.”

---

🌿 Кінець історії. Але не легенди.