Роздiл 45.

Розділ 45.

Тіні майбутнього

---

Новий ранок — стара памʼять

Олексій прокинувся рано. Сонце ще тільки торкалося вершечків дерев.
У хаті пахло свіжим хлібом, який Зоряна спекла напередодні.
Лада ще спала, притулившись до теплого кожуха, що слугував ковдрою.

Олексій вийшов на ґанок.
Поруч — пісня птахів. Далеко — шум потічка.
І… тиша, до якої ще не звик.

> “Я не заслуговую на мир, але мушу тримати його для них,” — подумав він.

Зоряна підійшла ззаду, поклала долоню на плече.

> — “Тут добре. Але щось у тобі весь час насторожене.”
— “Бо тиша… рідко буває вічною.”

---

Остап і дивний незнайомець

Тим часом Остап, як завжди непосидючий, вирушив до джерела набрати води.
А там… хтось сидів на камені.
Одяг — темний. Обличчя — закрите. Але очі… блищали сріблом.

> — “Ей, ти хто такий?” — крикнув Остап, уже з кинджалом у руці.

Незнайомець підняв погляд.
— “Передай тому, хто прийшов із вогню:
Вогонь не згасає. Але тінь… росте.”

І зник. Мовби розчинився в повітрі.

Остап прибіг назад, збудивши всіх:

> — “Командире, там або дух, або якийсь посланець!
І говорив… загадками. Як твій колишній знайомий, той із полумʼя.”

---

Рада під деревом

Олексій, Зоряна, Остап і Тарас сиділи у дворі, схилившись над картами.
Поруч — стара гілляста груша, під якою тепер стояв дерев’яний стіл.

> — “Якщо це був посланець Сергія, він нас не полишив,” — сказав Тарас.
— “Або…” — втрутилася Зоряна, — “це зовсім не він. Можливо, хтось… ще сильніший.”

Олексій зітхнув:

> — “Час тиші завершується. Пора знову збирати загін.”

---

Лада і малюнок, якого ніхто не навчив

Тієї ночі Лада знову малювала. Але цього разу — не людей.
На пергаменті з’явився символ, подібний до круга, розірваного навпіл, із вогнем і тінню по різні сторони.

> — “Хто тебе цьому навчив, сонечко?” — прошепотіла Зоряна.

> — “Ніхто. Це просто… приходить.
Вночі я бачу, як мама горить, але вона не кричить. А потім — дядько з срібними очима. І каже: ‘Ти — ключ.’”

Олексій зціпив щелепи.

> “Вона… пам’ятає.
Але що, якщо… її сила — не дитяча?”

---

пророча буря

На горизонті збирались хмари.
Несподівано пішов дощ. Але не холодний. Теплий. Як очищення.

Зоряна підійшла до Олексія, що стояв босоніж під дощем.

> — “Я не боюсь більше.”

— “Я теж… майже.”

І вперше за довгий час він посміхнувся — щиро, не з болем.