Роздiл 44.

Розділ 44.

Дім із попелу

---

Стежка крізь спалене

Їхній шлях вів через мовчазний ліс.
Дерева — як свідки давніх битв: напівобгорілі, чорні, мов тіні.
Олексій ішов попереду, мовчки.
За ним — Зоряна, ще далі — Остап, який уже тричі бурмотів:

> — “Ще трохи — й я забуду, як пахне сало. Хто нас так прокляв, га?”

Але коли вони вийшли до старого хутора, усі замовкли.

Попіл. Спалена земля. Один дім стояв.
І на порозі — старий характерник, з палицею й очима, що бачили більше, ніж усі книги разом.

> — “Вогонь тебе не бере, хлопче,” — сказав він, глянувши на Олексія.
— “То, може, ти й душу свою не загубив.”

Олексій мовчки кивнув.

> — “Хата пуста. З того часу, як мати померла в ній. Я не можу там жити. А ви — зможете.
Бо в тебе… очі людини, що повернулась з того боку.”

---

Вогонь у печі. І в серці

Хата була стара, але міцна. Піч потріскувала. Тиша — добра, домашня.

Зоряна сіла ближче до тепла. Тримала в руках старий оберіг — і раптом відчула, як спогади повертаються.

> Вона бачить, як він подає їй руку серед уламків дому.
Як вона сміється, прикриваючи рот долонею.
Як маленька дівчинка, вся в фарбі, кричить:
— “Мамо, тато, дивіться — це ми!”

Вона озирнулась — і зустріла його погляд.

> — “Ти…”
— “Я знаю,” — прошепотів Олексій.
— “Ти — Надія.”

І вона кивнула. Сльози на очах. Усмішка.

> — “І ти — мій дім.”

---

Остап. Як завжди Остап

— “Командире, не хочу псувати момент, але я вам тут ковдру залишу. Хоч і ревную, але... хата велика — а серце ще більше, правда ж?”

> І додав, уже виходячи: — “Хай це буде початком чогось… доброго. А я, якщо знайду дівчину — ви будете мені сватом, командире, не відкрутишся!”

---

Ніч. Маленький малюнок

Уночі Лада, затулившись ковдрою, принесла до печі шмат паперу.

— “Я намалювала нашу хату. Тут — ви. А тут — я. І кіт. Бо в новому домі має бути кіт.”

Зоряна схилилась до неї, погладила по голові.

> — “Моя маленька Лада.
Дякую, що ти нас знову знайшла.”