Роздiл 43.

Розділ 43.

Сліди в попелі

---

Тиша між ними

Олексій довго стояв біля навчального полігону.
Погляд — крізь дерева. Думки — крізь полум’я.
Перед очима — обличчя Сергія.

> “Той самий голос. Ті самі очі. Але тепер він не просто зрадник. Він… щось більше. І небезпечніше.”
“Якщо він вижив, то іще хтось міг...”

Поряд з’явилась Зоряна. Тихо, без слів.
Зупинилась за кілька кроків. Не наблизилась.
І він не обернувся.

> — “Ти щось побачив, Олексію?” — нарешті запитала.
— “Так,” — відповів просто. — “Те, що ніколи не мало повернутись.”

---

Погляд зверху

Командир Мечислав викликав його увечері.

> — “У тебе є дозвіл створити власну трійку. Навчиш, як вважаєш за потрібне. Але пам’ятай: ця війна буде не така, як інші.
Ворог вже всередині. У тінях. У сна́х. І у крові.”

> — “Я вже почав,” — відповів Олексій.
— “Мої хлопці — Тарас і Остап. А третім буде не я.”

> Мечислав зиркнув:
— “Дівчина?..”
— “Ні. Жінка. Історія. Та, що пам’ятає більше, ніж ми думаємо.”

---

Сергій. Послання

На ранок до табору підкинули згорток.
Його знайшли біля джерела. Ніхто не бачив, хто поклав.

Печатка — з того самого металу, з якого зроблено обручку Надії з минулого життя.
Олексій відчув — погано буде.

Розгорнув:

> “Я не шукаю помсти. Я шукаю істину.
Ти пам’ятаєш, хто я. Але не знаєш, ким я став.
Хочеш повернути родину?
Йди за мною.
Сам.”

— “І підпис…” — прошепотіла Зоряна, яка з’явилась, коли він ще тримав пергамент.

На звороті стояло одне слово:

> “Лада.”

---

Рішення

— “Це пастка,” — сказав Тарас.
— “Безперечно,” — додав Остап. — “Але ж командире, якщо там... вона?..”

Олексій подивився на них обох. Потім — на Зоряну.
Її очі — знову глибокі. Повні тривоги. І пам’яті.

> — “Я піду сам,” — промовив.
— “А ви — залишаєтесь. І тренуєтесь.”

— “Не цього разу,” — мовила Зоряна твердо.
— “Якщо він використовує ім’я Лади — це моя боротьба так само, як твоя.”

---

Вночі, коли всі спали, Лада підійшла до Зоряни.
Притулилась до неї і прошепотіла:

> — “Ти пахнеш, як мама. І серце в тебе таке саме.”

— “Звідки ти це знаєш, малечо?”

— “Бо коли я тебе обіймаю — мені не страшно. А ще — я малювала тебе раніше. До того, як тебе побачила. У вогні.”

І Зоряна стисла її в обіймах. А в очах — стояли сльози.