Роздiл 41.

Розділ 41.

Далекі голоси

---

Ніч. Вона вже не дає сну

Зоряна сиділа біля вогнища.
Не спала. Знову.
Сни ставали чіткішими.
І тепер у них з’явились… імена.

> — “Лада… Надія… Олексій...”
Вона шепотіла, ніби боялась, що навіть ніч почує її надто добре.

Уві сні вона тримала дівчинку за руку.
Вони йшли вулицею серед міста з високими будинками.

> Дівчинка вела її за руку й сміялась: — “Мамо, ти обіцяла морозиво!”

І Зоряна (чи Надія?) відповідала:

> — “Що маємо — то й тримаємо, Ладусю. А маємо — тата.”

Вона прокинулась у сльозах.
І довго не могла зрозуміти, де знаходиться.

---

Ранок. Вона уникає його

Олексій зустрів її погляд за сніданком.
Вона одразу відвернулась, ніби нічого не сталося.

> Ще вчора вона фліртувала, усміхалась, кидала ті погляди, від яких навіть сталеве серце тремтіло.
А сьогодні — тільки тиша.

Вона швидко зібрала свою миску, пішла вбік.
Олексій дивився їй услід довго.

> “Що ти пам’ятаєш? І чому мовчиш?..”

---

Остап — як завжди з гумором

— “Командире, я бачу, любовна фаза нашого табору пішла на спад,” — Остап пирснув сміхом, — “а я ж думав, ви мені ще й свата будете!”

Тарас лише зиркнув суворо:

— “Ти б краще меч не кидав у багнюку, коли нас вчора засідка була.”
— “Та я не кидав, то він сам…”
— “Меч?”
— “Нє… ворог. Злякався мене.”

---

Знаки і сліди

У цей день трійка вирушила на розвідку.
Слід вів униз до ярів, де, за словами скаутів, зникла група характерників.

Тиша.
Трава пригнута. Птахи не співають.

І раптом… на одному з дерев — вирізано знак.
Не такий, як у характерників.

> Олексій зупинився. Торкнувся пальцями.
Його погляд потемнів.

> Це був знак того самого загону, що зрадив їх на Землі.
Стилізований хрест, перекреслений.
Як марковане місце зустрічі зрадників.

Остап зиркнув:

— “Щось знайоме, командире?”
— “Можливо,” — відповів Олексій сухо. — “І дуже не подобається.”

---

Вечір. Слова, що ранять

Коли вони повернулись у табір, Зоряна вже сиділа біля вогню.
Олексій сів неподалік, мовчки.

Тиша тягнулась, як дим.

> — “Я знаю, ти щось підозрюєш,” — нарешті сказала вона.
— “А я… почала згадувати.”

Вона подивилась прямо в очі:
— “Мене тягне до тебе. Але що, як я — чиясь дружина? Що, як я мала дитину? І більше не маю права на почуття?..”

Олексій стиснув щелепу.

> — “Я... знаю, що ти щось втратила. Ми всі щось втратили. Але почуття — це не зрада. Це... пам’ять.”

І додав тихо:
— “Навіть, якщо вона ще не повністю повернулась.”

Зоряна опустила погляд, і перше, що з’явилось на її колінах — дитячий малюнок.

> Вона знайшла його в речах Лади.
Троє: чоловік, жінка й дівчинка.
На звороті — убоге дитяче слово: “Сім’я.”

> І десь у глибині душі щось боляче, але тепло защеміло.