Роздiл 37.

Розділ 37.

Книга Полум’я

---

Дорога крізь камінь і пам’ять

— “Це... сюди?” — Остап зупинився, дивлячись на стіну скелі, де вицвілий символ у формі спіралі пульсував сріблом.

— “Саме сюди,” — відповіла Лада. — “Тут колись була Вежа Вогню. А тепер — її лише тінь.”

Тарас провів пальцями по каменю, бурмочучи захисне закляття.

> Олексій стояв трохи осторонь. У його очах — спокій змішувався з вогнем.

> Він згадував:
як у земному житті просиджував ночі над топографією,
як хлопці з групи сварились через дрібниці…
і як вони мовчки закривали один одного в бою.

Тепер у нього були інші “хлопці” — і він теж відповідав за кожного.

---

Вежа, якої немає

Коли Лада торкнулась символу, скеля розчинилась в повітрі.

Попереду з’явився прохід у темряву — вузький, як міжребер’я велетня.

> Всередині — кам’яні сходи.
Повітря тремтіло, і кожен крок лунав, як крок у спогадах.

На стінах — написані імена.
Староукраїнською, мовою забутих волхвів.
І одне ім’я — "Олекса Вогнеклик" — пульсувало теплом.

Остап озирнувся:
— “Це часом не ваш родич, командире?”

Олексій гмикнув:
— “Певно, той, хто теж не міг мовчати, коли треба було діяти.”

---

Книга Полум’я

У центрі зали стояла платформа, на якій лежала книга. Обпалена, але жива.

Коли Олексій доторкнувся — сторінки самі перегорнулись.

> У рядках — історія характерників, що мандрували крізь світи.
Вони були не магами — вони були ключами, провідниками між вимірами.

На останній сторінці — символ, такий самий, як на його грудях.

А під ним — слова:

> “Памʼятаєш — значить живеш.
Несеш — значить гориш.
Гориш — значить ведеш.”

---

Мітка жива

Олексій упав на коліна.
Його печать спалахнула — і вогонь не палив, а писав.

На підлозі під ним з’явився новий знак — знак його власного шляху.

Лада прошепотіла:

> — “Ти тепер — не просто той, що вижив.
Ти — Вогненосець. Останній із мандрівників духу.”

Остап подав голос:

— “Ви що, тепер ще й святим стали? Тоді я вимагатиму знижку на навчання!”

> Всі — засміялися. Навіть дитина.

---

Ніч. Вогнище. Спогади

Під зорями всі сиділи біля багаття.

Олексій дивився у вогонь.
І раптом — м’яко, спокійно, ніби сам собі — почав говорити.

> — “Я колись казав доньці:
‘Життя — як розвідка.
Головне — не заблукати в тому, що вважаєш головним.’”

Вона сміялась і питала: ‘А я твоя ціль чи твій тил, татку?’

І я казав — **обоє. Бо якщо втрачаєш тил — не маєш заради чого йти далі.”

Лада тихо вклала долоню на його.

> — “А тепер — ми твій тил, Олексію. І твоя ціль. Ми з тобою.”

---

Тарас зітхнув і подивився на багаття:

— “Знаєш, що найцікавіше, командире? Ти нас зібрав. Не мечем. Не закляттям. А тим, що ти сам пройшов крізь усе — і не став злим.”

> Остап додав:
— “Тільки трохи буркотливим.”

> І нарешті Олексій — усміхнувся.
По-справжньому.