Роздiл 36.

Розділ 36.

Печать крові і забутої сили

---

Затишшя перед бурею

На світанку вони знайшли стару стежку, зарослу папороттю.
Лада йшла попереду — її руки світилися слабким сріблястим світлом.
Вона відчувала магічний потік — нитку, що вела далі.

Олексій тримав доньку за руку.
Дівчинка була тиха, дивилась навколо з цікавістю — але мовчала.

> Її душа ще не до кінця повернулась.
Але в її очах — вже не було страху.

---

Зустріч біля Розлома

Вони вийшли до провалля, що палало зсередини червоним.
Це місце було раниною світу — джерелом темної сили.
І саме там чекало щось, що було ворогом… і більше.

Силует.
Чоловік у плащі.
Обличчя приховане маскою, але голос — Олексію до болю знайомий.

> — “Давно не бачилися, командире.
Не думав, що ти доживеш до цієї зустрічі вдруге.”

Олексій зробив крок вперед.

— “Вибачення не буде. Але буде кінець.”

---

Розкриття правди

Ворог зняв маску.

> Його лице було… частково обгоріле, частково чужим.
Ліве око — людське. Праве — пульсувало червоним.

— *“Коли ти думав, що я зрадив — я вже був не я.

> Мене захопили ті, хто спостерігав ззовні.
І саме вони відкрили для мене цей світ. Я — лише провідник.”*

Олексій не похитнувся.

— “А я — вогонь. І вогонь палить те, що згнило зсередини.”

---

Битва духу і магії

Ворог створює двійників з диму.
Олексій кидається у бій, прикриваючи доньку й Ладу.
Тарас обіймає коло захисту. Остап — кидає магічну петарду, яку він назвав «Курячим грімом».

> У повітрі — блискавки.
Вогонь з долонь Олексія стає синім — він очищує і рве тіні.

Донька вперше кричить — і цей крик розриває простір, показуючи справжнє обличчя ворога:
змішане з магією, тінню і його страхом.

---

Печать на грудях

Після бою, коли ворог зникає в розломі, Олексій падає на коліна.

На його грудях — знак, що палає:
🜂 обернений трикутник із лініями, які пульсують.

Лада схиляється над ним:

— “Це — Печать Призначення.
Ти не випадково тут.
Ти — той, кого чекали. Не рятівник… а Спогад.”

Олексій стискає пальці в кулак.

> — “Я не легенда. Я — солдат.
Але якщо цей світ потребує того, хто пам’ятає — я залишусь.”

---

> Остап:
— “Я, звичайно, завжди підозрював, що наш командир не зовсім звичайний.
Але щоб аж настільки... Може, нам теж печатки дадуть?”

> Тарас:
— “Тобі? Хіба печатку з салом.”

> Всі — сміються. А дитина — вперше усміхається.