Роздiл 34.

Розділ 34.

Храм зниклих душ

---

Вхід у священну тишу

На четвертий день походу вони натрапили на це місце — камʼяний обеліск, порослий мохом, з вирізьбленим обличчям без рота. Над ним — вигорілі слова:

> «Ті, що втратили голос, говорять душею».

Олексій зупинив загін.
— “Далі йду я. Сам.”

Тарас похитав головою.
— “Командире, ви ж не…”

— “Я — іду. Але не сам. Я з усіма, кого втратив.”

---

Усередині храму

Він пройшов крізь вузький прохід, і вийшов у простору залу.
На стінах — лики. Обличчя чоловіків, жінок, дітей.
Тисячі очей, що дивилися не на нього — крізь нього.

І серед них — одне знайоме.

> Обличчя його ворога. Колишнього “друга”.
Того, через кого він втратив загін.
І під портретом — напис:

“Його душа перетнула межу. Тепер він — частина іншого.”

---

Істота без часу

З темного проходу вийшла істота з гнучким тілом, схожим на дим.
Очі — як дві зорі. Голос — мов спогад:

— “Ти шукаєш правду. Але правда — це біль.
І ти не знайдеш дитину, поки не пробачиш себе.”

Олексій стис кулаки.
— “Я не шукаю пробачення. Я шукаю її.”

Тоді істота дістала камʼяну карту.
На ній — три кола, що перетинаються. Одне — червоне, друге — світле, третє — тінь.

— “У тіні між світлом і вогнем — вона. Але якщо ти прийдеш туди не з довірою — втратиш знову.”

---

Назовні — пастка

Коли Олексій вийшов, навколо вже було небезпечно тихо.
Остап стояв спиною до нього. Навколо — силуети.

— “Ого, командире, а я вже думав, що доведеться ставати головним.
От тільки я не готовий до ваших промов про честь і біль.”

Тінь кинувся на Остапа зліва —
— і тоді Остап метнув пісочну гранату, зроблену з пилу, що збирав дорогою.

> Вибух — ілюзії розвіялись. Перед ними — порожня галявина.

Тарас видихнув:

— “Ти звідки таке знаєш?”

Остап підморгнув:

— “Командир учив думати. А ще — завжди збирати пил. Бо навіть пил — зброя, якщо знаєш, де дмухнути.”

---

Вечір: карта і рішення

Карта світилась уночі. Лада тримала її, схилившись над вогнем.

> — “Ми маємо шлях. Але ми не маємо часу.
Бо хтось інший — вже шукає її теж.”

Зоряна торкнулась руки Олексія:

> — “Я бачу сон: дівчинка з вогнем у руці.
Але вона не пам’ятає, хто вона.
Їй треба назвати ім’я.”

Олексій відповів тихо, але твердо:

> — “Я назву. Я перекажу її ім’я крізь вогонь, крізь темряву, крізь будь-який світ.
Лада. Її звуть Лада.”

---

Іронія наостанок

> Остап:
— “Ми йдемо в темне місце, де ховається ворог, дитина і, можливо, черговий привид з порадою?
То давайте вже назвемо наш загін нормально: «Суцільна Психомагічна Розвідка».”

> Тарас:
— “А я вже почав вишивати герб.”

Олексій усміхнувся.
Вперше за довгий час — по-справжньому.