Роздiл 33.

Розділ 33.

Тіні Чорнолісу

---

Вхід у ліс, що дихає

Дерева стояли, мов варта.
Високі, сиві, покручені часом, їхні гілки спліталися так, що крізь них не проходило світло.
Чорноліс — місце, про яке шепотіли в легендах. Туди йшли лише ті, кого не шкода втратити.

Олексій дивився на глибину тіней, і відчував, як в ньому заговорює щось… давнє.

> — “Обережно, — сказав він трійці. — У цьому лісі ворог — не той, хто стоїть навпроти. А той, кого ти чуєш в собі.”

---

Магія Лади: вказівка шляху

Лада заплющила очі. Її пальці торкались землі, ніби вона розмовляла з корінням.

> — “Я відчуваю... слабкий відгук.
Три душі: одна — палає, одна — кричить, одна — мовчить.
Мовчання — це вона. Донька.
Вогонь — це ворог.
А крик... я не знаю, хто це. Можливо, я.” — її голос здригнувся.

Олексій стиснув її плече.

— “Навіть коли не знаєш, хто ти — пам’ятай, з ким ти.”

---

Перше випробування: голоси

Вже на другий день походу почалось.

Спершу — далекий дитячий сміх.

Потім — голос матері Остапа, яка звала його додому.

> — “О, нє-нє-нє! Моя мама вмерла, коли я ще не міг вуса чесати, — шепотів Остап. —
Це точно не вона.
А якщо вона, то я не хочу, щоб вона мене бачила з такою зачіскою.”

Тарас ішов мовчки.
Олексій бачив: той чув щось — можливо, брата, що загинув. Але стримував емоції.

І раптом — Олексій почув голос доньки.
— “Татку… забери мене…”

> Він зупинився. Заплющив очі. Вдихнув.
— “Це не ти. Це твій голос, але не твоя душа.”
Він витягнув ніж. Надряпав собі по зап’ястю.
— “Біль — це те, що реальне. Голоси — тінь.”

Коли він обернувся, всі стояли твердо.

> — “Добре, — сказав він. — Тіням тут не місце. Ми йдемо далі.”

---

Засідка без ворогів

Надвечір ліс змінився: дерева стали тоншими, мох — чорнішим.
Попереду — прогалина.
Олексій підняв кулак: стоп.

> Він показав жест — “розосередитись”.
Остап пірнув у траву. Тарас зачарував повітря — створив ілюзію, ніби їх п’ятеро.

І тут — стріла, що прилетіла з нізвідки.
Олексій ухилився, кинув ніж — і почув крик.

Але коли вони підбігли — там була тільки маска з кори.

> — “Хтось грався з нашими головами,” — сказав Тарас.
— “Ні, — відказав Олексій. — Хтось тестував. Дивився, хто ми є.”
— “І що побачив?” — обережно спитала Лада.
— “Що ми не боїмося темряви. Бо ми самі — з неї виросли.”

---

Озеро памʼяті

Наступного дня вони дійшли до озера.
Темна вода. Дзеркальна. Не відбивала сонця — лише внутрішній образ кожного.

> Зоряна побачила себе дитиною — в сльозах, одна серед магічних сувоїв.
Остап — хлопчиком, що краде хліб із ринку.
Тарас — перед тілом брата.

Олексій побачив… поле. Після бою. І доньку, що ховається серед уламків.

Він зняв з себе каптур. Подивився на воду — і не відвів погляду.

> — “Памʼятай не лише поразки. Памʼятай, що вистояв.”

---

Знову жарти Остапа

> Увечері біля вогню Остап сказав: — “Командире, я вирішив: коли ми повернемось — треба писати книгу. Назва буде:
«Як вижити в лісі, коли він говорить голосом твоєї тещі».”

> Лада посміхнулась вперше за день.

> Тарас гмикнув: — “А що, звучить краще за моє «Щоденник мовчазної смерті».”

Олексій лише подивився на них і промовив:

— “Записуйте. Бо, коли ми повернемось — ніхто не повірить, якщо не буде свідчень.”

---

Фінал дня: знак

Пізно вночі, коли всі спали, Лада встала.
Підійшла до краю галявини — і побачила світло серед дерев.

Там — стояв силует жінки з дитиною на руках.

> І шепіт: — “Я чекаю. Але не одна. Поспішай…”