Роздiл 31.

Розділ 31.

Склепи Залізної Душі

---

Перед походом

Ранок був занадто тихий.
Навіть Остап не бурчав.

— “Зазвичай, як тиша перед бурею, — сказав Тарас, зав’язуючи новий амулет на руці. — Але сьогодні — тиша перед якоюсь… маячнею.”

Олексій усміхнувся.

— “Це не маячня. Це — розвідка.
І якщо хтось з вас думає, що буде весело — залиште мрії вдома.”

Остап примружився:
— “А можна мрії лишити при собі, а тіло вдома?”

Лада підійшла з сувоєм.
— “Обережно. Склепи Залізної Душі — не просто катакомби. Це пастка для душ.
І лише той, хто не боїться побачити себе — зможе вийти.”

Олексій тільки кивнув:
— “Тобто ми йдемо в дзеркало. Але криве.”

---

Усередині склепу

Темрява була живою.
Не просто відсутність світла — присутність чогось іншого.

Кроки не відлунювали.
Стіни — наче дихали.
Зоряна тримала вогняну сферу. Її магія світилася небесно-блакитним полум’ям.

> — “Схоже, ми в шлунку великого металевого звіра,” — прошепотів Остап.

Олексій зупинився біля старого символу на кам’яній колоні.
Там був вирізьблений напис:

> "Душа, що зрадила — залишиться.
Душа, що любила — буде випробувана.
Душа, що пам’ятає — знайде шлях."

Він здригнувся. В очах — біль і рішучість.

---

Охоронець склепу

Вони вийшли до великого залу.
У центрі — кам’яна плита, а над нею — фігура в чорному обладунку, ніби вилита з тіней.

Охоронець без лиця.
Очей не було — лише провал.
Але відчуття, що він дивиться всередину кожного.

— “Хто ти, щоб увійти в пам’ять?” — пролунав голос, схожий на кілька голосів одразу.

> Олексій виступив уперед.
— “Той, хто втратив усе. І той, хто не зрадив. Я — пам’ятаю.”

> — “Ти пам’ятаєш… біль. Але пам’ятаєш зраду?”

> — “Так. Бо зрада не вбиває — вбиває мовчання після неї.”

Охоронець підняв руку — і світ почав змінюватись.

---

Суд душ

Перед кожним членом трійки — постала їхня власна тінь.
У Тараса — в образі його брата, який загинув через помилку.
У Остапа — батько, який його покинув.
У Зоряни — мати, яка ніколи не вірила в її магію.

І тільки Олексію випало побачити… себе.
У земній формі, з автоматом у руках, по коліна в багнюці, весь у крові.

> — “Ти вбивав. Багато. Але заради чого?”

— “Я рятував. І більше не дозволю забирати. Навіть тут.”

---

Олексій рвонув уперед. Вогонь вирвався з грудей.
Не синій. Не червоний. А білий, як перший сніг.

Охоронець упав на коліна.
— “Пройшов…”

Склеп почав змінюватись. У камені відкрилася камера з тілом — жінка, молода, з заплющеними очима.

І… вона посміхнулась.

> Олексій застиг.
— “Це… ти?..”

---

Повернення з іронією

По дорозі назад усі мовчали, поки Остап не прорік:

— “Я не знаю, що ви бачили… але я зі своїм батечком трохи посварився.
І тепер офіційно вважаю, що ментальні склепи гірші за п’яного дракона.”

Тарас посміхнувся:
— “Але якби не наш командир, ми б там лишились.
А тепер… тепер я бачив справжній вогонь.”

Олексій глянув на долоню — білий вогонь ще тлів під шкірою.

> “Ми тільки починаємо. А на тому кінці — моя дитина. І той, хто не має серця.”