Роздiл 28.

Розділ 28.

Сон, що пече

Вночі ліс мовчав.
Навіть сови не кричали, і багаття горіло незвично рівно, без тріску.
Олексій спав тривожно, поклавши руку на руків’я ножа, наче досі в окопі.

> І тоді він побачив її.

---

Сон

Вона сиділа на кухні.
Та сама хата, де пахло цибулею і свіжим хлібом.
Вона обернулася — не стара, не змучена війною. А та, з молодих років:
очі кольору пшениці, посмішка мʼяка, руки — теплі.

— “Ти знову не досипаєш, Льошко… А я тебе кличу-кличу...”

> Він хотів щось сказати, крикнути, доторкнутися — але не міг.
Слово застрягло в горлі, як кулеметна черга в повітрі.

У кімнаті — дитячий сміх.
Донька вбігла з малюнком у руках.
— “Дивись, татку! Це ти! А це мама! А це... ми разом.”

---

І раптом — тьма.

Все обвалилось, пішло тріщинами. Стіни згоріли, підлога провалилась.
І лише її голос, тепер шепіт:

> “Ти маєш знайти нас. Ми не зникли. Ми поруч.
Але той, хто змінив наше обличчя — вже прийшов і стежить за тобою.
Не довіряй тому, хто посміхається, коли дивиться на попіл.”

---

Пробудження

Олексій прокинувся — у спину впивалася холодна земля.
Він сидів біля згаслого вогнища. На грудях — волога пляма. Сльози? Піт?

Поруч сиділа Зоряна, намагаючись не заважати.
В її очах — зацікавленість і… легкий тривожний блиск.

— Снилося? — запитала м’яко.

— Не просто снилось, — відповів він. — Я говорив з нею. Зі своєю дружиною. Вона була там. І донька…

Після паузи додав:

— А вона сказала, що я не один, хто перейшов межу. І хтось із тих, хто зрадив, тепер поруч. Тільки вже в іншому тілі.

---

Тренування. Нові методи

Зранку Алексій змінив графік.
Більше ніяких класичних фізичних вправ.
Замість того:

1. Вправи на тишу — як пройти крізь листя, не видавши жодного звуку.

2. Викрадення предмета — Остап мав вкрасти у Тараса ніж, не зачепивши його.

3. Сигнальна система жестів — розроблена з нуля, базуючись на тому, чого навчав новобранців у лісі під Слов’янськом.

> — “Ваша сила — це не шабля. Це око, вухо і тінь.
Тінь не кричить. Тінь спостерігає. А потім — ріже точно.”

Навіть Тарас, який раніше лише кивав, тепер уважно ловив кожне слово.

---

Пам’ять і слово

Увечері, біля багаття, Остап спитав:

— “А це правда, що колись козаки могли з тіні вбивати, з душами говорити?”

Олексій відповів після довгої паузи.
— “Правда. Але не тому, що маги. А тому, що були навчені слухати світ, а не лякати його.”

Він поглянув у вогонь і тихо промовив:

> “І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає…”

— “То це Шевченко?” — прошепотіла Зоряна.

— “Це — Україна.”