Роздiл 26.

Розділ 26.

Сліди в попелі

Вони бігли стежкою вниз —
Олексій тримав Ладу за руку,
а позаду них неслися удари магії, що гриміли, як громи без неба.

Арель щез у тумані.
А дівчина з отруйною душею — не загинула. Вона просто зникла.
Але її кроки лишали за собою вигорання трави і пісню зі скла.

— Вона відчула нас. Але не вбила, — промовила Лада, важко дихаючи. — Ще не час.

Олексій зупинився під старим грабом. Притиснув її до себе, перевірив — чи не поранена.

— Ми живі. А значить — попереду ще одна війна.
Цього разу — за душу. Не за землю.

---

Ніч у сховку

Їхній сховок був у старій пастушій хатині — низькі двері, суха солома, запах глини й диму.

Лада заснула, спершися на його плече.
Олексій дивився на вогонь, що потріскував у глиняному каміні, і згадував…

> …як у дитинстві ліпив зі снігу форт, як перший раз бачив смерть друга, як навчав сина стріляти з рогатки.

І як вона — Лада — співала під час дощу, коли світ здався втомленим.

— Я ніколи не думав, що знову відчую себе живим, — прошепотів він. —
Але твоя рука — справжня. Твоє дихання — поруч. І мені цього достатньо.

Лада розплющила очі.
У її погляді — спокій і… світло.

— Мені знову сняться сни.
Це значить — ми ще не втратили себе.

---

Попередження вогню

Вранці, коли вони вийшли, Олексій помітив:
на землі — вигорілий знак.
Дві змії, що кусають одна одну за хвіст.

— Орбор, — сказала Лада. — Знак магів-хижаків.
Вони не родяться — їх створюють.
І якщо вона має цей знак — її душа була отруєна ще до потрапляння сюди.

— А отже, — відповів Олексій, — її треба не просто врятувати. Її треба переконати, що вона не ворог.
А це — найважче.

---

І ще один слід…

У лісі, біля струмка, вони знайшли уламок персня.
На ньому — вигравіруване ім’я: ОЛЯ.
І Олексій застиг.

— Це вона… моя сестра. Вона загинула ще до всього.
Але цей перстень — був у неї.
Якщо він тут…

Лада стиснула його руку:

— Можливо, вона — теж тут. А отже, нас не троє. А більше.