Роздiл 24.

Розділ 24.

Гора Троянда

Вони йшли вузькою стежкою, що вилась крізь зарості глоду і дикої малини.
Пахло сосною, димом і старим потом — тим, що в’їдається в шкіру, як правда в памʼять.

Олексій ішов першим.
Його одяг — сплетений зі шкіри і льону, з вишитим візерунком по подолу.
На грудях — мідна бляха з символом вогню.
Він мав вигляд характерника — але рухався як воїн сучасності: чітко, безшумно, з урахуванням кожного уклону землі.

Поруч ішов Арель — у сірому плащі, з вишукано простим каптуром, схожим на монаший.
На поясі — мішечок із сухими квітами, від яких пахло валеріаною і кров’ю.

---

Остап і Тарас — з тіні

Остап притискався до землі, його сорочка вже ввібрала запах вогкості.
У нього на грудях — талісман з вовчого зуба і срібна голка в рукаві.
Волосся — скуйовджене, очі — блищали як у лиса перед стрибком.

Тарас, навпаки, був спокійний:
волосся зібране в тонку косу, борода підстрижена по-старому — на три пальці.
Його одяг був з темно-синього сукна, на плечах — стара кольчуга, з якої свого часу зняли всі знаки — лишився лише хрест із цвяха.

— Він веде його на “жертвенне коло”. Там проводили ритуали спалення душ, — прошепотів Тарас. — І якщо щось не так — ми втручаємось.

— Ага. Але дай йому шанс.
Цей ваш “Лесь” — не з тих, хто без вогню входить у темряву, — хмикнув Остап. — Він або здобуде, або загине. Як справжній.

---

Місце сили

Гора Троянда була червона — поросла кущами шипшини і жовтими мохами.
На її вершині — камʼяний круг, з вітрами, що вили як голоси предків.

Арель зупинився.
Витяг ножа — довгого, загнутого, з написом на забутій мові.

— Це тут.
Якщо ти хочеш знати правду — встань у коло.
І дозволь крові дати відповідь.

Олексій ступив вперед.
Кулон на грудях почав пульсувати. Здавалося, його серце бʼється разом з ним.

— І що тепер?

— Тепер… ми викличемо її. Третю. Отруту. Ту, хто прийшла, щоб зруйнувати рівновагу.

---

Дівчина з порожніми очима

З тіні вийшла постать.
Юна. Біля 16 років.
Одяг — біла сорочка, що тріпотіла, наче плащ. На шиї — низка бурштину.
Очі — сірі, як попіл. Порожні.

> Вона не йшла — пливла над землею.
І в повітрі — запах пелени, вологої глини і ще чогось… незворотного.

— Це вона, — прошепотів Арель. — Душа, що втекла. І не пам’ятає, ким була.
Але якщо її відкрити — вона покаже всіх нас.

Олексій глянув на неї — і на мить відчув біль у грудях.
Ніби вона — це дзеркало всього, що він втратив.

Але… в її очах — зневага.
І знайома усмішка. Як у того, хто колись казав:

> “Ну шо, Лесь, не парься, прорвемося…”

---

Істина в жарі

Кулон вибухнув світлом — і Лада, яка прибігла слідом,
випустила з рук полум’я.
Воно вдарило по дівчині — та лише усміхнулась.

— Вона не душа. Вона — обгортка. Справжня душа ще не прокинулась, — прошепотіла Лада. —
Але я знаю: ти не повинен торкатись її. Бо вона зʼїсть тебе.

Олексій відступив на крок.

— Я не забуваю зради. І якщо вона носить його душу — я знайду, як її витягти. Без того, щоб вбити тіло.

Арель мовчав. Але в його очах блиснуло:

— Ти надто добрий. А цей світ — не для добрих.

Олексій усміхнувся.

— Ти просто ще не бачив, як виглядає гнів характерника. Але побачиш. Скоро.