Роздiл 20.

Розділ 20.

Та, що лікує

Селище Плоский Гай було простим — низькі стріхи, хати з глини, вітри із запахом полину й кориці. Але саме тут, казали, жила жінка, яка доторком зцілює рани, але сама не пам’ятає свого імені.

— Вона може бути тією, кого ти шукаєш, — промовила Зоряна, — але не кожна душа одразу зізнається.

— Я не буду питати. Я подивлюсь, як вона мовчить. І що в її тиші. — Олексій притиснув кулон до грудей.

---

Зустріч

Її звали Лада. Принаймні, так її тут називали. Вона була спокійна, лагідна, усміхнена, але ніби не з цього світу. Очі — зелені, як весняна трава, волосся — хвилями до плечей, руки — завжди теплі.

— Я не пам’ятаю, хто я. Та щось у мені пам’ятає, як рятувати, — сказала вона, прикладаючи руку до пораненого хлопчика. — Моє тіло пам’ятає біль. Але душа шукає когось.

Олексій знітився.
Кулон… світився. Але не яскраво. Світло було коливким — наче щось заважало йому пломеніти.

І тоді… він побачив, як Лада торкнулась лівої руки, там, де у його дружини було родиме плямко — півмісяцем.

Він ледь не сказав її ім’я. Але стримався.
Бо не був певен.

---

Довіра чи пастка

Ввечері вони сиділи біля вогнища.
Лада принесла трави, мовчки всілася біля нього.

— У тебе очі… як у того, хто пам’ятає війну, якої тут не було.
Ти з місця, яке тоне в крові?

— Я з місця, яке забуло, що значить молитися до світанку.

Вона посміхнулась.

— Але твої руки ще моляться. Не словами. Діями. Ти врятував когось. Багатьох. Може, навіть мене.

Кулон засвітився яскравіше.

---

Тінь, що посміхається

Вночі, коли всі спали, Остап прийшов до Олексія:

— Є тут один чоловік. Новий. Називає себе Арель. Каже, що теж шукає правду про цей світ.
Знає про пророцтво.
Каже, що може допомогти тобі знайти третю душу. Ту… з отрутою.

Олексій підвівся.

— Опиши його.

— Середній зріст. Світле волосся. Очі сірі. Усмішка —... ніби знайома.

І тоді в Олексія все завмерло.
Бо саме так виглядав той, хто здав їхній загін, коли ще були живі.