Роздiл 19.

Розділ 19.

Пророцтво трьох душ

Вітер у вузькому каньйоні мовчав. Але очі, що бачили крізь вікна часу, вже спостерігали.

Її звали Оракул Порожнечі. Вона сиділа на камені в позі дитини,
але очі її були старші за саму магію.

— Ти — один із трьох. Але не єдиний. І не перший.

Олексій мовчав. Зоряна, Остап і Тарас стояли трохи позаду,
відчуваючи, що ця зустріч — не для багатьох.

Оракул підвела руку, і з її долоні виринуло сяйво — не світло, а пам’ять.

> — Коли впала кров у вогонь — не одна душа перейшла.
Одна — палає.
Одна — зцілює.
Одна — отруює мов усмішка.
Вони знайдуть один одного, хочеш ти того чи ні.
Але тільки любов знає, кого варто врятувати.

---

Вогонь упізнає любов

Оракул простягла йому кулон — простий, з бурштину. Але всередині — темна спіраль.

— Цей знак розігріється, коли поруч буде душа тієї, що тебе любила.
Не обличчя. Не голос. Лише душа.
Не переплутай. Бо якщо вб’єш не того — другого вже не повернеш.

Олексій притиснув кулон до грудей.

— І хто ж третій?

— Той, хто сміється. Той, хто зрадив. Той, хто пройшов разом з тобою —
але не заради тебе. А заради того, щоб стати частиною цього світу й знищити його зсередини.

---

Перший знак — УСМІШКА

Після розмови вони рушили на північ — до містечка Плоский Гай,
де чутки говорили про “чужого”, що лікує дотиком, але не памʼятає, хто він.

— Це може бути вона, — шепотіла Зоряна. — Якщо душа добра — лікує, це ж твоя… твоя…

— Не поспішай, — відповів Олексій. — Я маю бачити її не очима, а серцем.

Але ще до того, як дісталися селища,
у трактирі на нічлігу він відчув… погляд.

І — усмішку.

Чоловік у сірому плащі сидів у кутку. Низький, з гострим підборіддям і надто впевненою поставою.

І коли Олексій глянув — той підняв келих і примружився.

> Так само усміхався він.
Там. На землі.
Коли їх групу послали на смерть.
Коли він казав: "Та ну, все буде нормально, пацани. Головне — не панікувати..."

---

Розплата починається

Олексій вийшов із трактира. Ледь дихав.

Кулон не світився. Значить, то — не Вона. Але він. Він — тут.

— Ми його знайдемо? — прошепотів Остап.

— Ні. Він нас знайде. І тоді — жодних слів.
Бо є гріхи, яких не спокутати. Є зрада, за яку відповідають не судом. А вогнем.

Зоряна стисла його руку — цього разу сама.