Роздiл 18.

Розділ 18. 

Пророцтво з піску і крові

Їхній шлях вів на південь — туди, де пісок шепотів іменами тих, кого вже нема.
Старі легенди говорили, що на цьому перехресті можна побачити свою долю, якщо не боїшся втратити себе.

Серед скель і гарячих вітрів стояла самотня постать — згорблена, вкрита плащем з тканини, що ледь трималась купи. Очі — сліпі, але дивились.

— Я чекав тебе, Вогню Поверненого, — прошепотів він. — Бо твоє ім’я вже давно записане тут. Не на камені. На крові.

---

Пісок, що бачить крізь душу

Старий сів на коліна. Дістав із сумки жменю чорного піску й сипонув на землю.
Пісок закружляв у повітрі, обертаючись у символи — старші за мову, якої вже не знає світ.

— Олексій, — сказав він. — Або той, хто був Олексієм. Ти пройшов крізь смерть, щоб загорітись знову.
Але ти не просто солдат. Не просто мандрівник.
Ти — уламок іншої реальності. І вогонь, який не гасне,
— завжди шукає собі вмістилище.

Олексій стояв, мов укопаний. Він нічого не казав — але внутрішній вогонь заворушився.
Наче щось у ньому почув своє ім’я.

---

Ритуал бачення

Старий простягнув йому руку.

— Поклади долоню сюди. Бачення прийде. Але попереджаю: що побачиш — те вже не забудеш.

Олексій торкнувся чорного піску.

І світ… зник.

---

Вогонь пам’яті

Він стояв на полі битви. Навколо — земля, вигоріла до білого кольору.
Горіли хати. Горіли очі. Горіла душа.

Перед ним — жінка з волоссям кольору нічного неба. Це була вона. Дружина. Але… її очі були іншими. Старшими.

> — Ти памʼятаєш мене тілом. А я — памʼятаю тебе вогнем.
Я була тією, хто колись пішла, щоб повернутись у тобі.
І твоя любов — це не кінець. Це початок.

Олексій простягнув руку — але вона розтанула.

---

Голос із глибини

Інший голос — глухий, старечий, з ритмом кроків у піску:

> — Ім’я твоє тепер — не Олексій.
Ім’я твоє — Пламеноносний.
Ти нестимеш вогонь, який запалює душі,
і спалює кайдани.
І там, де твої друзі впадуть — ти станеш стіною.
Де жінка загине — ти вдихнеш у неї життя.
Де старий світ згасне — ти станеш іскрою нового.

---

Повернення

Олексій розплющив очі. Пісок зник. Старий — зник. Але на його долоні залишився знак — три палаючі лінії, що світяться, коли заходить сонце.

Зоряна підійшла ближче, не кажучи ані слова. Торкнулась його долоні — і світло спалахнуло ще сильніше.

Тарас мовчки став на коліно.
Остап лише прошепотів:

— Ну все, тепер точно буде в нас халепа. Така сила довго тихо не лежить.

Олексій глянув на обрій.

— Нехай іде. Ми готові. Тепер — ми не просто живі. Ми — причина, чому світ ще тримається.