Розділ 17.
Запах крові і вогонь, що памʼятає
Селище з’явилося несподівано — на мапах його не було.
Хати — низькі, з глини й дерева, тиша — глуха, мов у могилі.
— Щось не те… Ні дітей, ні собак, ні вітру, — пробурмотів Тарас. — Навіть ворони не сидять.
Олексій підняв руку: знак мовчання. Зоряна стисла пучку трав, вдихнула й прошепотіла:
— Це не село. Це оболонка. Тут хтось чекає. Або щось.
---
У пастці без стін
Вони зайшли в центр селища — і земля загриміла. З-під хат вилізли створіння, схожі на людей, але з чорними порожніми очима, шкіра — сиво-зелена, як болото.
> — Земля народжує, коли її силують. Вони — не мертві. Вони — відлуння болю тих, кого не захистили…
— Розсипатись! — крикнув Олексій.
Бій почався. Магія Зоряни — захищала, Остап стріляв з лука, Тарас тримав фланг.
Але істот було забагато, і вони не вмирали — лише сповільнювались.
---
Зоряна — на межі
В одну мить істота вдарила Зоряну, і вона знепритомніла.
Олексій побачив її тіло — на землі, бліде, без руху.
— НІ! — вирвалося з нього.
Його руки — засвітились не вогнем, а чистим полумʼям пам’яті.
Його вогонь більше не палив — він очищав.
Полум’я пішло хвилею — поглинуло істот, спалило болото, розірвало тканину магії, що тримала пастку.
А в самому вогні він побачив обличчя — жіноче, знайоме, усміхнене, з волоссям кольору полину.
> — Лєш… Ти не забув. Я поруч. Поки ти пам’ятаєш — я жива…
Олексій скрикнув — не від болю, а від розриву.
Це була його дружина. Але… не зовсім.
---
Після бою
Зоряна прийшла до тями — тихо. Її пальці ледь торкнулись його обличчя.
— Я бачила тебе... і вогонь, що говорив. Він зберігає твоє серце. Але й хоче його…
Остап мовчав, але очі його були червоні.
Тарас тримав оберіг, що тепер світився темним сріблом.
— Це місце... не наше. Але хтось прив’язав його до тебе, Олексію. І це — не остання зустріч.
#3151 в Фентезі
#560 в Бойове фентезі
#7103 в Любовні романи
#1743 в Любовне фентезі
попаданець у минуле, магічна розвідувальна служба, магічне фентезі
Відредаговано: 27.06.2025