Роздiл 17.

Розділ 17.

Запах крові і вогонь, що памʼятає

Селище з’явилося несподівано — на мапах його не було.
Хати — низькі, з глини й дерева, тиша — глуха, мов у могилі.

— Щось не те… Ні дітей, ні собак, ні вітру, — пробурмотів Тарас. — Навіть ворони не сидять.

Олексій підняв руку: знак мовчання. Зоряна стисла пучку трав, вдихнула й прошепотіла:

— Це не село. Це оболонка. Тут хтось чекає. Або щось.

---

У пастці без стін

Вони зайшли в центр селища — і земля загриміла. З-під хат вилізли створіння, схожі на людей, але з чорними порожніми очима, шкіра — сиво-зелена, як болото.

> — Земля народжує, коли її силують. Вони — не мертві. Вони — відлуння болю тих, кого не захистили…

— Розсипатись! — крикнув Олексій.

Бій почався. Магія Зоряни — захищала, Остап стріляв з лука, Тарас тримав фланг.

Але істот було забагато, і вони не вмирали — лише сповільнювались.

---

Зоряна — на межі

В одну мить істота вдарила Зоряну, і вона знепритомніла.
Олексій побачив її тіло — на землі, бліде, без руху.

— НІ! — вирвалося з нього.

Його руки — засвітились не вогнем, а чистим полумʼям пам’яті.
Його вогонь більше не палив — він очищав.

Полум’я пішло хвилею — поглинуло істот, спалило болото, розірвало тканину магії, що тримала пастку.

А в самому вогні він побачив обличчя — жіноче, знайоме, усміхнене, з волоссям кольору полину.

> — Лєш… Ти не забув. Я поруч. Поки ти пам’ятаєш — я жива…

Олексій скрикнув — не від болю, а від розриву.

Це була його дружина. Але… не зовсім.

---

Після бою

Зоряна прийшла до тями — тихо. Її пальці ледь торкнулись його обличчя.

— Я бачила тебе... і вогонь, що говорив. Він зберігає твоє серце. Але й хоче його…

Остап мовчав, але очі його були червоні.
Тарас тримав оберіг, що тепер світився темним сріблом.

— Це місце... не наше. Але хтось прив’язав його до тебе, Олексію. І це — не остання зустріч.