Роздiл 16.

 Розділ 16.

Полон у серці каменю

Шлях вів їх углиб гір, де каміння дихало давниною. Легенди казали, що тут колись жили ті, хто передав характерникам перше знання — ще до появи перших шабель.

— Щось тут не так, — прошепотів Остап, приклавши руку до землі. — Каміння... воно слухає.

Олексій кивнув. Відчуття чужої присутності було липким, як нічна роса на шиї.

А потім — земля зсунулася, і вони провалились у глибоку ущелину, що миттєво затяглась за ними. Жодного шансу втекти.

---

Полон у світі під землею

Вони опинились у величезному залі, викладеному з темного базальту. Світло виходило від самих стін, ніби камінь світився спогадами.

Їх оточили постаті — не зовсім люди. Обличчя закриті масками, руки вкриті знаками, а в очах — спокій старших за час.

Один із них, з маскою з білого нефриту, вийшов уперед.

— Ми — ті, хто памʼятає, коли характерники ще були димом над степом.
І ми знали, що один із “забраних” повернеться.
І от ти стоїш тут. Олексій. Вогонь, що знову говорить людською мовою.

---

Знання, заборонене простим

Олексій напружився.

— Ви мене знаєте?

— Ми знаємо душі. Ти — з тих, що не мали повернутись.
Ти не просто чужий. Ти — вогонь, повернутий із крові.
Те, що ти пам’ятаєш — мало залишитись по той бік. Але ти проніс його сюди. І тепер... час платить.

— Я нічого вам не винен, — різко відповів він. — Я втратив усе. І якщо я тут — значить, це не випадково.
Я — не зброя. Я — вибір.

Нефритовий схилив голову.

— Тому ти й живий.

---

Випробування довіри

Їх не били. Не катували. Але змусили мовчати добу, сидячи у стіні, вивернутій із каменю. Мов жива шкіра гір тримала їх у собі.

Тарас — молився. Остап жартував, хоч і тремтів.
Зоряна мовчала, але тримала Олексія за руку.
А він — згадував, як у полоні на війні сидів так само. Але тоді поруч не було нікого.

---

Звільнення і… запрошення

На другу добу Нефритовий повернувся.

— Ми не вороги. Ми — Хранителі. Ти пройшов перше випробування. Далі — буде складніше. Але ми дамо тобі знак. І вибір.
Хочеш піти — йди. Хочеш знати більше — повернись колись. Але вже не сам.

Олексій підійшов ближче.

— Що буде, якщо я залишусь?

— Ти відкриєш двері, що давно запечатані. Але за кожною такою дверима — або сила, або прірва. Ти вже гориш. А от чи не згориш — залежить не тільки від тебе.

Олексій повернувся до своїх.

— Йдемо. Але ми ще повернемось. Бо світ не чекає. А ми вже не ті, що вчора.