Роздiл 15.

Розділ 15.

Той, хто пам’ятає тебе іншим

Вночі не спав ніхто.
Вітер у вузькій ущелині почав шепотіти чужими словами — не говіркою, не магією, а мов… спогадами.

> — Алексій... Лєш… капитан… живой... опять…

Олексій схопився миттєво. Звук був не з цього світу. Але він був знайомим. Смертельно знайомим.

— Що це було? — Зоряна схопилась з місця. — Вітер не говорить мовами мертвих. Це… щось більше.

Тарас уже тримав меч у руках, Остап напівроздягнутий, але з луком напоготові.

---

Пастка в камені

Вхід до вузької розщелини, де вони зупинились на ніч, вкрився символами. Невідомі печаті спалахнули, і ґрунт під ногами задрижав.

— Нас замкнули. — сказав Тарас.

— Ні, нас перевіряють, — буркнув Алексій. — І це робить хтось, хто знає, що я… не зовсім місцевий.

На стіні з’явилась тінь — чітка, з формою. Людська. Але обличчя було сховане за маскою.

> — Вогонь, який не твій, горить у тобі. Чи витримаєш, коли на тебе подивляться твої мертві?

Олексій ступив уперед.
— Я не боюсь минулого. Я живу з ним кожен день. Але ти — хто?

Тінь посміхнулась.

> — Я — той, хто чув твої останні слова там, де твоє тіло згасло.
Я — той, хто бачив, як тебе "забрали".

Олексій похолов.

> — Ми ще зустрінемось. Але не всі, хто з тобою, переживуть ту зустріч…

---

Розлом зникає. Але тріщина залишається

Коли чар зник, усі мовчали.
Тарас — у задумах. Остап — знервований.
Зоряна — бліда, але тверда.

— Це не був демон. І не дух, — сказала вона. — Це хтось… із межі. І він говорить з тобою особисто. Чому?

Олексій стиснув кулаки.
— Бо я — чужий у цьому світі. Але він зробив помилку. Він показав, що знає мене. А значить, десь там — є двері. І ключ до них.

---

Нічна розмова під зорями

Олексій сидів біля вогню. Зоряна — поруч, мовчки, згорнувшись у плащ.

— Ти боїшся? — запитала вона.
— Ні. Але знаю, що страх — не сором. Сором — коли боїшся і не дієш. А я діятиму. Навіть якщо на мені кінець світу.

Вона торкнулась його плеча — легко, як пірʼїна.

— Ти не один. Я не заважатиму твоєму болю. Але я дам йому — місце. Поруч. Якщо дозволиш.

Олексій нічого не сказав. Але не відсторонився.
А це — вже більше, ніж усі слова.