Роздiл 14.

Розділ 14.

Біль за плечима і тиша в серці

Зоряна дивилась на Олексія, коли він не бачив.
Її погляд не був зухвалим, ні — він був теплим, як вогонь у глиняній печі, коли надворі мороз.
Вона не гралась. Вона — спостерігала. І бачила:
його спина пряма, але плечі несуть більше, ніж меч і мішок.

---

Дорога крізь шепіт каміння

Стежка вела крізь ущелину, де колись жили Перші — кам’яні маги, що вплітали закляття в скелі.
Повітря було важке. Магія лежала тут, як іній на ранковій траві — тонка, невидима, але відчутна до кісток.

— Лесю, чому ти завжди перший йдеш? — запитав Остап.
— Бо якби я йшов останній, то ви вже всі були б мертві, — спокійно відповів той.

— Ох і романтик, — прошепотіла Зоряна. — Навіть мій камінь був би ревнивий.

Він не відповів. Лише кинув короткий погляд — той самий, від якого інші відводять очі.

---

Зіткнення з темрявою

У вузькому проході — каміння раптом “засичало”, і з нього, ніби з тріщин часу, полізли істоти. Не живі. Не мертві.
Тінь із зубами. Скеля з очима.

Тарас захищав тил, Остап відволікав. Але Олексій — пішов уперед, сам.

І тоді — зірвався.

Полум’я з його рук не просто горіло — воно ревло, як фронтова артилерія.
Очі його палали, мов жарини, а голос — вже не був людським.

> — ВИ НЕ ЗАБЕРЕТЕ ЇХ. НІХТО БІЛЬШЕ НЕ ЗАБЕРЕ!

Скелі тріщали, тінь випарувалась, і все затихло.

Олексій стояв сам, серед попелу, з руками, що тремтіли.

---

Погляд, який все сказав

Зоряна підійшла мовчки. Поставила поруч чашу з водою.
Не торкнулась. Не спитала. Лише прошепотіла:

— Ти дуже глибокий. І дуже поранений.
Я не хочу зцілити — я просто… буду поруч. Поки дозволиш.

Він не відповів. Лише кивнув. Але то був інший кивок, ніж усі попередні.

---

Ніч. І біль, що дихає спогадами

Він не спав.

Перед очима — очі дружини, такі ж, як у Зоряни, але без світла.
Руки доньки, маленькі, що тримали його за шию востаннє.
І — вибух. Той, що залишив його живим, але все інше — вбив.

Він шепотів сам до себе:

> — Я не маю права знову відчувати.
Бо знову все згорить. І я не зможу знову зібрати себе.

---

Передчуття вітру

Зоряна не спала теж. Її очі — напівзаплющені. Її думка — в ньому.

Вона знала: це не кохання. Ще ні. Але вже — не просто увага.

А в повітрі — тінь. Далеко. Щось іде за ними. Не люди. Не дух. Щось… дуже старе.