Роздiл 13.

Розділ 13.

Палаюча четвірка і слід без тіні

Світанок на землях характерників — не про світло.
Це про звук молотка в кузні, першу розколену гілку під ногою, і чай, настояний на полині, кропиві та згадках про минуле.

Олексій дивився на небо. Воно було на диво чисте, і саме тому його щось тривожило.

— Коли надто спокійно — значить, буря вже в дорозі, — буркнув Тарас, що підійшов іззаду. — І ми її зустрінемо, як личить: на ногах, а не животом до неба.

---

Вибір четвертого

— Один не буде воїном. Двоє — не стануть зграєю. Троє — це розвідка. А четверо… Четверо — це вже родина.

Так казали старі характерники. І тому перед Олексієм постала задача: знайти того, хто завершить їхню четвірку.

Один із молодших — Ладан, що відповідав за обдарованих підлітків, привів дівчину.

— Її звати Зоряна. Вона… інакша. Не з нашої землі. Та щось у ній дуже старе. А ще — вона тебе бачила у сні.

Олексій приглянувся. Дівчина — невисока, чорне волосся заплетене в три кіски, очі — сиві, як вечірній туман над Дністром. Говорила мало. Але з неї текло світло — не яскраве, а тепле, мов серпнева зоря.

— Я не вмію битися, — сказала вона просто. — Але я бачу те, що ховається. І можу сплести путь, де вас не знайдуть.

— Підійдеш, — сказав Остап. — Головне — не хропи голосно. У нас тут тиша — святе.

Тарас кивнув. А Олексій усміхнувся.
— Тепер ми — четвірка. І будемо тими, хто пройде там, де інші не наважаться ступити.

---

Перша подорож і розвідка

Їм дали завдання невеликої важливості, як сказали старші: «перевірити покинуту обсерваторію Сутінкового Роду».

Але кожен знав: коли характерникам дають дрібницю — значить, вона пахне великим мороком.

Дорога йшла крізь ліси, де ніч не закінчувалась повністю. Зоряна прокладала шлях, ховаючи їх у простори, які не бачили чужого ока.

— Як це працює? — прошепотів Остап.
— Я просто думаю, що нас нема. І всесвіт забуває, — відповіла вона.
— Ну тоді не думай, що я їм вівсянку зранку. А то ще забудеться, і я зголоднію.

---

Сутичка з безформним

Коли вони дістались обсерваторії — каміння було чорним, мов обгоріле серце. Жодної душі. Лише звук, якого не було. І дим, що не пахнув.

— Щось пішло не так… тут зникали ті, хто шукав відповідей. І залишалось щось, що не має імені, — сказала Зоряна.

І тоді — прийшло воно.

Нечітка форма. Тінь у повітрі. Звук, що дер мозок. Воно не било, але забирало спогади. Відчуття. Час.

Олексій перший кинувся вперед.
— Форма — це наша зброя. Якщо воно безтілесне — ми його змусимо вибрати форму!

Він вдарив вогнем по повітрю — і вибух змусив тінь показати себе: вона нагадувала змія з людським обличчям і голосом дитини.

Остап жбурнув кістяний оберіг, який вивчив у Олексія — мітка шуму, що перенаправила звук геть.

Тарас — сотворив коло Твердої Землі, а Зоряна зашепотіла імʼя, яке почула у сні.

І тінь зникла. Не знищена — але змушена відійти.

---

Дружба під шкірою

Після бою всі були втомлені. Але… щасливі. Живі.

— Знаєш, Лесю, я вже майже не злюсь, що ти змушуєш нас повзати по пнях.
Це врятувало моє життя щойно. Бо я впав точно туди, де мав бути. — буркнув Остап.

Тарас, промовляючи молитву на захист, додав:
— Ми вдвох завжди були сила. Але ти навчив нас бути ще й розумом. І тепер я знаю — ми не просто четвірка. Ми — клинок.

Зоряна мовчки простягла руки.
На її долонях — круг з чотирьох переплетених ниток.

— Це знак, що ми звʼязані. Я відчуваю вас. І ви — мене. Навіть коли зникнемо з очей.

Олексій торкнувся оберега на грудях.

— Пора повертатись. І готуватись. Бо тепер я знаю: нас чекає те, що не можна знищити мечем. Але можна — серцем, розумом і братством.