Роздiл 9.

Розділ 9.

Завіса. Там, де стихає ім’я

Світанок над Тінь-Вартою був не звичайний. Сонце зійшло, але не освітило землю — ніби світло зупинилось у хмарах, що густо висіли над пагорбами. Повітря пахло димом і чебрецем, мов на обійсті бабусі, що варить зілля для тих, хто вже помер, але ще не пішов.

Олексій стояв перед Стратом, мовчки. Поруч — Остап і Тарас. Їх обличчя були спокійними, але очі світилися неспокоєм.

— Перед вами — Завіса. Не дорога, не перевал, не поле бою. Це — межа.
Межа між живими і тими, кого ми не згадуємо. Не називаємо. Не кличемо. Бо якщо покличеш — прийде.

Страт підніс руку з оберегом: у ньому — три переплетені нитки: вогняна, срібна і чорна, мов ніч.

— Це не просто місія. Там, за Завісою, загубився один із наших. Середній володар Радугового Роду — характерник високої клятви, який шукав Шепіт Предків. Він не повернувся. Але ми відчуваємо: він ще живий.
Але щось тримає його. І те "щось" не пускає назад.

— Чому ми? — тихо запитав Тарас.
— Бо тільки вогонь, тінь і земля можуть пройти непоміченими. І бо в ньому — давній Вогонь. А в вас — усе інше.

---

Вхід у Завісу

Шлях був зарослий, кам’янистий, зарослий полином і вовчими ягодами. Дерева згиналися, ніби намагались прошепотіти щось просто у вуха.

Перед самою Завісою земля стала м’якою, мов мох, а повітря — густішим. Усе довкола ніби зупинилось у русі.

І тоді вони побачили її — Завісу.
Наче щось шовкове, прозоре, але живе. Вона тремтіла, дихала. На мить Олексію здалось, що бачить там обличчя — безвікі, безмовні. Сумні.

— Ставай перший, — сказав Остап. — У тебе на лобі світиться, мов жарина. Може, вона тебе впустить легше.

Олексій торкнувся Завіси. Вона прийняла його долоню. Вогонь на його руці спалахнув фіолетовим.

Він зробив крок.

---

Інший світ. Стихлі імена

По той бік було... тихо. Але тиша ця була не спокійною — а чужою. Як у церкві, де стоїть домовина.

Світ був ніби звичайний — дерева, скелі, луки. Але все було затемнене, ніби вицвіле. І навіть звуки кроків здавалося приглушеними.

Олексій підняв руку — і вогонь загорівся сам. Але горів інакше: без тріску, без тепла.

— Це не наш світ, — прошепотів Тарас. — Тут інші закони. І, здається, нас бачать... ще до того, як ми рухаємось.

— Нічого. Це значить, що нам менше потрібно говорити, — прошепотів Остап. — І більше слухати.

---

Сліди зниклого

Дорога привела їх до старого святилища — камені, порослі мохом, утворювали коло, всередині якого не росло нічого. Там був знак — тризуб, перевернутий догори вістрям. А поруч — шматки бурштину, наче від оберега.

— Він був тут, — сказав Олексій. — Але не сам. Його тримали. І він лишив це як... попередження? Заклик?

Тарас присів на одне коліно, торкнувся землі.

— Я чую голос. Але не словами. Вібраціями.
"Троє. Один світиться. Один тінь. Один тримає." Це про нас. І далі — "Не клич Ім’я. Бо воно вже прокляте."

---

Випробування духу

Несподівано — повітря загустіло. Із темряви виступили три постаті. Людські... але не живі. Їхні очі були порожні, в устах — тиша.

— Це Порожні. Ті, хто лишився тут, бо назвали те, чого не треба було називати. Вони втратили все. Навіть пам’ять. Навіть тінь.

Один із них рушив до Остапа.

— Я тебе знаю. — прошепотів. — Я — твій брат.

Остап знітився, закляк, але Олексій рвучко став між ними.

— Ні! Не слухай. Тут усе говорить, щоб знищити. Справжній брат не прийшов би мов тінь!
І вогонь із його долоні — спалахнув живим полум’ям, вперше за весь час у Завісі.

Порожній скрикнув, розсипаючись у попіл.

Тарас витягнув з-за пазухи кам’яну печатку і кинув її в землю — земля здригнулась.

— Біжимо! Завіса побачила, що ми не заблукали. Тепер вона буде гнати нас!

---

Втеча і обіцянка

Коли вони прорвались назад — уже в Тінь-Варту — небо розвиднілось. Сонце знову було світлим, справжнім.

Страт чекав на них.

— Я бачив полум’я. Його було видно навіть звідси. Ти змусив Завісу озватися.
І ти — не згорів.
Значить, наступного разу… ти поведеш нас туди, куди ще ніхто не дійшов. Бо я знаю: ми готуємося до війни, якої не було в жодному епосі. І командувати нею має той, хто вже був мертвим. І все ж палає.

Олексій не відповів. Тільки стиснув кулак — і вогонь у ньому жив.