Роздiл 7.

Розділ 7.

Вогонь трійці і таємниця, що не має імені

Вечір у Тінь-Варті був схожий на давній переказ: тихий, з густим, мов вариво, повітрям і зорями, що висіли над головами, наче очі Предків. Дерева навколо похитувались, немов знали — щось готується.

Олексій сидів на круглому камені біля Вогню Роду. Його спина ще пульсувала від вправ із важкими мечами, долоні були в мозолях. Але дух — був гострий, як клинок після добре пройденої битви.

До нього підійшов Дід Страт. Мовчки. Поставив перед ним шмат полотна, загорнутого навхрест. Усередині — три золото-бурштинові жетони, кожен із вигравіруваним знаком: полум’я, око, крила.

— Настав час. Вогонь у тобі говорить. Ти почув його, а він — почув тебе. Сьогодні вночі ти маєш зібрати свою трійцю. А завтра — вирушиш на Завісу.

— Що за Завіса?
— Поки — не твоя справа знати. Військо не питає, куди, поки не встигло наточити меча. Але знай: ця дорога — для характерників, не для туристів. І не кожен звідти вертається.

---

Спогад

Коли Дід пішов, Олексій ненадовго залишився сам. Його погляд упав на полум’я. Вогонь блимав — і раптом став вибухом.

Перед очима:
Залізо. Земля. Вогонь. Тіло молодого хлопця біля БТРу. Очі, що вже не побачать нічого. Глухий свист після розриву. І тоді — команда: "По троє, правим флангом. Я — перший."

Він стиснув щелепи. Ті самі троє. Те саме відчуття. Але тепер — інший бій. Інша трійця.

---

Вибір перший: Остап

Олексій знайшов його біля річки, де молодші вчилися переправлятись на повітряних переплетах.

Остап був худорлявий, із чорнявим чубом і очима, що постійно бігали, як у лиса на базарі. На перший погляд — пацанюра. На другий — очі вже багато бачили.

— Чув, тебе обрали. Значить, перший вогонь спрацював. Пощастило, що не підсмажив когось, — хмикнув Остап, обтираючи мокре волосся. — Що, команду збираєш? Дай вгадаю: мені пощастило?

— Ти не боїшся?
— Бояться ті, хто не вміє тікати. А я — бігаю швидко. Але й бʼю точно.

— Ти з якого роду?
— З Крижаної Греблі. Там усі хитрі, бо вода холодна — треба ворушитись. Мати — травниця, батько — п’яниця. Я — щось між. Але руку тримаю рівно. І тінь бачу краще, ніж світло.

Олексій кивнув.
Цей — бачить світ під кутом. А в розвідці це значить: з одного кроку виживе троє.

---

Вибір другий: Тарас

Його важко було не помітити. Тарас — з тих, кого ліпили з кременю. Високий, бородатий, із рунами на плечі й спокійним поглядом людини, яка вже двічі помирала, але щось не вийшло.

Його знайшов у кузні, де він власноруч викарбовував знак на лезі.

— Гарячкуєш, характернику. І що хочеш від старого?
— Мені потрібен не старий. Мені потрібен розум. І досвід. А ще — хтось, хто вміє тримати магію в пальцях, а не в теорії.

Тарас знизав плечима.
— Ну, раз так. Служив я вже й князям, і відьмам. Деякі з них навіть жили довше за тварин. Але ти — не схожий на дурня. Тож піду. Але май на увазі — командую я тільки в кухні.

— У кухні — головний. У бою — я.
— Оце вже домовились.

---

Ніч у колі. Перша розмова біля вогню

Троє сиділи біля вогню. Тиша. І раптом — голос Остапа:

— От цікаво: а що буде, якщо я впаду з Завіси?
Просто… ну, знаєш, спіткнусь, і — хоп! — і в інший світ?
— Або в інше життя, — додав Тарас. — І знову починай усе спочатку. У тілі жаби.
— Ну, тоді принаймні з мене буде користь. Можу шкіру продати чи співати вночі.

Олексій всміхнувся краєм вуст.
— Якщо будеш жартувати під час операції — я тебе першого на трофей здам.

— А якщо серйозно, — пробурмотів Тарас, — чому саме ти нас обрав?
— Бо ти — тримаєш землю під ногами. А він — тінь за спиною. А я — вогонь у середині. Це працює тільки разом.
— Символічно. Як у казках.
— Ні. Як у війні. — тихо, але твердо сказав Олексій.

Вогонь тріснув. Над головами зірка зірвалась із неба. Остап обернувся:

— Хтось дивиться. Відчуваєте?..
— Не хтось. Щось. Завіса вже шепоче. Вона знає, що ми йдемо.