Роздiл 6.

Розділ 6.

Клятва попелу і перша ярість

Його нове тіло зраджувало. Руки тремтіли після години з луком. Ноги нили після бігу по схилу. Дихання збивалося, а легені горіли, ніби вчора він, а не десять років тому, кинув палити.

У старому світі він був сталлю. Тут — глина, яку тільки почали формувати.

Та характерники не дають часу на адаптацію.

— Твоє тіло — це не м’язи. Це посудина, — казав Дід Страт. — Якщо посудина трісне — сила витече. Якщо посудина занадто тверда — розіб’ється. Має бути гнучкою. І міцною. І вогнетривкою.

---

Навчання

Дні перетворились на цикл болю.

Зранку — біг по колу Тінь-Варти. Потім — сліпий бій на дерев’яних колах: пов’язка на очі, паличка в руці — і три супротивники навколо.
Потім — медитація під водоспадом. Камінь під тобою, вода над головою, мороз по спині, а ти маєш слухати не шум — а серце. Не думати — а відчути.

Він падав. Кровив. Вивихнув плече, тріснула кісточка в стопі, кілька разів вивергав шлунок просто під деревами.

Але вставав.

---

— Ти слабший, ніж був, правда? — сказав якось Страт.

— Так.

— І як тобі це?

— Біль. Але й чистота. Я бачу межу. І знаю, що маю її зламати.

---

Магічне навчання

Щовечора — тренування з вогнем.

Але не тим, що палить.

А тим, що живе.

На землі малювали кола з попелу, ставили трави, свічки, символи.
Олексій мав запалити кожне з них без сірників — лише волею.

— Не силою, — казала Ярина. — Не гнівом. А зв’язком. Це не зброя. Це — розмова. Вогонь не твій слуга. Він — твій брат.

І він намагався.

Але частіше — все вибухало.
Сяйво виривалося з рук і спалювало траву. Свічки злітали в повітря. Один раз — навіть у Ярини згоріла коса.

— Ти не можеш злитися, коли викликаєш силу, — гримнув Страт. — Гнів — це іржа на лезі. Вчися тримати себе. А потім — тримай світ.

---

Перша справжня ярість

Він не витримав. У чергову ніч, коли сидів на камені й мав «відчувати вогонь», його тіло знову здригалося від болю. Серце билося повільно. А в голові — лише образи: мертва сім’я. Воскові тіла в селі. Тінь, що говорить без голосу.

— Я не маг! Я не обранець! Я — солдат, чорт забирай! — прошепотів, втиснувши кулаки в землю.

І тут воно трапилось.

Земля під ним загорілась. Не полум’ям — а червоною печаткою.
Символом гніву. Ярістю. Силою.

Його очі світилися. Навколо тріщала кора дерев. Камінь під ногами став теплим.

Ярина вибігла з темряви — і завмерла.

— Це… ярість. Настояща. Не контрольована. Не приборкана. Але справжня.

Він стояв — роздихуючись, світячись.
І знову впав на коліна.

---

Після зламу

— Що це було?.. — запитав пізніше Лука.

— Те, чого в нас бояться навіть старші. Справжня характерницька сила — не тиша. Це буря. Але направлена. Якщо зумієш направити — станеш тим, ким тебе кличе світ. Якщо — ні... спалиш усе, включно з собою.

---

Клятва

Наступного ранку, перед обрядовим вогнем, Олексій став навколішки.
На його плечі поклали кістяний ніж.

— Ти пройшов перше коло, — промовив Страт. —
І тепер — не гість.
Ти — характерник.

— Клянуся захищати тих, хто беззбройний.
Палити зло, але не втратити серце.
Пам’ятати, ким я був, і ким мушу стати.
Я — попіл і полум’я. Я — тінь і меч.