Роздiл 5.

Розділ 5.

Сліди Предків і Вогняна Печатка

Ніч накрила Дике Поле, мов темний плащ, затягнутий до горла. Не було зірок. Лише місяць, викривлений і кривавий, мов подряпане око мертвого велета, світив над покинутим селом.

Олексій сидів біля згасаючого вогнища. Поруч дрімали Лука і Ярина, загорнуті в шкури. Сторожа — чергова. Тиша — повна, липка. Але він не спав. Не вмів більше спати, як колись.

Перед очима — те, що вони побачили вдень: воскові фігури, тінь з безликим обличчям, і світло, що прорвалось крізь нього. Його власне світло.

Він стискав кулак. Коли відкрив — на долоні знову заблищав вогник.
Живий. Справжній. У ньому — сила.

---

Роздуми характерника

«Я в чужому світі. Тут інші закони, інші істоти. Але я тут не чужий. Не випадковий.
Мене привели не для покарання — а для продовження.
Я бачив смерть. Я був смертю. Але тепер — я вогонь. І розвідка триває. Просто поле інше.»

Олексій згадав перший бій. Як тіло слухалося, як світло прорізало темряву, як страх втік, наче звір.
У цьому світі немає техніки. Але є інше: дух. Знаки. Сила.

— «Я не маю автомату, броні чи дрона. Але я — не голий.
Я — характерник. І це значить більше, ніж усе те, що я мав у минулому світі.»

---

Старі знаки

На світанку вони пішли далі — до пагорба, де, за словами Ярини, стояло Кам’яне Коло Предків. Місце сили. І, можливо, відповідей.

Дорогою вони бачили все більше спотворених дерев, обпеченої землі, згарищ. Але й… знаки.

— Це не просто сліди. Це залишки древнього оберегу, — сказав Лука. — Хтось зламав захист. Наскрізь.

Пагорб був покритий мохом. Але в його центрі — стояли дев’ять каменів, обрамлених символами. На кожному — різьблений лик: чоловік, жінка, птах, вовк, кінь, змій, блискавка, дерево… і полум’я.

Останній камінь був розбитий. А під ним — печать, вирізьблена в самій землі.

Коли Олексій ступив у середину кола — вона загорілась фіолетовим світлом.

---

Видіння

Очі затьмарились. Світ зник.

І знову — він у вогні. Але не в бою — в храмі. Навколо нього — десятки характерників. Всі вбрані в давній бойовий одяг, з масками, з очима, що світяться. Вони тримають зброю — але не сталеву. З живої енергії. З духу.

Один із них підходить.

— Ти з-за меж. І в тобі — вогонь трьох стихій. Тебе не буде прийнято зразу. Але ти зможеш зібрати тих, хто залишився.
Ти — не герой. Ти — міст.
— Міст між чим?.. — питає він.
— Між тим, що було знищене, і тим, що ще не народилось.

Останнє, що він бачить — обличчя, схоже на його власне. Але з глибшими зморшками, з очима, що бачили віки. Воно шепоче:

— Ти — останній, хто зможе запалити Полум’я Роду. І перший, хто змусить його говорити.

---

Пробудження

— Олексію! — Ярина схопила його за плечі. — Ти був, як камінь! Весь світився! Що ти побачив?

Він мовчав. Потім сказав лише:

— Я побачив те, що ще буде. І воно вже йде сюди.