Роздiл 4.

Розділ 4.

Братство Знаку і Дике Поле

Наступного ранку повітря в Тінь-Варті мало запахи вогкості, осіннього листя і… сталі. Хоч день щойно народжувався, двір жив: хтось точив леза, хтось читав заклинання з дощок, хтось стояв у центрі вогняного кола в медитації — босий, мов древній жерець.

Олексій прокинувся рано. Його тіло вже не боліло — воно було, наче зібране наново. Але найважливіше: він відчував навколо все — шурхіт вітру, погляди звірів у лісі, навіть думки кількох людей поруч. Це було не лячно. Це було… правильно.

---

Зала Братства Знаку

Простора дерев’яна зала, стіни якої були покриті символами, вигравіруваними в стародавньому стилі. Кожен символ — історія, кожен вузор — частина клятви. У центрі — великий круговий стіл з чорного дерева. За ним сиділи старші характерники — кожен із власною стихією: хтось зі шрамами, хтось із очима кольору грому, хтось із сережкою-оберігом, що світився в темряві.

— Ти витримав Вогонь. І побачив Межу. Ти — обраний не нами, а землею, — сказав Дід Страт. — Але тепер ти маєш пройти справжню розвідку. За межами цих стін.

Олексій мовчки кивнув.

— Південне Дике Поле. Там почали зникати села. Ми чуємо гнилий подих з глибин. Природа мовчить. Духи не відповідають. Там щось нове… або дуже давнє.

— Іти мені одному?
— З тобою — двоє. Обираємо з Братства. Вони ще зелені, але ти їх відчуєш. І навчиш.

---

Його група

1. Лука — світловолосий хлопець років двадцяти, з очима кольору дощової води. Тихий, злегка відсторонений, але в ньому — сила, яку він сам ще не розуміє. Має дар «чути» дерева. Навіть мертві.

2. Ярина — темноволоса, різка, з довгим ножем за поясом і характером дикої кішки. Її стихія — повітря. Вона не довіряє людям, але вже втратила брата у Дикому Полі. І тому не боїться смерті.

Олексій глянув на них — спокійно, як командир.
— Ідете за мною. Не геройствуєте. Не сперечаєтесь. Питаєте — мовчки. Розвідка — не ярмарок. Це шлях між життям і вічністю. Зрозуміли?
— Зрозуміли, пане.

---

Дике Поле

Їхній шлях пролягав крізь ліси, повні шепотіння і незримих очей. Далі — відкриті простори, де трава сягала по груди, а вітер гнав сухі пелюстки невідомих квітів. Не було ані птахів, ані комах. Лише час від часу — тіні, що не мали джерела.

На другий день подорожі Ярина зупинилась раптово:

— Чуєте? Тут… немає ні звуку. Навіть вітер не дихає.
Олексій вклонився до землі, торкнувся пальцями ґрунту. Гарячий. Як перед грозою.

Лука раптом прошепотів:
— Я бачу… коріння. Воно… мертве. Але… ворушиться.

Він зірвав маленький пагінець — і з нього потекла чорна рідина, мов смола.

---

Село-примара

Село з’явилось раптово — між пагорбами. Хати наче стояли цілі, але… щось не так. Вікна порожні. Двері відчинені. Жодного звуку. Навіть мух.

— Розвідка. Трикутником. Займаємо висоту.
Олексій показав знаки. Ярина подалась праворуч, Лука — ліворуч. Сам він наблизився до центральної хати.

Всередині — воскові фігури людей. Не мумії. Саме фігури — з блискучої, шершавої речовини. Сім’я за столом, дитина з ложкою. Усі застиглі. Усі — з пустими очима.

— Це не смерть. Це щось гірше.

Позаду — шурхіт. Вони не самі.

---

Зустріч із тінню

Із підлоги почало тягтись щось темне. Воно піднімалось, набирало форми. Безлика постать з пустими очима й ротом, із якого лився звук — дзижчання тисячі мух.

Ярина крикнула:
— Це спотворення духу! Воно говорить до мене!

Олексій кинув знак.
— Назад! Це не для меча. Це — для полум’я.

Він став у стійку. Закрив очі. Згадав вогонь. Той, що в ньому горів у колі.
Він витяг руку — й запалив повітря. Але не вогнем, а блакитним світлом, що розітнуло морок. Постать заверещала — і розчинилась.

---

Після бою

— Що це було?.. — прошепотіла Ярина.
— Це не тінь. Це… відлуння. Стара магія. Та, яку спотворили.
— А як ти це зробив?..
— Я не знаю. Але знатиму.