Роздiл 2.

Розділ 2.

Пробудження серед попелу і дерев’яних стін

Повітря було насичене димом. Не тим задушливим, що несе смерть — а ледь терпким, з нотками полину, берези, тлінного моху і свіжої крові. Олексій вдихнув на повні груди. І вперше — не відчув болю.

Він різко відкрив очі.

Стеля над ним була дерев’яна, зі стародавніми вирізьбленими знаками. Орнамент сплітався в круги та спіралі, у центрі яких мерехтів ледь помітний світ — ніби саме дерево дихало. Пахло деревом, дьогтем, потом і жаром кузні.

— Живий, значить. Глянь, а я вже подумав, що душа відійшла у вирій.
Голос був хриплуватий, глибокий, але не ворожий. У ньому вчувався степ, дим і роки служби.

Олексій повільно повернув голову. Поруч сидів кремезний чоловік із розпатланим чубом і сивиною в бороді. Вбраний у темну полотняну сорочку з вишивкою, кожух накинутий на одне плече, через груди — ремені з дерев’яними оберегами та маленькими флаконами. Очі — чорні, наче гудрон, проникливі й спокійні.

— Тихий ти. Це добре. Розвідник, чи як? — примружився він.

Олексій мовчки кивнув. Руки слухались, тіло — теж. Але було легше, ніж раніше. Він ще не розумів, що саме змінилось, але щось у ньому не було тим самим.

— Ім’я маєш?
— …Олексій.
— Гм. Тутешнє… — чоловік усміхнувся куточками губ. — Значить, не помилились.

---

Він підвівся. Повільно. Ноги були сильні, жилаві, тіло — мов загартоване залізо. Але щось у відчуттях не збігалося з тим, яким він був раніше.

Він підійшов до відбитого бронзового дзеркала, що висіло на дубовому стовпі біля вікна. Подивився.

Обличчя — знайоме, але молодше років на десять. Очі залишились ті самі: глибокі, темно-зелені, з тінню втрат і недоспаних ночей. Але шкіра — чиста, свіжа. Волосся темніше, щелепа чіткіша. Він став... іншим. Молодшим. Сильнішим. Легшим.

---

— Ти зараз у Тінь-Варті, — пояснив старий. — Навчальний двір характерників. Тут з кожного відмирає старе й виростає нове. Прийняли тебе не ми. Сама Земля привела. І Вогонь.

— Я... загинув? — Олексій вперше заговорив.
— А ти що, сумніваєшся? — знизав плечима чоловік. — Бачив твій дух. Буря був у тобі. Та й зараз є.

---

Навколо

Коли вийшов із дерев’яного обійстя — серце його стиснулось. Перед ним відкрилась долина, оточена лісами і скелями. Деінде височіли дерев’яні вежі з татуюваннями-знаками. По центру — коло, викладене з каміння, на якому палахкотів блакитний вогонь. Не пік — грів. Жив.

Тут ходили люди. Чоловіки й жінки. Всі — вбрані в сорочки, полотняні штани, у когось — броня з лози, шкіряні наручі, на комусь — вовчі шкури. У когось на плечі сидів крук, у когось — змій, у когось — світлий кіт з бурштиновими очима. Всі зосереджені, мовчазні, зібрані.

На нього дивились. Не зневажливо, а ніби відчуваючи щось знайоме. Мов воїн повернувся з-за меж життя.

---

— Оцей із Залу Повернення, так? — до нього підійшов юнак років двадцяти. Стрункий, рудий, з косою на плечі. — Кажуть, у нього руки горіли, а дихання зупинилось. А потім — бах! — і очі засвітились.

— Мовчи, Гнидко, — пробурмотів хтось іззаду. — Не твоя справа. Земля таких приводить не просто так.

---

Олексій мовчав. Він спостерігав. Вивчав. Відзначав: шикування, стежки, приховані сигнали. Хтось подає воду, хтось працює з травами, хтось вправляється з мечем. Бойова база. Але з душею.

Місце — жило. Все тут було... справжнім.

---

— Ти потрапив не в рай, Олексію. Але й не в пекло.
Перед ним знову з’явився старий.
— Ти — на межі. Тут народжуються ті, хто може тримати Рівновагу. Хто не боїться. Хто знає біль. І хто заплатив уже ціну. Ти готовий почати знову? Чи хочеш вернутись у небуття?

Олексій глянув на блакитне полум’я, що мерехтіло посеред кам’яного кола.

— Якщо я тут — значить, маю залишитись.