Роздiл 1.

Роздiл  1. Попіл і кров

Вітер стелився низько над землею, наче шукав когось поміж димом і попелом. Руїни колись затишного дому ще тліли, тріщачи розжареними балками. На подвір’ї валявся іграшковий ведмедик зі спаленою лапою. А поруч, обличчям до землі — тіло жінки в домашньому халаті, з рукою, простягнутою до дитячого велосипеда.

Олексій стояв, не відчуваючи ні рук, ні ніг. У голові гуло. Наче дзвін у порожньому храмі. Дим їв очі, але він не зводив погляду з того, що колись було його життям.

Батько. Мати. Дружина. Донечка. Маленька Марічка з косичками. Всі вони залишились у цьому вогні.

— Це не вони. Це не вони... — бурмотів він, хоча сам знав: тіло на сходах — Оля. Його жінка. А біля альтанки — мама. А в згорілому дитячому ліжечку…

Він упав на коліна. Земля була гаряча, волога від крові, але він не відчував болю. Лише порожнечу. І дикий, глухий крик, що проривався з його грудей, але так і не вирвався назовні.

---

Минув тиждень.
Олексій не пив і не їв майже нічого. Він мовчав, коли друзі з батальйону приходили. Лише одного вечора, стоячи біля могили, він стиха сказав:

— Я йду назад. На фронт.

— Після такого?.. — здивувався побратим, — Ти ж уже відвоював своє, капітане.

— Тепер я не маю чого втрачати. Тепер я маю борг.

---

…

Олексій вступив у розвідку. Не з першого разу — не хотіли брати. Сказали, що нестабільний, що горе — поганий мотиватор. Але він довів. Пройшов тестування, виснажливі тренування, мовчки витримував все. Він не був тим, хто плаче. Він був тим, хто вирішує.

Він тренував новачків. Навчив читати сліди, не видавати дихання, ходити тінню. Був мовчазним, але коли говорив — слухали всі.

Його називали Холодом. Бо в очах не було ні страху, ні жалю. Лише рішучість.

---

Останній бій

Ранок був тихим. Надто тихим.

Група поверталась із розвідки — невеликий лісовий масив, закинута база.
Олексій ішов останнім. Він щось відчув — ледь вловимий запах металу, сліпа тиша, що зависла в повітрі.

— ЗАСІДКА! — встиг крикнути, кидаючи димову.

Гримнув перший вибух. Потім другий.

— Під укриття! Ліво! Швидко! — його голос був чіткий, мов постріл.

Він прикривав відхід хлопців. Один, другий, третій… Всі, крім молодого Сергія, що перечепився й впав. Міномет уже накривав позицію.

Олексій кинувся назад, витяг юнака, накрив собою. Земля здригнулась. Удар.

---

Темрява.

Він не відчував ні болю, ні тіла. Але в голові з’явився вогонь. Незвичний. Холодно-блакитний. Він не палав — він світився зсередини.

Десь удалині лунав голос. Неземний, глибокий, як скелі Карпат.

— Ти ще не закінчив. Воїне. Прокинься. Встань. Вогонь у тобі ще не згас.