Глава 31. Надолужити втрачене. 4.

*       *       *

Немає більшого щастя, ніж тілесне поєднання двох люблячих душ, тим паче, коли вони побували на крок від загибелі й не сподівались вже, що матимуть спільне майбуття. Єднаються тіла… Єднаються душі… І це все перетворюється у суцільну симфонію життя. І згадуються минулі втілення… І вбачаються майбутні… Немає на світі сили, щоб зупинити кохання, що подолало віки.

Втомлені й щасливі лежали ми під простирадлом і отримували задоволення навіть просто від того, що разом. Що в безпеці. Про минулі події нагадувала лише старовинна скринька на шафі, та й її незабаром не буде.

- Давай поїдемо десь далеко-далеко, - муркнула Даринка, пригортаючись тісніше та грайливо проводячи пальчиком по моєму плечу.

- Я не можу покинути нашу козацьку громаду. Дав Кудеяру обіцянку боронити рідну землю від будь-яких темних сил, що можуть колись з’явитись. Але у подорож поїхати можемо. Чародій обіцяв відпустку. Весільну.

- Що ти сказав? – піднялась на лікті моя маленька відьмочка, зазираючи в очі.

А вони в неї такі ж гарні, як і були, хіба що вири дещо притихнули, сповільнились.

- А ти думала, що зможеш мене продинамити? Ні, після того, що нам довелось пережити разом, ти просто зобов’язана зі мною одружитися!

- Ти пропонуєш мені руку і серце?

- О, ні. Руки мої, без регенерації перевертня, загояться тепер не скоро. А щодо серця, то добре, забирай. Хоча, якщо по честі, то воно й так вже давно твоє.

- Це найдивніша пропозиція одружитися, яку я чула в своєму житті!

- А ти багато чула пропозицій одружитися?

- Гришо, от нащо ти все зіпсував? Можна ж було, як годиться, стати на коліно при свідках, запропонувати обручку…

- Зірочко, у нас усе в житті не як годиться. І з моїми забинтованими руками навряд чи вдасться класичний варіант в найближчому майбутньому. А я чекати не можу.

- Ми й так особливо, я б сказала, не чекаємо… - Даринка потерлася носиком об моє вухо.

- І все ж я волів би одружитися якнайшвидше. А щодо кільця… Пробач, та за останніми подіями якось не до того було, щоб придбати. Сходимо до ювелірної крамниці і вибереш сама.

- Ніякої романтики!

- Зате екшену було – через край.

- Це правда.

- Так ти даєш згоду? Я так і не дочекався відповіді!

- О, я гадала, все й так ясно. До того ж, на яке конкретно запитання ти очікуєш відповіді?

- Розсердюсь! Дарино, відьмочка моя, я тебе кохаю щиро і давно, навіть не знаю точно, скільки віків чи, може, й тисячоліть! Я давно мріяв сказати ці слова, та ось тільки зараз спіймав тебе у свої обійми і не збираюся більш ніколи з них випускати. Кохана моя, ти станеш моєю дружиною?

- Угу… - зашарілася моя смілива відьмочка.

- Тоді ходімо, сповістимо народ про цю чудову новину!

- Ходімо.

Даринка прудко зіскочила з ліжка, мов кізочка, і почала одягатися. Я теж встав і мало не заволав від пульсуючого болю у руках.

- Тихо-тихо! – почала заспокоювати мене відьмочка, побачивши, як я зблід. – Із масштабними опіками завжди так. Це кров приливає донизу, через те й такий біль. Підніми руки угору. Ось так і ходитимеш, наче здаєшся, поки полегшає. Втім, ти й так здався мені, правда?

- Ага… Ходімо швидше до Кудеяра, може він допоможе… - Я ледве дихав через пекучий біль.

- Я всі свої сили вилила на тебе, щоб повернути до життя. Вибач, на руки не вистачило. А вчитель ваш вже лікував твої опіки, та вони погано піддаються. Бачиш, магічний вогонь…

- Тоді просто антибіотики і знеболююче!..

- Пішли до Кудеяра, можливо, він знеболить.

Ми пройшлися фермою, та чародія ніде не було. Ніхто і не бачив його з учорашнього дня, коли, після нашестя Прокуди, характерники прибирали його кімнату, яку нині ми з Дариною окупували, від скалок та скелетів. В кінці кінців зазирнули на сінник, де він спав минулого разу.

Вчителя не виявилось і тут. Зате на сіні лежав його одяг так, ніби він просто розчинився у безвісті. Як казав Кудеяр, так і сталося. Таємничі вищі сили підняли його задля боротьби зі злом, що проникло до нашого світу, а після виконання місії – забрали. Куди? Цього ми, мабуть, ніколи не дізнаємось. Можливо, колись знов з’явиться чародій на цій землі, якщо виникне потреба, та, гадаю, не за нашого життя.

Зникнення вчителя засмутило усіх, а найбільше – мене. Бо тепер я, як і обіцяв, мав зайняти його місце і очолити загін характерників.

Та куди ж ти дінешся?

Життя продовжується. І найголовніше, що ми із Дариною нарешті разом, попри віки, попри негаразди, попри втрати.

Відсьогодні й назавжди.