Глава 31. Надолужити втрачене.

Дарина. Ось тепер я відчула себе спустошеною повністю. Віддала усе до останньої краплі. Якщо це не допоможе… Якщо моя відьомська сила не поверне тебе, Гришко, я сама особисто ще раз тебе вб’ю!

В голові паморочилось і я ледве трималася. Порожнеча усередині видавалася нестерпною, але я розуміла, що вона не заповниться вже ніколи. Моїх відьомських сил вже не було й сліду. Навіть коли я їх ще про них і не знала, коли вони ще не прокинулись – це відчувалося по-іншому. Тепер я ніби гола… зсередини. Беззахисна… Безсила…

Гришо! Усе заради тебе! Повертайся! Гришо… Сльозинки скотилися по моїх щоках. Я не можу повірити, що втрачу тебе назавжди… Ти подумав про мене, Гришко?! Я ж… я ж не зможу без тебе!..

Я не бачила світу білого, не бачила Кудеяра і характерників, що скупчились навколо й замерли у гробовій тиші… Не бачила власних рук, не відчувала власного тіла…

Гришко! Коханий мій… Єдиний…

Тіло вовка замиготіло, затуманилось. Це відбувалось не так, як коли він обертався на людину. По-іншому. І все ж крізь туман та миготіння почав проступати образ Гришка. Цілий! Тільки пальці обпечені, та то не біда! Аби лише був живий! Я припала вухом до його грудей і… полегшено видихнула. Серце людини билося, повільно, невпевнено, але билося! Відраховувало удар за ударом.

Ти житимеш, Гришко! Ти не маєш права померти! Не маєш права залишити мене одну у світі! Я не хочу чекати наступного життя! Ти потрібен мені тут, зараз!

Зиркнула на Кудеяра.

- Житиме, - підтвердив чародій.

Григорій.

Ось так. Я вже гадав, що помер. Чітко пам’ятаю, як згасала свідомість, хоча щелепи продовжували утримувати горлянку ворога. Біль накривав пекельний. Тіло вовка – суцільний опік, та ще й Прокуда продірявив його кілька разів своїми кігтями. Не знаю, як тримався… Та я дозволив собі померти лише тоді, коли злий чаклун перестав дихати.

І ось я знов відчуваю. Чую звуки… Можу розплющити очі… Бачу… Ой, як же болять мої руки!

Перше, що я побачив – це кисті у бинтах. Друге – Дарину, що підскочила, стурбовано вдивляючись в моє обличчя. Жива! Більше мені нічого не хотілося знати. Більш нічого не турбувало у цьому житті.

Усі мої страхи розтанули, мов вранішній туман. Дарина жива! Дарина поруч! Усе якнайкраще!

Брешу. Турбували руки, дико боліли. А ще… Окрім слабкості в усьому тілі… Щось було ще… Точніше, чогось не було… Якась порожнеча всередині, неначе діра навиліт. Чогось життєво необхідного мені не вистачає, та не можу зрозуміти, чого…

- Ти як? – прошепотіла Даринка майже над самим обличчям.

- Здається, живий. Тільки щось не так!.. Щось неправильно!.. Ніби втратив дещо важливе… Неймовірно важливе!..

- Ти втратив свого вовка, - сумно пояснила відьмочка.

- Ні! Не може цього бути! – Скрикнув, але вже сам розумів, що може.

Саме через це така порожнеча всередині.

- Твоя вовча сутність загинула, але вона врятувала тебе, мене, усіх нас. Ти вбив Прокуду!

- Як же я… без мого вовка?..

Нещодавно я жив і навіть не підозрював, що є перевертнем, а тепер не уявляю, як житиму без вовчої половини.

- Ти сильний, Гришо. Ти зможеш…

- Даринко! Навіть не знаю, як… Ти уявити собі не можеш, що це означає…

- Можу. Я втратила відьомську силу.

- Так не буває. Прокуда казав, що твої сили відновляться з часом.

- Вже ні, - зітхнула Дарина. – Після бою з нежиттю сили, дійсно, почали відновлюватись, але я знов вилила все до останньої краплі, щоб повернути тебе до життя…

- Кохана… Це боляче… Та ми разом… Обоє тепер… інваліди.

- Я не інвалід, - заперечила Даринка. – Просто знов звичайна дівчина. Не відьма.

- Для мене ти назавжди залишишся моєю маленькою відьмочкою. Я кохаю тебе!..

- Я теж… Я теж тебе кохаю… Завжди кохала, з першого погляду… Відчувала, що то почуття, що пройшло крізь віки…

- Але я вже не перевертень…

- Твій звір був пречудовий і мені дуже шкода, що він загинув. Він був твоєю неподільною частиною. Я просто втратила силу, а ти – частину себе. Але ми маємо жити далі.

- Вже ніхто не стане нам на заваді!

- Так. Все могло закінчитись просто жахливо, але ти повернув мені душу!

- Як це сталося?

- Твій вовк іклами зламав магічний замок на скрині, куди чаклун зачинив мою душу.

Я задумався. Дещо згадувалось, але нечітко. Як дико боліло спечене тіло. Як гриз зачарований запір. Як зламав ікло. Машинально провів язиком по зубам. Усі на місці. То мій вовк зламав ікло. То мій вовк відчинив скриньку. Мовив:

- Згадую. Дещо. Нечітко…

Дарина дивилася на мене з невимовною ніжністю:

- І ти вбив Прокуду. Ти – мій рятівник! Мій герой!

Все, як мені бажалося.