Глава 30. Мій вовк. 2.

Добре, що мій вовк не займався роздумами. Він не міркував, не оцінював, не підшукував варіанти. Він діяв. Один стрибок – і його зуби зімкнулися на горлі рудої. Прокуда хрипів і видирався, один з файєрболів зірвався, роздираючи і так вже обгоріле тіло звіра, інший просто покотився по підлозі і згаснув. На пальцях рудої висунулись довгі гострі кігті, якими вона намагалася пошматувати вовка. Та обвуглене тіло не так легко було пробити. І все ж Прокуда з розмаху встромив у нього свою криваву зброю, провернув усередині тіла перевертня. І знов вдарив з розмаху. Раз. Вдруге. Втретє… І вже не зміг вийняти. Не дивлячись на страшні рани і біль, вовк продовжував стискати зубами горло ворога. І ніякі сили вже б не змогли їх розчепити.

Як і триста років тому, чаклун помер від зубів того ж самого перевертня-характерника, точніше, його нового втілення.

В ту ж мить скелети кажанів та хижих птахів посипались на підлогу. А до кімнати заскочив Кудеяр з учнями, що примчали на звук вибуху. Зі смертю чаклуна магія, що закривала двері вогняним щитом, зникла, а знаки на стінах тьмянішали та гаснули. Через це характерники змогли зайти до кімнати неушкодженими. Зайти – і зупинитись у шоці.

- Що тут відбувається?!

Дарина.

Коли я зрозуміла, що у вигляді рудої Женьки повернувся Прокуда – було вже пізно. Злі чари обплели мене, позбавили можливості рухатись, а за мить свідомість вже відлітала, бо її витісняла в’язка жахлива темрява.

Тільки-но й встигла зрозуміти, що сталося найжахливіше. Чаклун витягує, немов кліщами, мою душу, через що здавалося, що рветься на шмаття й моє тіло, й моє серце, й мій розум, і простір навколо… Через невимовний біль я втратила свідомість.

Коли я знов відчула, що жива… Коли змогла ворухнути пальцями… Коли розплющила очі… Світ неначе став чорно-білим замість кольорового… Я відчувала своє серце, але в ньому було порожньо… Та й уся моя сутність… Неначе відрізали половину… Ні, не половину, я – мовби тінь тієї, що була раніше. І мені байдуже. Байдуже до усього.

А, ні! Мій погляд впав на дивне створіння, в якому я признала перевертня. Можливо, колись він і був гарним, але  зараз справляв неприємне враження. Чорний, мов вуглина, обгорілий, неначе з пекла вибрався. Він воював із старовинною скринькою, несамовито вчепившись іклами у замок. Він мене дратував. Не люблю перевертнів. Та зроблю йому ласку, знищу, щоб не мучився, бо й уявити страшно, як він досі живий з такими пошкодженнями.

Я відчувала всередині силу, не таку, як була, меншу, та вона впевнено відновлювалася. Здається, я раніше думала, що вигоріла і позбавилась відьомських здібностей? Хмикнула скептично. Так не буває. У пальцях відчувся вогонь, мене він не опалював, а концентрувався на кінчиках. Я націлила вказівний на перевертня.

Зараз я тебе знищу!..

В останню мить вовкові вдалось зірвати зі скриньки замок. Кришка відчинилася, і я побачила, як туманна хмаринка вилітає з неї та швидко наближається до мене. Я вже бачила подібне колись, здається, тоді помирала верховна відьма… Але зараз…

Мить – і хмаринка злилася зі мною, через що в очах моїх потемнішало і я знов втратила свідомість. Мабуть, ненадовго, бо навіть впасти не встигла, як вона повернулася. І водночас повернувся мій звичний, рідний, багатобарвний світ! І серце защеміло від навали гострих почуттів, які робили мене… людиною. Тепер усе, що відбувалося, торкалось струн моєї душі!.. Душі? Отже, моя душа повернулася! І це зробив перевертень. Мій перевертень! Гришко! Що з ним трапилось?! Чом його тіло обгоріло, мов головешка? А я ще й мало не добила його! За його спиною у стіні бовваніла димна обгоріла стіна.  Яким ще дивом не вцілила я в коханого? Яка могутня сила відвела блискавку?

І прийшло усвідомлення, що то була моя душа…