Глава 28. Руда. 3.

Кого я зараз найменш хотів би бачити, то це Женьку. Та вчитель кивнув на стілець.

- Сядь, Григорію, послухаємо, що вона розповість.

Не послухати вчителя було заманливо, та я підкорився і опустив дупу на стілець. Двоє побратимів завели до їдальні Женьку. Вона не була скована наручниками чи зв’язана і, ледве підійшла до столу, впала на коліна, благально склавши долоні:

- Пробачте мені! Я не розумію, як усе сталося! Я зовсім не хотіла нікому зашкодити!

- Можете йти, - відпустив Кудеяр конвоїрів і повернувся до дівчини, що виглядала доволі нещасною і зареваною.

- Сядь за стіл і розкажи усе по-порядку.

Сьорбаючи носом і витираючи кулачком очі, Женька почала розповідати, запинаючись:

- Він підійшов до мене, коли я їздила до міста скуплятися… Такий вродливий, такий статний… Я залишилася в ту ніч у мами,  у своїй дитячій кімнаті… А він через замкнені двері… Я одразу зрозуміла, що щось не те… Але противитись не могла… Один його погляд… Я про все забула… Хотілося лиш милуватися ним, робити усе, що попрохає, аби бути поруч! А він пообіцяв… Пообіцяв, що забере мене із собою, якщо служитиму йому. Він звелів заманити тебе, Гришо, на сінник і одягти пута. А потім те саме провернути із вчителем… Але ти не прийшов… Натомість, прийшов Кудеяр. Я зробила, як він звелів, та, коли побачила, що ті пута із вчителем зробили, злякалася. Тебе вже й не розшукувала… Мов сновида вийшла за територію конеферми і йшла бозна куди, не розбираючи дороги, поки сторонні люди не зупинили і не викликали поліцію. Я у відділку була, доки тато мене не забрав, приїхав він не одразу і переляканим через край виглядав, казав що на конефермі нині таке робилося… Та нічого конкретного не розповів. Але я розумію, що потрапила у халепу. Поки у відділку під замком сиділа – у голові трохи розвиднилось. То що трапилось? Я на подвір’ї бачила, як розвантажують труни… Багато трун…

- Двадцять троє наших побратимів загинули, - коротко відповів чародій.

- То через мене, так? – приклала ручки до грудей руда.

- І без тебе на нас би напали. Та ти добряче допомогла ворогу, Євгеніє!

- О, пробачте мені, пробачте! – знов впала на коліна дівчина. – Я ж не хотіла! Я собою не володіла!

- Звісно, що не хотіла, та стала слухняною іграшкою у руках темних сил. Не просто іграшкою – зброєю!

- Мене посадять? – здригнулась Женька.

- Ні, - заспокоїв її Кудеяр. – Ти діяла під впливом. Можна сказати – під гіпнозом, і себе не контролювала. Ніхто тебе не звинувачує. Але ти повинна тримати у секреті все, що сталося, якщо не бажаєш потрапити до в’язниці або до психушки. Зрозуміло?

- Так, так! Нікому й півслова! То ви мені пробачили, вчителю?

- Пробачив, куди ж тебе подіти?

- Дякую, дякую! – зраділа руда.

- Краще б тобі, дівчино, - порадив чародій, - залишити це місце і не з’являтись тут більше.  Ти ж до цього десь жила?

- З мамкою і в гуртожитку у мене є кімнатка! Так, я поїду!.. Ноги моєї тут більш не буде! З татом спілкуватимусь через інтернет. Дякую, Кудеяре! Гришо, пробач і ти мені, прошу. Тоді, в їдальні я ж підійшла до тебе тільки через те, що не при пам’яті була, що мала тебе заманити на сінник, аби ніхто не завадив. Сама я б ніколи так не вчинила, віриш?

Дуже неприємно було згадувати ті події, та я кивнув:

- Пробачаю, Женько. Тільки повертайся до матері.

Дівчина, якщо розібратися, ні в чому не винна. Прокуді і нас вдавалося зачарувати, не те, щоб слабку звичайну людину. І все ж бачити її було неприємно.

- Дякую, Гришо, дякую! Аж на серці легше стало!

- То йди вже.

- А можна, я ще у Дарини пробачення попрошу? Вона теж має право на мене гніватись.

- Вона недобре почувається.

- Та я на хвильку! Мені необхідно піти очищеною! Необхідно отримати прощення! Інакше душа моя не знатиме спокою…

Я ще вагався, та вчитель роздратовано кивнув:

- Григорію, проведи дівчину до Дарини – і хай забирається звідси.