Глава 28. Руда.

Прокинутись в обіймах коханої – що може бути кращим на цій землі?!

Відчувши, що я прокинувся, Дарина теж заюрзала, потягнулась, мов сита кішка, і розплющила відьомські очиська.

- Вже ранок?

- І, мабуть, давно, - зиркнув я у вікно, де сонце вже застеляло своїм життєдайним світлом простір. – Як ти? Мабуть, голодна? Вчора у нас і крихти у роті не було.

- Не до того…

- Сходимо до їдальні? – запитав, хоч згадка про події, що розгорнулись минулого разу за вечерею і різонули неприємно по душі.

Та, що б там не трапилось – це не повід обминати їдальню. Руду Женьку вже там не зустріти. Та Даринка покліпала невинно, мов кошеня.

- Гришику… Я, мабуть, ще залишусь у ліжку, добре?

- Погано почуваєшся?! – захвилювався.

- Краще ніж учора, - здвигнула плечима дівчина. – Але слабкість така…

Вночі я б і не сказав, що вона відчуває слабкість. Та, тим паче, після того, що було вночі, кохана має право на відпочинок. Від згадок на моє обличчя набігла сама собою блукаюча посмішка. Все просто чудово! Ми з Дарою знову разом. Я навіть і не мріяв… Ні, я мріяв, та вже й не сподівався на такий поворот подій. Вона пробачила мені, тепер ми усе забудемо і будемо жити далі, довго та щасливо.

- Добре, - я поцілував Даринку у кінчик носика. – Відпочивай. Я принесу тобі щось смачненьке прямо сюди.

- Чекатиму!.. – відьмочка повернула мені поцілунок у губи.

Знехотя залишив кохану. Вовк пропонував накинутись на неї і стверджувати раз за разом, що вона моя і більше нічия. Та маю дати Даринці відпочити та набратися сил. Звичайних людських сил. Якщо вона вже не матиме відьомських здібностей, то ще й краще. Навіть простіше. Однаково вона залишиться назавжди моєю маленькою коханою відьмочкою.

Тому я пересилив себе, одягнувся і поплентався до їдальні. Там якраз зібрався весь гурт на сніданок. Зголоднілі за учорашню добу характерники накинулись на їжу, бо молоді здорові організми потребували підпитки. Я кивав, відповідав на вітання, і прямував до столу, де сидів у самотності Кудеяр. Озирався дорогою, та так і не побачив ні Артема, ні Степана з Левком.

- Доброго ранку, вчителю!

- Не надто доброго, синку, - очі чародія виглядати втомленими і тьмяними. – Бачу, що виглядаєш друзів, та маю принести печальну звістку. Левко і Степан загинули учора під час облоги…

- Як?! – виделка випала з моїх рук.

- Не питай. Учора мої сили частково повернулися, та я витратив їх усі на лікування хлопців. На жаль, допомогти твоїм друзям не було можливості, вони вже були мертві…

Відчай втрати охопив мене. Хотілося головою битися об стіну і кричати, та холодний голос розуму чеканив: ти не міг їх врятувати, якби не повів загін рятувати відьму – усіх би нежить знищила. Та мучила думка, що учора я навіть не поцікавився долею товаришів. Правда, мав виправдування: Дарина втратила свідомість і усі мої думки були разом із коханою.

Сковтнув, задавив сльози, що просилися на очі, запитав глухим голосом:

- А Артем?

- Артем у порядку, зараз на чергуванні. Я виставив дозор по усьому периметру, бо страшно стає, як згадаю про армію нежиті. Він молодець, учора добряче мене підтримував. Якби не він, не знаю, чи й став би так швидко на ноги.

- А останні? – запитав обережно. – Багатьох ми втратили?

- Двадцять три побратими пішли з честю з життя, - трагічним голосом відповів Кудеяр. – Можливо, їм буде дароване нове, хай через віки… Сьогодні в обід попрощаємося з ними  і проведемо у далеку дорогу на той світ.