Глава 27. Кохаю до безтями. 4.

Згадував, як не спав ночами, бо лишень заплющу очі – ввижалася вона. Ніби поряд, ніби ми й не розлучалися… Який же я був йолоп! Не слід було Даринку відпускати, не варто було він неї ховатися! Благородний, бачте! Не хотів псувати коханій життя стосунками з перевертнем. Вона сама виявилась сильною відьмою. А те, що я її сторонився, мало не коштувало моїй Даринці життя! Добре, що все завершилось.

Моя маленька мужня відьмочка зітхнула тяжко, немов чула мої думки. Я поправив подушку і притулився до її плеча щокою, продовжуючи згадувати.

Тепер на спомин прийшло, як природньо зустрілися ми в хатинці у лісі, вибравши для відвідин один й той самий день і час. Це вже, точно, магія тяжіння, що виникає між двома закоханими навічно душами.

Звичайна магія.

Згадалося, як ми у цій самі кімнаті, на цьому самому ліжку провели декілька неймовірних годин, годин єднання, годин горіння одним полум’ям. Тоді я вважав, що ми разом назавжди. А потім прийшла руда Женька і все зіпсувала.

Ні, звісно, то я сам все зіпсував, коли збрехав коханій, сказав, що не маю ні з ким стосунків. Так не хотілося псувати те чисте й світле, що розгорялося між нами. Та я мав сказати правду. А тепер, як не кляни себе, назад час не відмотаєш. Дара сказала, що ніколи не пробачить мені брехню. Невже вона не змінить рішення? Я ж не зможу без неї існувати! Не можу і не хочу! Хіба ми шукали одне одного віки, щоб зараз розбігтись через якусь дурницю?

Я почав погладжувати кохану по голові, нашіптуючи:

- Рідна моя, найкраща в усьому світі, найкраща в усі віки… Дара, дарунок небес… Пробач мені, дурню, що не розповів про руду. Не буду й виправдовуватись. Винен. Винен! Та клянуся, що ніколи більш у житті не мовлю і слова неправди! Що буду завжди відвертий з тобою!.. Бо кохаю тебе!.. Понад життя… Понад усе на світі… Кохаю…

Я не одразу й помітив, що Дарина дивиться на мене своїми  неймовірними вирами-очима і слухає, посміхаючись куточком губ:

- Давно слід було сказати ці слова, - муркнула вона, зрозумівши, що я знаю, що вона вже при пам’яті.

- То… ти пробачаєш мені?

Відьмочка кліпнула і кивнула:

- Пробачаю.

- І… ми знову разом? – обережно запитав я.

- Тільки спробуй сказати, що ні!.. – і хитра бестія потягнулась за поцілунком.

- А як ти почуваєшся? – зупинив кохану.

- Якщо не рахувати порожнечу там, де досі вирувала сила, то досить добре для того, щоб повчити тебе, як слід поводитись з коханою дівчиною. Ти ж там щось казав про кохання, чи мені примарилось? – примружила одне око.

- Казав! Казав і тисячу разів повторю: я кохаю тебе, Даринко, дарунок богів! Кохаю до безтями. Кохаю без умов. Кохав віки назад і кохатиму, коли минуть віки!

- О, не будемо зараз так далеко забігати, - зупинила мене відьмочка, приклавши пальчика до губ. – У нас є сьогодення, і поки що нам цього достатньо. Будемо використовувати усі можливості, що маємо… - І знов потягнулась за цілунком.

А я вже не суперечив. І можливостей на цю ніч у нас було багацько…