Глава 27. Кохаю до безтями. 3.

Дара повільно заплющила очі і відкинула голову назад.

- Кудеяре! – заволав я, перелякавшись вусмерть. – Що з нею?! Вона вигоріла! Витратила усі сили! І тепер помре!

- Тихо-тихо! – вчитель заспокійливо опустив долоню на моє плече. – Не панікуй. Дівчина жива, просто втратила свідомість через перевтому. Хіба твій вовк не відчуває, як б’ється її серце?

Я прислухався. Звісно, відчуває. І раніше відчував. Просто мій страх заблокував йому доступ до моєї свідомості. Вовк радіє, що кохана поруч, але все ж продовжує хвилюватись. Не можу зрозуміти причини, та я навіть відчуваю, як шерсть стає диба по хребту. Неприємне, скажімо так, відчуття. І я відігнав звіра вглиб. Все минулося, час заспокоїтись. Заніс Дарину до будівлі, до кімнати Кудеяра, опустив на ліжко, присів поруч, схилився.

Чародій йшов слідом, ще повільно, похитуючись, та вже на своїх двох, що не могло не радувати. Оклигує потроху.

- Як допомогти Даринці, вчителю? – благально підняв очі.

- Залиш дівчину, Григорію. Зараз ти нічим не можеш зарадити.

- Але ж я не можу кинути її в такому стані! Можливо, слід викликати швидку? Чи відвезти її до лікарні?

- Її стан спричинений не хворобою і не фізичними факторами. Її відьомський потенціал, дійсно, спустошений і не відчувається. Вірогідно, вона вже ніколи не буде відьмою. Але вона виживе. Просто тілові потрібен час, щоб пристосуватися до нових умов. Ходімо. Після нашестя нежиті роботи повно, сам знаєш.

Я розумів, що чарівник хоче відволікти мене від важких думок, та залишати кохану не збирався.

- Обійдуться без мене, - махнув рукою. – Я побуду коло Даринки. Що, коли їй стане гірше?

- Добре, хай буде так, - кивнув вчитель. – А я піду, перевірю, чи ніде не зачаїлася нежить.

Стукнули двері і ми з моєю відьмочкою залишилися наодинці. Вона не приходила до тями, але дихала рівно, і це дозволяло повірити Кудеярові, що все минеться. Головні напасті позаду. Кудеяр згорів. Армію нежиті ми зупинили. Турбуватись нема про що. Хіба не так?

Залишалося чекати і згадувати чудові миті, коли ми з Дариною були разом. І я згадував.

Як вперше відчув у лісових сутінках її медовий запах…

Як бився за неї з диким голодним вовком…

Як тягнув зубами за капюшон куртки по слизькому снігу, впираючись усіма чотирма лапами…

Як топив для неї піч і вона поступово відігрівалася, оживала…

Як ставив на місце зламану кістку і накладав лубок, а в неї лише сльози котилися по обличчю від болю…

Як годував її з ложечки…

Як готував для неї спійманого вночі вовком зайця…

Як вона дивилась на мене зачудовано…

Як засинав коло пораненої дівчини лісовим звіром…

Як перекинувся на людину і опинився в її гарячих обіймах… О, та ніч незабутня! Найгостріші відчуття у моєму житті!

Як добирався до людського житла, щоб погукати допомогу…

Як вишукував потім у соцсітях повідомлення про врятовану в Карпатських горах лижницю…