Глава 27. Кохаю до безтями. 2.

І тут я побачив, як Дарина сунеться до виходу.

- Куди?! Назад! Тут небезпечно! – я якраз методично відрубував черговому нападнику напівзгнилі кінцівки.

- Та відійди краще! Не застуй! – відьмочка відсунула мене і тицьнула у бік мерця вказівним пальцем.

Напівзітлілий одяг на тому почав тліти.

- Тьху ти! Як же примінитися?.. – І Дарина знов тицьнула пальцем.

Тепер вже нападник загорівся в повну силу. Я ногою відштовхнув його подалі від автівки.

- У тебе добре вийшло!

- Згадала, як Ясновида спалила пута, що я зняла з вашого вчителя, - пояснила Дарина. – Дай, я вийду, спробую ще.

- Тільки не віддаляйся від машини!

Якраз наспів кульгавий скелет, якого відьмочка спалила за мить. Виявилось, що скелети горять просто чудово.

Дарина почала раз за разом «стріляти» вогнем. І виходило у неї щоразу краще. Вона вже примінилася, скільки сили треба, щоб знищити скелета, а скільки – щоб спалити «свіжачка». А іноді вдавалося одним ударом дістати одразу декількох. Я стояв поруч із шаблею і захищав кохану.

Ось мрець-самовбивця застрибнув на автівку з іншого боку, щоб дістатися до відьми. Та моя шабля стяла йому голову, а потім розділила на шматки, не здатні до бою.

Із Дариною наше становище значно покращало, а то я вже подумки прощатися з життям почав.  Армія нежиті навіть почала боятись підступати надто близько. Побратими підбадьорювали відьму схвальними вигуками. Лише завдяки її втручанню й досі не загинув жоден з характерників.

І все ж рушити ми не могли. Мерці скупчувалися групами попереду й позаду, справа і зліва також, нападали неочікувано, одразу з різних сторін. І, скільки б їх не знищували, надходили все нові й нові.

- Це ніколи не закінчиться, - видав вердикт Кудеяр. – Ми не можемо стояти на місці, бо врешті решт нас задавлять масою. – Та й хлопці чекають на допомогу…

- А дай-но сюди!.. – Дарина вихопила з моїх рук шаблю і різким ударом пробила дах на автівці.

- Що ти робиш?!

- Мені потрібен люк, Гришо!

Я зрозумів, забрав у коханої шаблю. Кілька точних ударів, а потім руками загнув залізо назад, мов кришку бляшанки. Дяка силам перевертня.

Моя відьмочка заскочила в машину і забралась ногами на сидіння, тепер вона змогла висунутись у саморобний люк і розстрілювати мерців попереду. Я махнув рукою, крикнув «Рушаємо!» і зайняв місце водія. Натиснув на газ і повів автівку, повільно, але вперед.

Точність і дальність стрільби у Дарини все покращувалась. Невдовзі вона вже «стріляла» обома руками, мов з кулемета. Мерці горіли і сипались додолу, і ми потроху набирали швидкість. Хто ще залишався боєздатним, того добивали козаки на конях та вовки.

Поки ми дісталися конеферми, нападників майже не залишилося. Лише кілька не надто великих груп тягнулися слідом. Я бачив, що відьмочка втомилася, але розслаблятись було рано. При під’їзді до знайомих місць ми знов натикнулись на армію мерців, що оточили побратимів у стайні.

Дарина глибоко вдихнула і продовжила стрільбу. Я помічав, що її заряди ставали дедалі слабкішими. Але характерники, побачивши, що надійшла допомога, з криками висипали на подвір’я і почали добивати спантеличених неочікуваним вогняним дощем мерців. А ззаду насідали мої хлопці.

Покінчивши з облогою, добили і групи, що нас переслідували. Останні «постріли» Дарини вже не могли навіть підпалити ворога, та характерники тепер справлялись і самі, бо більшу частину роботи таки виконала відьма.

Все ж я виявився правий, коли повів побратимів рятувати Дарину. Ми врятували її, вона – усіх нас. Без неї армія мерців отримала б цілковиту перемогу. І що б це означало для людства?

Я ледве встиг спіймати кохану, що падала обезсилена. Бліда, як смерть, виснажена. Зі вказівного пальця зірвався лише слабкий димок і розтанув у повітрі.

- Гришо, - прошепотіла Даринка так тихо, що я ледве розібрав слова, - здається, я витратила усі відьомські сили… І свої, і ті, що Ясновида передала…

Я бачив, як їй погано, притиснув до грудей, мов дитя:

- Це не страшно… Я люблю тебе не за твої відьомські здібності…

- А за що? – через силу запитала вона.

- За те, що ти є…