Глава 27. Кохаю до безтями.

Чаклун мертвий, але армія мерців продовжує війну…

- Не може цього бути! – вигукнув я. – Вони повинні були загинути разом з господарем!

Саме так було в минулому житті, тому, де я відчував себе характерником Грицем. Чому зараз не так?!

- Раз на раз не приходиться, - відповів Кудеяр. – Можливо, Прокуда в цьому житті навчився наділяти піднятих власною силою, а потім відособлювати від себе. Тоді вони можуть діяти автономно. А це дуже й дуже погано! І ми повинні поспішити на допомогу братам!

Про це можна було й не казати. Козаки вже заскакували на коней, заповнювали автівки. Я теж сів за руль і круто розвернув машину, так, що опинився попереду нашої дивної кавалькади. До конеферми зо дві години їзди, браття мають протриматись до нашого прибуття. А там вдаримо нежиті у спину і доб’ємо.

 Та з двома годинами ми пролетіли. Набрати швидкість, рухаючись лісом, було складно. Заважали яри та дерева, що впали після бурі. Коли вибрались на асфальт – стало легше. Та не надовго.

Ми проїжджали повз старого кладовища, як помітили, що могили починають ворушитися, а хрести – завалюватись і падати. Мерці дружно вибиралися на світ божий. Напівзогнилі тіла, клапті одягу… Довелось зупинитись, щоб упокоїти бідолах. Добре, що кладовище було невеличким.

Та далі гірше.

По дорозі траплялось ще чимало кладовищ, і мерці почали вибиратися з них заздалегідь. Вони виходили на дорогу, перекриваючи нам шлях, стікалися з боків, наздоганяли ззаду. І зовсім голі скелети, і гнилі рештки, і зовсім свіженькі… Вони кидались на коней, кусали їх за ноги. Обліплювали автівки, шкрябаючи капоти та скло брудними нігтями. Нападали зграями на вовків. Скільки ж кладовищ підняв Прокуда перед смертю?

Зрозуміло, що нам доводилось зупинятися і знищувати мертву армію. Мерців на шматки розрубували козацькі шаблі, роздирали на шмаття вовки-перевертні, давили з хрускотом джипами. Рухатись доводилось уривками. Такими темпами ми до побратимів не доберемося… Тим паче, що місце тих, кого вдавалось упокоїти, незабаром займали нові, ніби сповзалися з усієї України.

І ось настала та мить, коли мерців стало надто багато.

Надто багато, щоб рухатись далі.

Надто багато, щоб ми могли їх перебити.

Надто багато, щоб вижити…

Вечоріло. Серпанок місяця вже показався над деревами, а перші зорі, ще бляклі, вже проявлялись на фіолетовому небі. Тишу розбивало лише сюрчання коників і квакання жаб. Надто хороший вечір, щоб попрощатися з життям. Невже ми справилися з давнім злом, Прокудою, а тепер банально загинемо від рук мерців?

- Кудеяре, що робити? Ти ж чародій, допоможи!

- Я після тих клятих чар ще не в змозі вступити в бій, - прохрипів вчитель. – Навіть заклинання мені не даються… А відьма, хоч і має сили, та не має знань, як їх використати… Якби тут була Ясновида… Я відьомської науки не знаю, Григорію, і не можу зарадити дівчинці… І взагалі… Звідки стільки нежиті?! Яким чином вона оживає, коли чаклун мертвий? Цього не повинно бути! Це неправильно!

Моя відьмочка мовчала і кусала губи, не в змозі допомогти.

- Можливо, ти спробуєш знов викликати грозу? – запропонував я Дарині, відбиваючи напад двох скелетів, що тягнулися до дверцят автівки.

- І я буду десять хвилин збирати хмари, щоб спопелити одного лише мертвяка? – скептично здвигнула плечима відьма. – Треба щось інше…

- Допомоги чекати нема звідки… То що ж нам робити?

Вчитель закрив зі свого боку вікно, відрізаючи склом бошку мерця. Голова, мов м’яч, впала йому на коліна, зіскочила і покотилася по салону.

- Битися!.. – видихнув Кудеяр. – Битися до останнього подиху!.. Хіба ми маємо інший вибір?!