Глава 26. Позбутись Прокуди! 3.

Браття радо узялись за роботу. Лише Кудеяр залишався в автівці, та я провів Дарину і всадив на сидіння коло нього.

- Як тобі вдалося викликати блискавку?

- Згадала, як Одарка спалила церкву і повторила за нею. Сни нам на поміч.

- Добре. Залишишся із вчителем, а я допоможу побратимам.

- Іди, Гришо, звісно треба швидше тут прибратись, - куточком губ посміхнулась Дарина.

Так хотілося запитати, чи ми тепер разом, та, мабуть, не час для цього. Приєднався до хлопців. Через пару годин пентаграма була стерта, жертовний камінь прикопаний, а з останніх каменів складена поверх піраміда. Нарешті робота завершена!

Обтрушуючись, я повернувся до автівки. Дарина з Кудеяром про щось завзято розмовляли, розмахуючи руками, та, побачивши мене, замовкли.

- Щось не так? – запитав я.

- Ваш вчитель турбується через те, що живий, - пояснила відьмочка.

- У сенсі? – не зрозумів я.

Кудеяр сам почав пояснювати:

- Мене не вперше повертають до життя вищі сили. Але, тільки-но з ворогом покінчено, я теж зникаю. Тому й дивуюсь.

- Від Прокуди лише попіл залишився, та й той вже вітром розвіяло. Мій вовк підтвердив, що чаклун загинув. Тож можна вже не турбуватись. А вам, вірогідно, подароване життя за заслуги перед людством. Це ви готували нас до приходу ворога, ви наполягали, щоб розшукати відьму, тільки завдяки цьому черговий раз врятовано світ. Ви, вчителю, маєте право на відпочинок!

- Мабуть, що так… - задумливо протягнув чародій. – Отже, можемо повертатися. І повертаємось ми переможцями! Ви просто молодці! Ви справжні герої, мої друзі!

І на цій щасливій ноті я раптом відчув, як щось боляче ухопило мене за ногу. Скинувся, поглянув униз і побачив, як з-під землі вибирається скелет. Хутко так вибирається, вже й іншою рукою ухопив мене за другу ногу, підтягнувся, виліз по пояс.

- А, щоб тебе!

Мерця побачили і Дарина з Кудеяром. Відьмочка не розгубилася, швидко витягла шаблю, що й досі мирно лежала між сидіннями і сунула мені до рук.

Чародій навчав нас добре. Двома вправними ударами я позбавив скелет рук, та знадобилося ще кілька ударів, щоб примусити його перестати рухатись. Серце калатало, усе ж досі мені не доводилось, принаймні в цьому житті, воювати з мерцями.

І тут почувся крик котрогось з хлопців. Ще один скелет вибрався з-під землі і напав на нього. Та поки я добіг, його вже упокоїли побратими.

- Що це було, вчителю?! – повернувся я до автівки.

Кудеяр лише здвигав плечима:

- Не знаю, не знаю… Прокуда мертвий… Можливо, зіграли роль ті сили, що він вклав, готуючи місцину для ритуалу. Темною магією аж пашіло. Так, видно, саме це й збудило мерців.

- І звідки ж вони узялися? Тут і кладовища немає!

- Мабуть, колись в давнину ці нещасні загинули тут і були поховані. Це дуже давні мерці, самі скелети залишилися.

- Тож можемо сподіватися, що це – єдині ожилі мерці? І наші побратими в безпеці?

- Сподіватися можемо, - кивнув вчитель, - та краще їм зателефонувати.

- Я загубив смартфон, коли перетворювався на вовка…

Та Артем вже дзвонив друзям.

- Левко не відповідає…

- Судячи з усього, він загубив телефон ще у нашу минулу розмову.

- Добре, спробую зв’язатися зі Степаном… Алло! Алло! Як ви там? Як? Ні-і! Тримайтесь! Ми поспішаємо на допомогу!

- Що? Що там? – загули побратими.

- Мерці продовжують атакувати конеферму. Хлопці забарикадувались у стайні і потроху побивають їх, та, кажуть, що тих лише більшає…

Артем розгублено впустив смартфон на землю. Те, що він сказав, здавалося нісенітницею. Цього не могло бути.