Глава 26. Позбутись Прокуди!

Дарина.

Що я планувала робити? Та нічого я не планувала! Я просто прагнула позбутись Прокуди.

Гришко і в цьому житті не захистив мене від чаклуна. Не вистачило йому рішучості. А коли немає героя-рятівника, викраденим красуням доводиться самим себе рятувати.

Прокуда тягнув мене до жертовного вівтаря, і я дупою відчувала, що, коли йому вдасться мене вкласти на той камінь, від якого віяло могильним холодом, то мені капець. І, зрозуміло, пручалася, як могла. Проблема чаклуна в тім, що він не хотів мені зашкодити у фізичному плані, йому потрібна жива відьма. А от мою душу він планував захопити – і це мені категорично не подобалось. Я вже пошкрябала усе його вродливе лице, зараз спаплюжене гримасою гніву, і порвала парадний костюм, що його ще більш розлютило. Потроху Прокуда підтягав мене до клятого вівтаря, бо силу мою не зрівняти з його силою, я могла протиставити йому лише жіночу скажену вдачу. Та водночас всередині мене накатували хвилі відьомських сил, билися, намагаючись вирватись на волю, але я не знала, як їх застосувати.

І тут мені на допомогу прийшли сни. Сни, в яких я бачила себе Одаркою. Згадалося, як вона блискавкою спалила церкву, щоб запобігти ритуалу, що мав позбавити її душі. І ніби прокинулась згадка, яким чином вона це робила. Я випустила назовні струмочки сили, які потягнулись врізнобіч по небу і почали потроху збирати докупи хмарки. Чаклун цього не помічав, бо думав зараз лиш про те, як якнайшвидше вкласти мене на жертовник і провести ритуал. А над нами вже зібралась чимала купка. Хмари темнішали і всередині них почали зароджуватись передумови для виникнення блискавки. Заряд накопичувався швидко, слід було лише націлити його на ворога.

І тільки тепер до мене дійшло, що моя сила може зашкодити й мені. Чи не може? Звідки мені знати, я відьма ненавчена. А перевіряти на власній шкурці не хочеться, я ще не пожила достатньо на білому світі. Але й зупинити блискавку, що ось-ось зірветься, я вже не могла.

І тут з лісу вискочив вовк, великий сріблястий вовк, в якому я одразу впізнала Гришка. І в ту саму мить мені в горло вперлось чорне лезо ритуального ножа. Бодай тебе, Прокудо! Боляче ж! Я відчула, як цівка крові заструменіла по тілі.

Чаклун став кричати, загрожувати мене прирізати, мов овечку, якщо перевертень не відійде, і Гришко слухняно почав відступати. Та не приріже, я йому потрібна. Хоча, втім, не впевнена.

Та роздуми мої перервала блискавка, що якраз дозріла і зірвалась з небес. А-а-а!!!

Час ніби вповільнився, бо я бачила, як формується всередині чорних хмар заряд і зривається униз. І водночас стрибнув сріблястий вовк. Тільки те, що це не звичайний лісовий звір, а перевертень-характерник, дозволило йому обігнати блискавку і вибити мене з рук Прокуди. Я відлетіла і добряче таки приклалася до твердого ґрунту куприком. А на мені зверху опинився вовк. Досить знайоме приємне відчуття його тепла і пухнастого хутра… Але ж важкий, зараза!

Я застогнала мимоволі. Окрім того, що витримувати на собі здоровенного звіра було нелегко, ще й сильно болів куприк, здається, я його зламала!

Гришко зрозумів, нарешті, що спричиняє мені дискомфорт. Морда звіра замиготіла, розпливлася, і натомість я побачила знайоме обличчя характерника. Він одразу піднявся на своїх м’язистих руках, щоб мені не було важко. Я полегшено видихнула. Врятував-таки мене Гриша!

Губи юнака були так близько… Але не час зараз для поцілунків. Слід дізнатися, що сталося з чаклуном. І я вивернулась, щоб поглянути.

Упс… Я, виявляється, вцілила.

Від Прокуди залишилася лише купка попелу. Зазвичай блискавка вбиває, інколи може і не вбити, а лише контузити, але вщент не спалює. Та то звичайна. А це – магічна. Навіть відчула якусь недовершеність. Неначе хтось просто наступив на таргана, який тільки-но ворушив лапками і усіх лякав – ось і немає його. Тільки-но був – і нема!

Якось занадто просто. Ні, звісно, це не так просто. Я ж могла і загинути. Лежали б зараз дві купки попелу замість однієї. Я здригнулася.

- Дякую, Гриш…

Григорій.

Я навіть не встигав за власними думками. Чи то, може, свідомість вовка спрацювала швидше. Та я одним довгим стрибком долетів до Прокуди. Не знаю, як мені вдалось обігнати блискавку, та я вибив кохану з його рук за соту долю секунди і видихнув лише коли зрозумів, що ось вона, моя відьмочка, жива, ціла й неушкоджена, лежіть піді мною і… чому так кривиться? Нарешті дійшло, що важко їй, вовк чималий, бо перевертень. Звелів звірові сховатися і той знехотя виконав моє прохання. На Дарині йому дуже подобалось. А її запах так і зовсім зводив з розуму. Добре, що вовк у мене тепер слухняний, тренований.

Перейшовши у людську подобу, я одразу піднявся на руках, щоб не задавити тендітну дівчину, та відлипати від неї мені не хотілося так само, як і моєму вовкові. Її чарівні очі вирували, а її обкусані губи так манили до себе, що втриматись було неможливо. Я вже передбачав палкий цілунок, як Дарина відсторонилася і вивернулась, визираючи через моє плече. Тільки зараз я згадав про Прокуду. От телепень! Той же міг за цей час нас обох порішити!

Перевернувся, озирнувся. На місці, де тільки-но стояв чаклун, залишилась лише купка попелу і земля кругом обгоріла. А хмари майже розвіялись.

Ми позбулися злодія? Невже це правда?