Глава 25. Убий Прокуду! 3.

Я бачив загальний напрямок, куди Чаклун поніс мою кохану, та хто знає, де вони можуть знаходитись зараз.

- Не забувай, хто ти! – почувся з автівки голос Кудеяра. – Гукай свого вовка!

А вовк і так вже був напоготові, він давно нервував, намагався вибратись назовні. Якби я його випустив вчасно, то Прокуда не забрав би мою відьмочку.

Мить – і вже не людина, а могутній мудрий звір стоїть на подвір’ї верховної. Якщо я лише знав, в якому напрямку зник Прокуда, то мій вовк чудово чув слід і одразу кинувся на пошуки. Краєм ока бачив, як ті, хто вмів обертатись, приєднуються до мене, інші заводять автівки чи заскакують на коней.

Наша дивна процесія швидко залишила селище і далі впевнено прямувала лісом у західному напрямку. Слід Прокуди тхнув злістю, торжеством, нетерплячкою. Слід Дарини – розпачом, зневірою і… теж злістю. Що створить злість помножена на злість? Не знаю. Зате я точно знаю, що вона жива й неушкоджена. Моя відьмочка… Я знайду тебе!..

І я знайшов. Навіть не надто далеко від селища на галявині вже було все готове до страшного ритуалу: викладена чорними свічками пентаграма по центру, огороджена парканом з каміння, на якому нанесені магічні знаки, довгий камінь в центрі пентаграми – жертовний вівтар.

Виявляється, Прокуда усе розрахував. Він так і планував забрати Дарину, коли прокинеться її сила, та ще й верховна відьма віддасть їй власну. Він вичікував. Йому потрібен був той час, коли Дара вже буде при силі, але ще не зможе нею скористатися. Він все знав зарання… Хитрий старий чаклун! І мертвяків він наслав на базу характерників, щоб я з друзями поспішив на допомогу побратимам, гадав, що ми їх не залишимо у скрутну хвилину, що, в принципі, було найбільш вірогідним. А за цей час він би провів ритуал, забрав у Дарини душу – і вона стала б слухняною іграшкою в його руках!

Прорахувався.

Я – тут.

- Зупинись, перевертню! – пролунав громовий рик.

І я мусив зупинитись. Мусив, бо Прокуда притиснув до шиї моєї дівчинки чорний кривий кістяний ніж. Очі вовка бачили, як б’ється жилочка, ніздрі чули, як стукає кров у скронях.

Я нервово переступив лапами і присів, готуючись до стрибка.

- Не смій! Один твій порух – і вона помре! – у підтвердження  чаклун трохи натиснув на лезо і цівка крові покотилася по грудях дівчини.

- Забирайтесь звідси! Геть усі! – командував Прокуда, намагаючись дотягти Дарину до жертовного каменю.

Та це виявилось не так просто. Відьмочка пихтіла і впиралася з усіх сил.

Я відступив лише на пару кроків, щоб не провокувати чаклуна, але продовжуючи спостерігати за тим, що відбувається. Звісно, Дарина потрібна йому живою, та, хто знає, що він може скоїти у гніві. Чорне лезо міцно притиснуте до горла дівчини і він може позбавити її життя навіть ненароком, тому я маю бути дуже обережним...

Але як же врятувати кохану? Як на зло, жодної розумної думки не приходило до вовчої голови. Насправді, звір рвався кинутись на ворога, але я не дозволяв цього, бо боявся за Дарину. Та що ж робити?

І раптом я помітив те, чого не помічав раніше. От тільки-но небо було чистим, ясним – і ось вже начебто нізвідки починають стягуватись до місця ритуалу грозові хмари, збиваються докупи, темнішають. Побачив, як блиснули очі відьмочки – і зрозумів. Дарина намагається викликати грозу, як це робила її попередниця Одарка! І, здається, їй це вдається!

Чутливі ніздрі вовка задрижали. Ось-ось зірветься з неба вбивча блискавка. Але ж проблема в тім, що, потрапивши у Прокуду, вона вб’є і саму відьму, бо вони зараз злилися, мов одне ціле. І я розумію, що моя кохана вирішила врятувати наш світ, знищивши зло за будь-яку ціну!

Але ця ціна занадто велика для мене!