Глава 25. Убий Прокуду! 2.

Тільки коли чаклун-викрадач зник з очей, усі почали ворушитися. Обступили мене, заторохтіли, вибачаючись:

- Рухатись не могли…

- Зачарував усіх, лиходій!

- Пробач, Гришо…

- Що ж тепер?

- Пробачити? Про що ви? Я й сам піддався його чарам! Повірив, що він – звичайна людина. Що він  безпечний для нас… А тепер ми втратили Дарину!

- Ми знайдемо її! Повернемо! Не сумнівайся!

- Так, браття…

Так, я знов зрадив. Зрадив, як і Гриць три століття тому. Але історія не має повторитися! Ми зараз же вирушимо навздогін! Прокуда повинен провести ритуал, щоб витягти і полонити душу відьми. І це – не миттєва справа. У нас є час, щоб розшукати його і виправити помилки.

І в цей час зателенькав смартфон у кишені.

- Слухаю.

- Григорію! Повертайтесь! У нас тут біда!

Це був голос Левка і від був надто схвильований.

- Що трапилось?

- Мертвяки піднялись з могил! І старе кладовище, і нове… Це – жахіття, друже! Вони, практично, невразливі! Вони вбивають наших!..

- Так, Левку…

Голос у слухавці захрипів, виматюкався. В мої вуха увірвались гуркіт, свист леза шаблі, якісь страшні потойбічні звуки. Схоже, телефон мого друга впав на землю, бо почувся удар і апарат вимкнувся.

Я розгублено обвів поглядом гурт. Пояснювати потреби не було. Вони самі все чули, бо я увімкнув гучний зв’язок.

Ось я і опинився в тій самій ситуації, що й мій попередник Гриць Сірко. Переді мною стоїть вибір, який я зробити не в змозі: поспішити на допомогу побратимам чи рятувати кохану.

Хлопці дивляться з-під лоба і очікують мого рішення. А я не знаю, що робити. Радий би крізь землю провалитися. Я не можу! Не можу кинути на поталу злому чаклуну мою відьмочку. Але й не допомогти братам теж не можу! Хоч розірвись. Розділитися? Та нас не так багато, щоб від цього була хоч якась користь. Ні Дарину не врятуємо, ні своїм не допоможемо. Мізки кипіли від напруги, але я не міг зробити вибір.

Не знаю навіть, чим би усе закінчилося, якби не озвався Кудеяр, який вже дещо оклигав, хоч і не міг ще самостійно рухатись.

- Синку!.. Колись я стверджував, що кохання завадить життю характерника… (Ці слова підтвердили мою здогадку, що курінний отаман Яр, який повчав Гриця, і мій сьогоднішній вчитель – одна особистість). – Здається, я був неправий. Минулого разу все погано скінчилося, багато люду загинуло… Цього разу ти маєш право зробити інший вибір… Слухай своє серце…

А моє серце згадувало якраз, як мама мені, ще малому, розповідала одну легенду. В давнину Здоров’я, Багатство та Любов ходили разом білим світом і часом стукали у якусь хатину, пропонуючи вибрати і запросити до себе когось одного з них. Хтось вибирав Здоров’я, хтось – Багатство. А одна юна дівчина запросила до хати Любов, хоч мати прохала Здоров’я, а батько наполягав, щоб пустити Багатство. Дівчина батьків не послухала, вчинила по-своєму. І слідом за Любов’ю зайшли в домівку і Здоров’я, і Багатство.

Підтриманий вчителем, я твердо мовив побратимам, які чомусь вбачали зараз в мені ватажка:

- Ми йдемо за Дариною!

Хлопці закивали згідно, ніхто й слова не сказав проти.

Я додав тихо:

- Тільки як же її знайти?..